«Мамаї та Мамаївни» у транскрипції сучасності

http://www.day.kiev.ua/uk/article/taym-aut/mamayi-ta-mamayivni-u-transkripciyi-suchasnosti

6 грудня у київській галереї «Калита Арт Клуб» відкриють виставку Катерини Косьяненко

5 грудня, 2013 

КАТЕРИНА КОСЬЯНЕНКО ПРОДОВЖУЄ УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ У СВОЇХ САМОБУТНІХ РОБОТАХ — КАРТИНА «БРАТИ»

СЕРІЯ «МАМАЇ ТА МАМАЇВНИ» ВЕДЕ СВІЙ ПОЧАТОК ВІД 2006 РОКУ. ЗА ДВІ РОБОТИ ІЗ ЦІЄЇ СЕРІЇ МИСТКИНЯ ЗДОБУЛА ПРЕМІЮ ТА МЕДАЛЬ ЛОРЕНЦО МЕДИЧІ НА ФОРУМІ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА — ФЛОРЕНТІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ. ЦЯ ТЕМА ХВИЛЮЄ ХУДОЖНИЦЮ Й ДОСІ. НА ФОТО — «МАЛИЙ МАМАЙ»

Нагадаємо, знана за кордоном молода художниця вперше представила персональну виставку в Україні у липні цього року. «День» писав, що в галереї «Триптих» Катерина Косьяненко показала свої роботи із серії «Оболонські святі», а також полотна з різних періодів творчості. Нещодавно її цикл «Мамаї та Мамаївни» демонстрували в Черкаському обласному художньому музеї, а нині полотна можна побачити у Києві.
Серія «Мамаї та Мамаївни» веде свій початок від 2006 року. За дві роботи цього циклу мисткиня отримала премію та медаль Лоренцо Медічі на форумі сучасного мистецтва — Флорентійській бієнале. Ця тема хвилює художницю й досі, і вона поряд із ранніми картинами презентує нові полотна. Перші Мамаї    — це чоловічі портрети, де поєднується традиційне зображення із сучасними реаліями. Поєднання української традиції та міфу із сьогоднішнім розумінням людини. ХVII століття закарбовується на полотнах через досвід усіх подальших епох. У перших полотнах Косьяненко переважає коричневий колір, далі — блакитний, червоний, насичено-синій робить їх різнобарвними, як саме життя.
Пізніше у серії з’явилися жіночі постаті — Мамаївни, що є сміливими берегинями чоловіків. Вони символізують домашній добробут та красу українських жінок. Дуже точно прописано навколишній антураж героїв — лише головні деталі й нічого зайвого. У руках Мамаїв — традиційна мамаївська кобза, що в народі часто називали бандуркою, але бандура  — зовсім інший інструмент. Позаду Мамая — польовий краєвид та одинокий кінь. Жінку зображено із вишитим рушником, адже це в першу чергу Мати (тому вона тримає на руках дитину — майбутнього Мамая) і, звичайно, Дружина. Оскільки першу половину життя на чоловіка впливає мати, а другу — дружина.
Цьогорічні полотна передають природній ареал козаків, з якого вони пішли. Можливо, це вже наш час, в якому немає Мамаїв, а лише сама природа є свідченням їхнього перебування тут. Одиноке вечірнє дерево з багаттям на картині «Починається ніч», ніби щойно залишене Мамаями, які мандрують у нашій пам’яті. «Чумацький шлях» — безмежне зоряне небо ще не зовсім нічне, але вже не денне, сутінкове. Проміжний час між днем і ніччю транслює зміни епох та нову стилістику бачення традицій. Безмежний космос — як вчив один із вчителів Катерини Косьяненко, сценограф та філософ Даниїл Лідер. І десь там, під деревцями, зображена маленька людина — мікрокосмос та макрокосмос... Найбільш узагальнена та загадкова картина «Пливе човен» — майже абстрактне і майже однотонне полотно примушує замислитися про безмежність існування традицій на нашій землі. Їхнє величезне значення, їхній вплив на всю українську культуру і в окремому баченні — вплив на український живопис.
Катерина Косьяненко засвідчує продовження української традиції у своїх самобутніх роботах. Майже граючись, художниця прагне виразити нашу багату українську історію новою естетикою.
Фото з сайта katerynko.com.ua

Лілія БЕВЗЮК-ВОЛОШИНА

Монологи Влада Троїцького: про бачення перспективи

 Газета "День" http://www.day.kiev.ua/uk/article/tema-dnya-kultura/monologi-vlada-troyickogo-pro-bachennya-perspektivi

Лілія Бевзюк-Волошина

21 листопада, 2013 

 

 ВЛАД ТРОЇЦЬКИЙ

 

