пятница, 22 марта 2013 г.

MORITURI: Реінкарнація.



 «Вистава-exercises «Morituri te salutant» за новелами Василя Стефаника. Вправи для зміцнення здоров’я на одну дію» – так  було визначено назву, жанр та тривалість вистави Дмитра Богомазова, прем’єра якої відбулася 18 жовтня 2003 року у театрі «Вільна сцена». Василь Стефаник писав про гуцулів минулого сторіччя, та перед очі глядача десять років тому виходили чоловіки у шахтарських спецівках та жінки в балетних пачках. У назві вистави, за однією з новел автора, використано традиційне привітання гладіаторів до цезаря перед виходом на арену у Древньому Римі: «Приречені на смерть вітають тебе!» У 2003 році богомазовські гуцули знайшли нового адресата – не імператора, а самого Бога.

 За десять років виникла потреба реінкарнації вистави, але вже в іншому форматі, іншому театрі та з іншими акторами. До речі, саме десятирічний строк для реінтерпритації у режисера виникає не вперше – саме такий час був потрібний для повтору вистави «Трохи вина, або 70 обертів» за новелами Луїджі Піранделло (1996 - Театр драми та комедії, 2006 - «Вільна сцена»). Донедавна обидві вистави йшли в репертуарі театру (з 2011 року театр «Вільна сцена» став експериментальною площадкою Київського академічного театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра), тож найбільш зацікавлені легко могли вдатися до порівняльного аналізу.

А от із Василем Стефаником дещо складніше. Створена у 2003 році  вистава проіснувала досить короткий час, трактувалася як притча або етюд з використанням певних тренажів. А вже 6 лютого цього року цілковито нову  версію представили на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Слід також нагадати, що у театрі імені Івана Франка вже не вперше звертаються до творчості Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). У 2006 році в театрі у фойє Олександр Білозуб здійснив постановку вистави «Голодний гріх» за новелою «Новина» (певний час вистава йшла на сцені Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса). Для самого ж Дмитра Богомазова це дебютна вистава  саме на сцені цього театру.

Що ж нового додала до минулої версії загадкова та фонтануюча уява режисера-експериментатора та інсценізатора? Практично все. Від старої прем’єри дісталася лише назва «Morituri te salutant» (трохи уточнена підзаголовком – «У нас все свято») та автор – майтер експрисіоністичних новель Василь Стефаник. До спектаклю ввійшли наступні новели: «Вечерня година», «Май», «Сон», «Межа», «Святий вечір», «Сини», «Сама саміська», «Гріх», «У корчмі», «У нас все свято». Новелу «Morituri», яка колись дала назву виставі, не використано. Всі новели перетікають одна в одну створюючи справжнє драматургічне плетиво, де, наче за Шекспіром, трагічне чергується із комічним.

Безумовно, відібрані Д. Богомазовим новели В. Стефаника об`єднує готовність їхніх героїв «померти», приреченість на смерть, і при цьому –скільки любові, скільки добра, скільки своєрідності, пристрасті виплескується на глядачів. Тут часто смерть не є карою, карою є життя і ті суспільні обставини, в яких змушене існувати українство. І друга назва вистави «У нас все свято» - так називається одна з новел В. Стефаника, де простий люд, аби не бути окраденим панами, постійно ходить  у святковому вбранні – абсолютно не випадкова і стосується не лише самої вистави. «Все свято» в нас триває і донині.

Кричущий біль та смуток новел поєднується з радістю народних пісень. Пісня дає можливість рятувати власну душу від скорботи та вселяє надію. Музичне оформлення Сусанни Карпенко (гурт «Божичі») збагачує виставу не просто гуцульським, а всеукраїнським автентичним колоритом. Сусанна Карпенко бере участь у виконанні декількох пісень у виставі.

Сценографія Олександра Друганова – дерев`яний скошений пандус замінює звичну пласку сцену, даючи можливість грати фактично на двох рівнях. Всі герої вилазять з-під нього, ходять нахиленою площиною (ледь не скочуючись донизу) або ховаються в маленьких дверцятах, розташованих праворуч. Зрештою, це перший випадок від часу відкриття Камерної сцени імені Сергія Данченко, коли за сценографічним вирішенням сценічний твір видається настільки органічно і гармонійно вписаним у сценічний простір саме Національного театру імені Івана Франка, першої сцени столиці.

У випадку із «Morituri…» відзначена гармонійна допасованість не лише просторова. Бо, а де ще ставити В. Стефаника, як не на сцені національного українського театру? Притому, що Д. Богомазов, використовуючи ніби вже давно знані й популярні деталі, які ми останнім часом пов`язуємо з по-справжньому автентичним українським мистецтвом – використання природних матеріалів, імітації справжніх убрань давніх українців, українського народного співу та музичних інструментів, робить те саме, що колись вдалося здійснити зокрема й В. Стефанику у своїх творах. Письменник, пишучи  ніби про те саме село, що й народники, був одним з тих українських авторів, кому вдалося вивести нашу літературу на світовий рівень. Режисер у свою чергу нищить гапочно-шароварні псевдо-традиції українського театру, переконливо підкреслюючи, що той може бути абсолютно сучасним, не втрачаючи при цьому автентичності, самобутності і власної музично-драматичної природи.