Нагадаємо, Влад Троїцький є засновником ЦСМ «ДАХ», музичних колективів «ДахаБраха» та Dakh Daughters, а з недавнього часу — художній керівник Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. Режисер уперше після призначення на нову посаду публічно висловив свою програму у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва . До уваги читачів фрагменти бесіди з режисером.
ПРО КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ І БАЛЕТУ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА
— Моє призначення на посаду художнього керівника Київського муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва вважаю не очікуваною ситуацією, адже моя співпраця із державними установами дуже специфічна, — зізнався Влад ТРОЇЦЬКИЙ. — Держава сама по собі, я сам по собі! І раптом я з’являюся у театрі, штат якого нараховує 374 особи. І навіть сама цифра привела мене в містичний жах: симфонічний оркестр, балетна трупа, хор і солісти у два склади. Позитивним моментом для мене було те, що всі ці люди працюють, підтримують свої вміння, дуже трепетно ставляться до своєї роботи, на противагу іншим театрам. Але є невеликий недолік — це застаріла презентаційна та візуальна форма вистав.
Перше, що зробив у музичному театрі, — вигнав із фойє виставки промислових товарів. Я не розумію, як дітей можна вести на виставу повз ряди з одягом та взуттям. Дивно, що ніхто з акторів досі не обурився, я б не вийшов на сцену танцювати в «Лебединому озері», поки це неподобство відбувається у театральному фойє... Я вже провів перший експеримент із хором у Музичному театрі, вивів вокалістів у фойє. Це 18-метровий купольний простір — практично унікальне храмове приміщення, яке потрібно використати для творчих практик. Попросив співаків стати по колу і проспівати духовний репертуар. І ми отримали нове звучання хору! Відбулося диво, на вокалістів опустилася благодать... Втім, як завжди в колективі, найконсервативніші захищають свої права, а ті, хто відчуває паросток нового, швидко відмовляються під впливом сильніших. Мені важливо привести актора до красивого стану. Маю на увазі не макіяж, чи костюм, а внутрішнє сяйво...
ПЕРЕТВОРЕННЯ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ НА... «СКОВОРОДА-ЦЕНТР»
— У першу чергу треба змінити назву із невимовної — Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва — на більш звучну та простішу, наприклад, «Сковорода-центр», адже саме приміщення театру — навпроти пам’ятника Григорію Сковороді. Але це зміна назви не театру, а даного приміщення, що міститиме у собі ще декілька творчих інституцій. Домінантними залишаються вистави для дітей та юнацтва музичного напрямку. Нова назва лише розширить діапазон та цільову аудиторію. Так, у репертуарі є чудові вистави, які не зазнають змін, але деякі з них будуть осучаснюватися та доповнюватися. Наприклад, оперний та балетний проект «Абетка», який треба лише відкоригувати. Окрім цього, ми будемо тісно співпрацювати з Центром сучасної хореографії на чолі з Раду Поклітару. Наразі запускаємо проект разом із British council та Французьким інститутом, їздимо за кордон дивитися шоу-кейси та вибираємо цікавих хореографів із Великобританії, Німеччини, Франції, Ізраїлю, Росії, які будуть ставити із трупою нові балети, щоб київська публіка усвідомила, що сучасна хореографія в Україні є!
Концентрований показ дає можливість вибрати найкращих хореографів. Також хотілося б відкрити Центр сучасної опери, адже в нас немає навіть поняття — «Нова опера». Це абсолютно порожня ніша! Теж саме стосується репертуару для юнацтва. Вікова категорія від 12 до 17 років не отримує ніяких вистав. І ще потрібно збільшити вечірній репертуар театру, адже є потенційна глядачева база Києво-Могилянської академії — еліта гуманітарної освіти України, і було б добре, щоб ввечері вона могла подивитися щось гідне. Це будуть окремі творчі інституції, де можуть брати участь усі працівники Муніципального театру, вони також даватимуть змогу збільшити і матеріальний дохід акторів.
 Для Центру існує три зали, і його можна запустити в режимі нон-стоп практично з восьмої ранку і до вечора, можливо, навіть продовжити нічною історією. Адже дивно, що ввечері в такому приміщення в центрі міста — тиша, чому б не використати його з користю. Вважаю, що треба змінити менеджмент театру. Мене обурюють денні вистави по буднях, які грають актори для шкіл. Зграї дітей, яких насильно заганяють у театр, зовсім не сприймають виставу. Це не дає ніякого освітнього результату, а тому цю систему культпоходів потрібно змінювати.
Наразі мене звинувачують, що вижену бідних працівників театру. Ні, це неправильно — по-радянськи зробити зачистку. Нікого із творчого колективу не буде звільнено! Сьогодні треба подолати недовіру колективу до нового, адже актори налякані, а ті, хто захоче змінюватися, будуть працювати й далі.
Перші проекти в «Сковороді-центр» плануються на грудень. А великі творчі події відбудуться весною. Я бачу Контрактову площу культурним центром Києва. Гостинний двір — це не лише жертва. Навпаки, жахливе старе приміщення відремонтують, і окрім бутиків там планують зробити й театральний майданчик. Плюс «Сковорода-центр» може швидко стати одним із найцікавіших театрів Києва. Для цього потрібно витратити кошти на світло, техніку, розширення репертуару, а це не такі й великі гроші.
ПРО ЗМІНИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ТА ЛЮДСЬКІЙ СВІДОМОСТІ
— Зараз в Україні починається дивний час, коли люди перестали відчувати себе «відстоєм», і мені це дуже подобається. Постійно транслюється, що ми — «окраїна» й нам потрібно вибирати між Європою та Росією. Але головна проблема в нас самих — як ми ставимося до свого життя і що ми готові в ньому змінити. У Львові це розпочалося трохи раніше, а до Києва прийшло нещодавно. Це стан лялечки метелика, коли вона ще не гарна, але згодом відкриє свої крильця і розпочне літати. Я радію, коли виростає відчуття довіри одне до одного.
СПІВВІДНОШЕННЯ ОСОБИСТОГО ЛЮДСЬКОГО ВИБОРУ ТА ФАТУМУ
— Якщо ти не будеш корегувати своє життя, рок тебе «з’їсть»! Кожному з нас щосекунди дається можливість щось свідомо змінити. Тут виникає тільки одне запитання: чи вистачає в тебе мужності? Наприклад, в мене після важких розмов із колективом буває, що, повертаючись додому розшматованим «м’ясом», думаю про те, що треба випити вина і трохи розслабитися. Але на другий день розумію, що так можна спитися! Краще зробити гімнастику, або прочитати хорошу книжку.

Раду Поклітару: «Театр – це не одна фарба, а велика палітра»

Раду Поклітару, фото надане театром

Хореограф, балетмейстер, очільник театру сучасного танцю «Київ модерн-балет» та Центру сучасної хореографії відповів на декілька простих запитань і розповів про свої найближчі плани. 

Ви навчалися та працювали в Росії, Білорусії, в рідній Молдові, в Європі. Чому Ви обрали саме Київ для створення свого театру «Київ модерн-балет»  у 2005 році? Це випадковість чи завідомо обдумане рішення?

Тут скоріше мене обрали, а не я обрав. Випадковість була лише в тому, що на той час я був вільним художником і працював в найрізноманітніших за географією театрах, але мені хотілося мати свою трупу. Пропозиція надійшла дуже вчасно, і я дуже вдячний Володимиру Філіппову за цю ідею, і за те, що протягом декількох років він нас повністю утримував та фінансував: оренда приміщення, заробітна плата артистів – все було на його балансі.

В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорите про те, що рівень сучасного танцю в Україні дуже низький. Такий висновок можна зробити у зв’язку із чим?

Ми не можемо зрівнювати рівень сучасного танцю України з рівнем Нідерландів або Франції. У цих двох країнах підтримка сучасного танцю відбувається на дуже високому державному рівні і історично вже давно. Проблема із глядачами в Україні у цій галузі мистецтва відсутня, це видно з повних зал, які збирають наші вистави. І рейтинги довели, що «Київ модерн-балет» найбільш благополучний театр сучасного танцю. Більшість із незалежних колективів України існує на межі напівандеграундного існування. Театр сьогодні – це дуже дорого. І він апріорі має підтримуватися державою. Якщо ми говоримо про європейське обличчя країни. Я маю на увазі не лише театр сучасного танцю.

Як ви гадаєте сьогодні потрібно змінити українську театральну політику? Адже в цьому році відбулася велика кількість театральних скандалів і постраждали в першу чергу театри «лівого» авангардного напрямку. І якщо варто, то яким чином?

Варто. Я звісно розумію, що наші Національні театри – це святе. І так і має бути. Але з іншого боку парадоксально, що окрім нашого колективу, жодна трупа сучасного танцю не підтримується державою. Адже зараз це один із найбільш провідних напрямків мистецтва у світі. Ми підтримуємося, тому що свого часу Світлана Зоріна з Управління культури України (нині – Департамент культури), зрозумівши що наш меценат більше не має можливості нас утримувати і ми стоїмо на межі зникнення, знайшла можливість приєднати наш колектив до складу Муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва. Ми почали отримувати мізерні ставки і змогли вижити. Але все одно наступила межа, після якої вже неможливо існувати.

Насправді це дуже рідкісний випадок, коли державний театр рятує фінансово приватний театр. (Можливо, згадати лише «Вільну сцену» - приватний театр режисера Дмитра Богомазова, який таким чином врятував Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра в 2011 році, але це не допомогло зберегти маленьке приміщення по вул. О. Гончара, 71, яку відібрали в театру, не продовживши оренду на початку цього сезону). Тобто у Вашому прикладі – це щасливий випадок? І як Ваше захоплення сучасним танцем (у Київ Модерн-балеті) корелюється із, вочевидь, більш класичним спрямуванням Театру опери і балету для дітей та юнацтва?

Щодо нашого приєднання до Муніципального театру, то у самого театру не було такої ініціативи (на відміну від випадку «Вільної сцени» - прим. авт.). Це була ініціатива Світлани Зоріної. І як не дивно, ми органічно влилися в колектив та репертуар. Наші вистави збирають хороші зали, на них дорожче коштують квитки, ніж на інші репертуарні вистави, тому це повністю взаємовигідне творче паразитування. І це корисно Муніципальному театру різноманіттям афіші. Натомість для «Київ модерн-балету» – це постійна стаціонарна база, це чудова балетна зала, в якій ми репетируємо, та мінімальні заробітні плати для акторів, які дозволяють тримати фундамент.

Але ж актори також задіяні у виставі «Перехрестя» Національної опери України...   

Це була пропозиція бувшого міністра культури України Михайла Кулиняка та бувшого міністра закордонних справ Костянтина Грищенко. І проект був створений всупереч, а не при підтримці, тому що знову нікому не було зрозуміло для чого його робити…Із самого початку нам з Мирославом Скориком було запропоновано зробити щось разом. І ми досить довгий час шукали музику, і в результаті зупинилися саме на його «Скрипкових концертах». Великий вплив мала також сценографія Олександра Друганова. І на диво цей проект реалізувався. Він категорично відрізняється як і від попередніх робіт колективу, так і від репертуару Національної опери. І це прекрасно, тому що театр – це не одна фарба, а велика палітра.

Розкажіть, будь ласка, про закриття та порятунок театру «Київ модерн-балет».

Досить довгий час ми намагалися виживати за мізерні заробітні плати. Але всі наші актори – молоді, і в більшості з інших міст, а театр не забезпечує житлом. Всі прекрасно усвідомлюють, що неможливо в Києві прожити і зняти нормальне житло за три тисячі гривень. І наприкінці минулого сезону актори почали йти з театру. Це відбувалися етапно, я робив періодично міні-кастинги, і приймав нових акторів. На початку сезону мені не вистачало вісім акторів, тому 8 вересня відбувся великий кастинг. Але всі повинні розуміти, що це не набрати нових бухгалтерів, які з роботи в роботу виконують однакові зобов’язання. Прийшли актори, яких одразу потрібно ввести у чотирнадцять балетів, вивчити порядок, знайти акторські нові рішення, а це титанічна праця. Я не хотів цього робити, я справді планував закрити театр, тому що розумів, якщо фінансова ситуація не зміниться, я знову буду робити сізіфову працю – заштовхну камінь вгору, а актори знову не зможуть жити за ці гроші і підуть. Але підуть із зовсім новим багажем знань. Тобто навчаємо, даємо практику і відпускаємо. Після прес-конференції щодо закриття театру, яку я провів весною після прем’єри «Лебедине озеро», обурилися ЗМІ та культурне середовище. Навіть багато політиків підтримали ідею врятувати наш театр. Я був дуже приємно вражений офіційним листом-підтримкою Віктора Януковича – молодшого і що до нас не байдужі політики такого рівня. Ми особисто не знайомі, тому я роблю висновок, що це було зроблено із бажання допомогти.

Мої листи до міністра культури, де я пропонував надати театру статус «Національний» і таким чином збільшити дохід артистів, не канули в безвість. Зустріч із міністром культури Леонідом Новохатько все ж таки відбулась. Він мені пояснив, що отримати одразу цей статус неможливо, тому що існують закони ще радянського часу за якими статус «Національний» можливо отримати лише після статусу «Академічний». А до всього того уточнимо, що ми взагалі частина трупи Муніципальної опери. Тому Леонід Новохатько запропонував створити окрему установу – Центр сучасної хореографії «Київ модерн-балет». І далі ми вже поетапно спокійно прийдемо до бажаного статусу та фінансування. За його визначенням, це єдиний можливий шлях. Центр сучасного хореографії – це і буде «Київ модерн-балет», тільки ми будемо суміщати гастрольну діяльність із стажуванням нових хореографів. Я планую на базі Центру проводити постійну освітню програму, майстер-класи, можливо, відкриємо школу. Тобто спектр дії буде ширшим. Коли Центр почне діяти, залежить від швидкості театральної політики: лист міністра культури відісланий меру Києва, Олександру Попову, і ми на разі чекаємо результатів.

Адже потенціал справді є. Наприклад, 16 вересня відбувся великий шоу-кейс на Малій сцені палацу «Україна». В ньому взяли участь хореографи сучасного танцю зі всієї України. Це проводилося і для київського глядача, і водночас для зарубіжних колег, які займаються різними культурними фондами. Показ засвідчив як цікаво та по-різному можна працювати у царині сучасного танцю. Просто, на жаль, дуже рідко цим колективам випадає нагода показати себе широкому глядачу. 

Ваше питання на противагу іншим «проблемним» київських театрів хоча б зрушило з місця. Чим Ви можете пояснити ваше виокремлення?

Можу лише думати про те, що люди, які намагаються нас врятувати, розуміють, що ми єдиний український професійний, репертуарний, визнаний в Україні та за її межами театр сучасного танцю. І знищити наш театр – це просто акт вандалізму і повернення України на декілька кроків назад у досягненні європейських культурних цінностей.

 На Вашу думку, як боротися за свої права колективам, які ніяк не підтримуються країною, а в більшості це приватні колективи?

Важко щось радити. Але головне надіятися на краще, працювати і шукати якісь контакти, меценатів, людей, які будуть підтримувати. Але я з особистого досвіду знаю, що знайти таку підтримку дуже важко. Після того, як В. Філіппов не зміг нас фінансувати, я не знайшов жодного бажаючого. Зараз я веду переговори з декількома людьми, і можливо зовсім згодом, я зміню свою думку і скажу: «Меценати є. Я просто погано шукав».

Після кастингу відбувся прилив нових акторів до театру. Чого Ви очікуєте від оновленого колективу?

Кістяк трупи зберігся. Ми навіть відкривали сезон нашою візитівкою – виставою «Кармен. TV», зі старим складом. А від нових акторів я чекаю самовіддачі, любові до своєї справи, професії. Щоб театр був для них не лише місцем, де лежить трудова книжка, а це я іноді бачу у звичайних балетних трупах, а справжнім життям, адже саме таким підходом відрізняється «Київ модерн-балет». Очікую емоційної відкритості та відсутності табу. Це критерії, які потрібно пред’являти всім, хто займається сценічною діяльністю. З точки зору танцю – головне, щоб була координація.

Нещодавно стало відомо, що ви плануєте постановку української фольк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича. Розкажіть про цю роботу, будь ласка.

 Ми вже розпочали готуватися і навіть думаємо зробити це міжнародним проектом. Можливо, ми запросимо цікавих художників-творців із Західної Європи, щоб створити справжню мультикультурну подію. Я – художній керівник цієї акції, і загальна координація залежить від мене, але я не знаю, чи буду ставити все сам, чи це буде робота декількох творців. Думаємо залучити хор ім. Г. Верьовки. Випуск вистави на Великій сцені палацу «Україна» плануємо на березень 2014 року.

Чому саме цей матеріал?

Ідея виникла під час зустрічі із М. Кулиняком з приводу проблем «Київ модерн-балету». Він дуже трепетно відноситься до нашого колективу, і коли був міністром, дуже нам допомагав. Ми вирішили, що треба зробити щось резонансне, на кшталт «Перехрестя». Гарний варіант – повернути на широкого глядача твір «Коли цвіте папороть» – чудову музику. В радянський час були репресовані не лише люди, а й навіть мистецькі твори. Це якраз такий варіант. Твір був заборонений після здачі, а костюми, декорації та бутафорія, що збиралися довгий час в українських селах та містах, були спалені. Я думаю, відновити історичну справедливість – це достатній привід для постановки призабутої фольк-опери «Коли цвіте папороть».

«Прекрасний звір у серці»

09.11.2013

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=305796

У столичній майстерні «Сузір’я» відбулася прем’єра вистави Олексія Кужельного за поезією Миколи Вінграновського. Микола Вінграновський (1936—2004) — поет-шістдесятник, сценарист, кінорежисер, актор та просто талановита людина. Колись молодого Вінграновського забрав з Київського театрального інституту Олександр Довженко — до московського ВДІКу, де його однокурсниками були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані... У наступному 2014 році минає десять літ, як поета не стало. Тому, але і не лише тому, варто звернутися до його творчості. Вистава «Прекрасний звір у серці» в «Сузір’ї» названа за останнім рядком вірша Вінграновського «...Ви чуєте? Ви чуєте — він спить...» Режисер-постановник та сценограф Олексій Кужельний пояснює свій вибір поезії Вінграновського так: «Ми не обираємо авторів, вони обирають нас. Я часто чую, що люди кажуть: ми прочитали вірші Миколи Вінграновського, і вони прекрасні, а ми нічого не знали про нього. Я думаю, що нам треба було зробити цю виставу, щоб він став більш відомим для людей. Цією постановкою ми не виконували жодних зобов’язань. Вона абсолютно вільна від будь-яких якорів сенсу і ідейного напряму. Нам було дуже цікаво існувати у світі людини, яка хотіла себе скоординувати зі своїм життям, у розумінні своєї Батьківщини, у розумінні себе у своїй нації, і її як частини сім’ї людства». О. Кужельний заповнює сцену тонкими гнучкими металевими жовтими дротами, що уособлюють думки поета. З цього дроту артист Євген Нищук (Вінграновський) створює образи — від метелика до квітки, створює собі крила і навіть пише цим дротом у повітрі, немов олівцем, свої вірші. Цей дріт ніби під’єднано до мікрофона, в який намагається говорити поет. Мікрофон часом б’ється струмом, боляче ранить поета або зовсім мовчить, як мовчить його муза. На заднику висять змотані круги таких дротів різної величини — арсенал поета, що продовжує фонтанувати. І коли Поет — Нищук обирає найбільше коло, воно ніби утворює Галактику, в яку вміщається поет, він носить її на собі, як думки, як Всесвіт. Скляна колба, чи то купол, чи то кокон, що на початку вистави підвішений над сценою і з якого з’являється Герой, стає для нього і дитячою колискою, де народжуються перші вірші, і схованкою від радянських піонерських маршів. І, врешті-решт, тягарем його проблем, які він несе на плечах. Перед глядачем розгортається історія від народження людини, її дитинства, виявлення її таланту, через відчай і проблеми до кінцевої точки — смерті. Євген Нищук не просто читає, а проживає вірші, що передають поліфонію тем Миколи Вінграновського. Вони торкаються потаємного ліричного, розкривають політичні уподобання, дружні стосунки, передають зачарування природою, світом, мовою, країною, людьми. Іноді вірші звучать як звичайний прозовий текст, без будь-якої патетики, ніби Герой — Нищук ними розмовляє у повсякденному житті, в такий спосіб наближуючи Вінграновського до нашого сьогодення. Пластичні номери (хореограф — Олексій Скляренко) увиразнюють поезію рухом тіла, продовжують пориви поета. А довершує цей малюнок музика Тетяни Шамшетдінової. Від початку вистави музика відбиває ритм серця, що тільки-но почало битися, і зародилося нове життя. І мотив танго, і мотив колискової, написані спеціально для вистави, органічно поєднуються із пластичним малюнком актора. Фінальним акордом прозвучить вірш, який дав назву всій виставі. І уривок із фільму «Повість полум’яних літ» за сценарієм Довженка, де головну роль грав Вінграновський, і тексти із фотографіями, що пливуть із відеопроектора на стіни, вшановують пам’ять поета. Людини, яка змогла знайти своє життєве служіння і присвятити себе йому, виявити свій талант. Адже, за словами Вінграновського, головне — сісти в свій літак. І піднятися до найвищих висот. Сцена з вистави. Фото надане театром.  P. S. У липні вистава «Прекрасний звір у серці» брала участь у Х Міжнародному фестивалі «TALVІLS 2013» у місті Валка (Латвія).

Не тікайте від реальності — все одно наздожене

  Газета "Україна Молода"
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2349/164/83574/


Новою виставою Львівський ТЮГ сказав «Ні!» наркотикам

«Втеча від реальності» — п’єса сучасного київського драматурга Тетяни Іващенко, яка була поставлена в Києві (Український Малий драматичний театр), Житомирі, Івано–Франківську, Луганську та Дрогобичі. Нещодавно вона «оселилася» і на сцені львівського Першого українського театру для дітей та юнацтва. Більш доречного місця для такої постановки годі й шукати. Адже цей театр орієнтується на ауди­торію 12+. «Потрібно було обрати тему, яка б захопила молодь, — пригадує історію написання «Втечі..» Тетяна Іващенко. — Існує багато реального матеріалу з життя. Наприклад, у моєї знайомої лікарки з інтелігентної родини донька закінчила університет і раптом стала наркоманкою. Я багато з нею спілкувалася і занотовувала її розповіді й відчуття. Дівчина вилікувалася, порятувавшись релігією, але три роки відсиділа у в’язниці. З тих вражень народилася п’єса».

Режисер вистави «Втеча з реальності» — Володимир Борисюк, який уже має досвід співпраці з драматургом (вистава «Мне тесно в имени своем...» про Айседору Дункан та Сергія Єсеніна у Київському театрі «Сузір’я»). Балетмейстер — Ольга Семьошкіна.

Вiд першого танцю–прологу через важкі підтримки та кульбіти, органічно вплетені у канву вистави, до фінального, статичного перебування героїв на сценічному колі, що рухається, — у кожній мізансцені цей спектакль можна порівняти з оголеним нервом. Примара — персонаж у сірому трико, із загримованим сірим обличчям, що асоціюється з Наркотиком, замінює присутнього в п’єсі Карлика. Виконавець ролі Роман Шепель під музичний супровід гурту «Океан Ельзи» «переплітає» долі хлопців та дівчат. Його персонаж стає ніби володарем сценічного простору, слідкує і керує усіма. Коли відбуваються романтичні зустрічі Єгора (Дмитро Бартков) та Сніжани (Христина Сапа), Примара пильнує їх, зовсім поруч. Пiсля репліки «Наркотик єднає сильніше, ніж секс» Примара перекидає закоханих у навіжених кульбітах і жбурляє на підлогу. Униз, на дно, з якого майже неможливо вибратися...

Сценографічний модуль (художник — Дарія Зав’ялова) — залізна гірка з дитячого майданчика. Підступний дволикий образ. З одного боку, залізні міцні сходи — етапи, якими діти мають крокувати по життю: закінчити школу, університет, знайти кохання, реалізуватися в повній мірі, з іншого боку — цей атракціон, з якого можна стрімлогов полетіти донизу.

Репліка Аліни (Наталка Мазур) про те, що «наркотики сьогодні можна купити навіть у школі», вкотре наголошує на серйозності проблеми. Відкриті колісники розширюють простір сцени, замість задника бачимо графіті — «веселі картинки» сучасної молоді. Тема урбанізації, вулиці, що кардинально впливають на становлення особистості, проникає в усі складові вистави — гру акторів, пластичне рішення, сценографію та вбрання героїв.

Трагічні колізії фіналу. Примара–Шепель збирає свою щедру данину наркотичної залежності. Лише Сніжана залишається живою. Її друзі, оплетені сірою тканиною, сидять у кріслах і повільно пливуть сценічним колом. Перед глядачем кожен iз них зупиняється, щоб промовити останні слова, які ніколи не прозвучали б у реальності...

 Сніжана - Христина Сапа, Єгор-Дмитро Бартков.

 Аліна - Наталка Мазур, Нарком-Роман Кривдик

 Драматург Тетяна Іващенко та режисер Володимир Борисюк.
Фото з  архіву драматурга Т. Іващенко

Два постріли у несправедливість

 Стаття у газеті "Голос України"

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=303531

12.10.2013

Свій 94-й сезон столичний театр імені Івана Франка відкрив прем’єрою вистави «Квітка Будяк» Наталії Ворожбит за мотивами п’єси Миколи Куліша «Маклена Граса» у постановці Станіслава Мойсеєва. Це вистава гостросучасної теми та виразної подачі. На сцену проектуються фотографії знаменитої постановки «Народний Малахій» театру «Березіль» 1928 року. Написи: «Починаємо реконструкцію вистави» підтверджує «професор» — Андрій Май, який з’являється і починає «читати» лекцію. Він монотонно собі під ніс бубонить премудрі цитати зі шпаргалок. І тут лунає постріл. «Професор» змушений звільнити сцену. Таким прологом режисер Станіслав Мойсеєв чітко дає зрозуміти — ми покажемо не реконструкцію колишньої слави, наша мета — створення нового актуального та глибокого театру. Режисер репрезентує сьогоднішню картину українського життя, віддаючи шану Лесю Курбасу та Миколі Кулішу, що йшли в ногу з часом, а не копіювали традиції. Драматург Наталія Ворожбит не просто переписує чи дописує текст п’єси «Маклена Граса», наближаючи її до сучасних реалій, вона скоріше проектує сьогоднішню історію на сюжет та драматургічний малюнок Миколи Куліша. Так виникає новий сценічний твір під назвою «Квітка Будяк». Сценографія, створена художником Андрієм Александровичем-Дочевським, доповнюється комп’ютерною графікою та відеозйомкою. Дві розгорнуті напівкімнати — обшарпана кімната Будяків та кімната Магарів із сучасним білосніжним хай-теком, що, обертаюючись зовнішньою стороною, перетворюються на вулицю зі смітником та бомжами. Це контрастна картинка суспільства. Відео транслюється на пересувний екран, на всі локації та задник, створюючи тривимірну картинку 3d-формату. У виставі подається майже брехтівський епічний малюнок нашого сьогодення. Чесний, але бідний Будяк — Олександр Логінов — бере квартиру в кредит, а його звільняють з роботи. Його дружина померла, він починає пити. Його дочка Ірина (Альона Меметова) — інвалід у візку, а друга дочка Квітка (Ксенія Баша-Довженко, прообраз — Маклена Граса) мусить її доглядати, тому й не може піти на роботу. Єдина радість дівчини — мобільний телефон (айфон), який вона десь украла. Отже, вона має доступ до Інтернету і може листуватися із хлопцем-киянином (Ярослав Гуревич, Дмитро Рибалевський), що живе в Індії, а тут покинув сина й дружину. Власне, це втеча, неможливість витримати і пережити своє життя. Квітка не може собі дозволити такої втечі. Їй треба заробити дві тисячі доларів, щоб сплатити за кредит, узятий батьком. Не знаходячи іншого виходу, дівчина виходить на панель, на Окружну. Цей похід закінчується страшно: Квітку ґвалтують. У сцені марення до неї приходить учителька Соломія Богданівна (Наталія Корпан), мов привид у дивній короні, блискуча пародія на дівчат із руху «Femen». Безумовно, це одна з найсильніших сцен вистави. Остання межа, де вже втрачена жіноча гідність та довіра до людей, до життя, і звідки вже немає вороття. Саме після цього Квітка прийме пропозицію вбити Магара. Магар (його грає Богдан Бенюк) — з тих бізнесменів, що примудряються заробити навіть на власній смерті. Тепер він банкрут, але його життя дорого застраховане. Ці гроші зможуть забезпечити його улюблену доньку. Але сам Магар себе вбити не може, треба, щоб це зробив хтось інший. Квітка погоджується — за оті самі дві тисячі. У виставі звучать пісні Квітки Цісик, на честь якої і названа головна героїня вистави. Але вона — інша Квітка. Це квітка, яку суспільство зробило бур’яном, будяком, приреченим рости на смітнику. Її душа жива й чутлива. А сьогодні в суспільстві будь-які почуття недоречні, вони вбивають, нищать людину зсередини у світі пристосуванства та байдужості. Тому вона і є той Будяк, що його треба викинуть із суспільства геть. А може, нарешті треба зрозуміти цю дівчину? Сотні таких дівчат? Квітка стріляє в Магара, вбиваючи і себе одночасно, вона вбиває неможливість такого існування, вбиває несправедливість. Дівчина вже за межею існування. Дівчина з ім’ям славетної співачки, яка сама хотіла співати, сильна особистість, зламана так нищівно і без розбору страшною рукою нашого соціуму. Якщо найкращі доходять до цього — то хто має відповідати за наше майбутнє? Вистава дуже провокаційна, в ній є прямі натяки на політичних діячів, на багатіїв, які окрім своїх дочок нікого більше не бачать, але і з них роблять ляльок. Вистава пародіює і театральних діячів, що сидять у своїх шкаралупах і не бажають бачити нового театру. Хотілося б, щоб ця вистава стала скандалом, який пробудить сплячих. Адже вона жива, відверта, актуальна і дуже глибока. В ній показано, як суспільство нищиться ізсередини. Адже ми вже дійшли до останньої межі, далі тільки вбивство, тільки вибух. Вистава закликає, щоб ми подивилися на свою тупість, яка вбиває прекрасних молодих людей, розумних, гарних і талановитих. Це вистава про героїчне падіння особистості. Чому ми йдемо на злочин? Можливо, так намагаємось вбити несправедливість? Але чи врятують нас лише два постріли? І чи правильний вибір — стріляти? Зліва направо: Ксенія Баша-Довженко, Анастасія Чумаченко та Ксенія Вертинська у виставі «Квітка Будяк». Фото Валерії Ландар.

Волинський театр відкрив сезон п'єсою "Замовляю любов...". Театральна критика

На сайті : http://slovovolyni.com/ukr/analytics/11766/#add_comment

 

Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Григоровича Шевченка 14-15 вересня відкрив 7-мий сезон Малої сцени постановкою п’єси сучасного українського київського автора Тетяни Іващенко «Замовляю любов», режисер-постановник киянка Ірина Стежка (режисер та актриса Київського ТЮГу).

П’єса «Замовляю любов» довгий час йшла у Київському українському малому драматичному театрі із нар. арт. України Тетяною Стебловською у головній ролі та у режисурі Володимира Судьїна (рік постановки – 2001).

Перше прочитання п’єси розкривало проблеми зрілої жінки, звичайно, відвертих сцен кохання там не було. Згодом, у 2006 році, Житомирський музично-драматичний театр ім. Івана Кочерги показав любовно-грошову історію своїй публіці (режисер – Григорій Артеменко). Тут вперше вирішили омолодити головну героїню Віру, яку так і гратимуть у всіх подальших постановках – скрізь жінці буде до 40 років.

А в минулому році п’єса побачила світло рампи одразу у двох театрах. У Ніжинському українському драматичному театрі ім. Михайла Коцюбинського режисер Герман Архипов представив свою сценічну версію за назвою «Пробач мені…або…Замовляю любов», якою театр відкрив свій 80-тий сезон; та у Вінницькому академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Садовського режисер Таїсія Славінська здійснила стильну, лаконічну постановку із темпераментною актрисою Любов’ю Остапчук у головній ролі та молодим красенем Антоном Михайликом у ролі Кирила. Метафоричність та міра смаку тонко передавали колізії сюжету.

Постановка Ірини Стежки у Волинському театрі більш реалістична та сексуально-відвертіша. Жінка Віра Миколаївна (Наталія Мельничук) трохипростувата, але водночас здивована та зачарована життям. Її незадоволеність буденною сірістю призводить до жахливих дій – купити кохання.

Нещирість змінюється справжнім достовірним плачем та горем. Коли Віра усвідомлює людську підлість, вона просто лежить на підлозі власної кімнати, розкинувши руки у вигляді хреста. Лірична та ніжна у середині Віра лише не надовго захищається шипами. Щодо Кирила у виконанні В’ячеслава Погудіна, то тут відбувається зміна вектора – перед нами не мачо-красунчик, а дійсно хлопець із Жмеринки, про яку згадує герой як про свій ідеал.

Яскравий актор дуже вправно виконує всі задані ситуації, але схожий він на справжнього українського Остапа чи Омелька. В такому випадку зовсім не дивує його поведінка у ресторані, коли він знімає туфлі і демонстративно чухає ноги, чи надмірне кривляння у танцях. Тільки трохи складно уявити, що це людина із вищою освітою астронома. Але ж у першу чергу це шахрай, який до кінця веде свою інтригу. Надія у виконанні Ірини Маслюк теж наповнюється простуватими фарбами.

Простір малої сцени поділений на дві локації (художник – Богдана Бочкай) – кімната Віри із трюмо, та білою стіною-екраном, на який проектуються зйомки київських вулиць, Дніпра, відео відсилає глядача у різні роки – перед нами і сучасне місто, і ностальгійне минуле, якого вже немає. Кадри із химерними птахами, які не зрозуміло чого сваряться та лаються, нагадують безглузде існування героїв, та водночас знову відсилають до Києва, виглядаючи як кадри із телевізорів у вагонах метро. На цьому ж екрані виринає дискотека, куди йде шукати розваг пристаркувата жіночка.

Іноді красиві кадри залишаються лише вставними ілюстраціями. І ще є світ, за екраном – інтимний світ самої Віри, куди ніхто не потрапляє. Легким рухом руки вона прочиняє ці двері-стіну, і залишає там темну таїну життя.

Друга локація – стіл та стільці, характеризує ресторан. Єдине, що хотілося б побачити більш розкішний одяг для Віри, все таки дуже біднувато виглядає у своїй чорній заквітчаній блузі та спідниці бувша жінка олігарха. Музика (муз. оформлення – Володимир Борисов) від романтичного танго жіночих почуттів переходить у насмішкуваті пісеньки на східних не розбірливих мовах, де веселенький ритм розкриває справжню недолугу ситуацію, в якій застряє Віра.

Віра – Наталія Мельничук проходить до кінця свої страждання, Кирил – В'ячеслав Погудін залишається на середині своїх переживань, але ніяких висновків не робить Надія – Ірина Маслюк, їй байдуже до будь-яких почуттів, життя триває і його варто прожити весело.

Дуже важливо, що драматургія сучасного українського автора Тетяни Іващенко продовжує активно пересуватися географією України і пізнавати нові міста. Велика подяка за це пильним художнім керівникам театрів, серед яких і Петро Ластівка. Зараз ця п’єса репетирується у Львові, камерна сцена Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької у цьому сезоні представить свою версію під назвою «Любов на замовлення» у постановці Григорія Шумейка.

А до відкриття 74-го сезону у Волинському театрі відбулася ще одна дуже хороша подія, на фасаді театру з’явилося погруддя Тараса Шевченка. Саме до роковин поета його зображення прикрасило однойменний театр у Луцьку.

Відкриття 74-го сезону на великій сцені відбулося 5 жовтня прем’єрою «Ромео та Джульєтта» Вільяма Шекспіра у постановці художнього керівника колективу, заслуженого діяча мистецтв України Петра Ластівки. Він вже далеко не вперше звертається до творчості англійського класика, створюючи справжню «луцьку шекспіріану». Згадаймо, його ж «Приборкання норовливої» та «Гамлета», які успішно йдуть і сьогодні.

Звичайно, до ювілейного року Тараса Шевченка театр і режисер Петро Ластівка готують постановку «Назара Стодолі», прем’єра якої запланована на грудень. Це буде найдорожчий цьогорічний проект театру. А також незабаром розпочнуться репетиції п’єси «Циліндр» Едуардо де Філіппо, художник-постановник Анатолій Романюк.

Лілія Бевзюк-Волошина, театрознавець