 Мені особисто конструкція, вибудована О. Другановим, нагадує піраміду – спадок нації, де сховані всі персонажі, всі теми, що стосуються українців. Ліворуч безпосередньо в пандус встромлені два ряди високих тонких палиць, які наче проштрикнули землю, і вона змушена терпіти біль, завданий чиєюсь невідомою рукою. Ці палиці нагадують і дорогу – тернистий шлях українського люду.

Також пандус нагадує поле. На пандусі лежать два канати, які по-різному обіграються персонажами. Двоє вмерлих синів скочуються по канатам вниз головою («Сини»). Або бабуся у виконанні Тетяни Міхіної прив’язує себе цим канатом до сцени і вправно відтворює момент смерті («Сама-саміська»). На пандус також проектується (відеоряд – Павло Вавриневич) назва кожної новели. Цей прийом зберігає літературну цілісність кожного окремого твору, і водночас вплітає їх в загальну драматургічну канву вистави.

До участі у виставі за винятком Сусанни Карпенко та народного артиста України Василя Баші залучено передусім франківську молодь – Рената Сєттарова, Івана Залуського, Олександра Печерицю, Олександра Форманчука, Ксенію Башу-Довженко, Тетяну Міхіну, Ксенію Вертинську. Кожен з учасників, виступаючи в ансамблі в рамках цих десяти новел, отримав також і шанс реалізувати власну міні-виставу.

У новелі «Вечерня година» актор Ренат Сєттаров передає страх самотності, коли треба докласти зусиль, аби оживити хоч би найцінніші спогади про найрідніших – матір та сестру. На пандус проектується писані від руки тексти. Це ніби нова сторінка у творчості письменника Василя Стефаника. Але сьогодні вона виливається не на папір, а прямо на сцену, у вигляді театрального дійства. Вечерня година – не просто як визначення частини дня, а як старість, коли вже нікого немає поруч, лише окремими клаптиками паперу літають думки. Актор дістає з кишень зім’яті папірці, немов шукаючи потрібні тексти для сьогоднішнього вечора.

Цей смуток змінюють веселі з вибіленими обличчями (характерні типажі богомазовських вистав) хлопці, що синхронно розповідають новелу «Май». Три актори (Іван Залуський, Олександр Печериця та Олександр Форманчук) однаково рухаються та розмовляють схожими інтонаціями. Виглядає комічно: різні чоловіки, а  одягнені стандартно в білий одяг, однаково говорять, мають однакові думки, однаково живуть – трьохголовий змій під назвою «мужик».

У новелі «Сон» Олександр Печериця створює невмирущий трагікомічний тип селянина Третильника, який сміється над власним горем. Передсмертні муки та корчі героя новели «Межа» актор Олександр Форманчук грає дійсно «на межі» фізичного болю. Він тримається за доріжку із палиць, вони ніби його остання підтримка, остання опора. Він скотиться вниз назавжди, аби сконати «у гріхові». Його жалібна пісня, пронизує звуком потойбіччя. У новелі «Святий вечір» Ксенія Баша-Довженко неймовірно переконливо грає стару бабу. Її гаркава вимова і так дуже важкого для сприйняття гуцульського діалекту смішить, і водночас наводить жах. Як убого виглядає стара замерзла баба, що все чікає-не дочекається власної смерті.

У новелі «Сини» Василь Баша – найстарший у виставі актор, зворушливо веде батьківську тему. Старий Максим у його виконанні не розуміє, коли сини йдуть боротися за Україну, для нього Україна – це його земля, поле. Його боротьба проходить щодня біля господарства.

У новелі «Сама-саміська» Тетяна Міхіна пластично передає внутрішній стан самотньої баби. Її народне вбрання і хустка-тюрбан на голові більше нагадують рокові античні постаті Медеї, або Електри. І все, що в неї залишилося – це зелені мухи з відеопроекції, які заполонили всю сцену. Мухи як провісники смерті, нагадують образи з екзистенціалістської однойменної драми Ж.-П. Сартра. Ксенія Вертинська грає Касьяниху з новели «Гріх», жінку, яка під час війни прижила собі дитину від ворога. Канат вона намотує собі на шию, власними руками створюючи собі петлю. Дитини в її руках немає, але віриш у її існування… «У корчмі» Проць (Олександр Перепелиця) навчав Івана (Олександра Форманчука) як вгамувати свою жінку. Веселощі, пісні, монотонні етюдні рухи наливання та випивання горілки. Жінки, що виглядають із-за пандусу та підспівують кумедні сучасні мотиви, скрипаль все награє. Навчання переходить у справжнє кривляння, гикання і крики. Різки в їхніх руках перетворюються на уявні предмети, нагадують рапіри. Вони кумедно б`ють один одного. Таким чином перед глядачем проноситься тип п’яного чоловіка всіх часів – від лицарів через гуцулів до сучасних «гопників».

Наприкінці фінальної новели «У нас все свято» трембітою скликають народ святкувати наше «вічне свято». Нарешті актори вбралися у святкове і на радостях замість поклону «ушкварили» з несамовитим азартом веселенької «Милої Марусі…» та жартівливих коломийок.

Зрештою «Приречені на смерть» не лише українці, на неї приречена кожна людина. Але прожити життя гідно, у злагоді із власним народом та культурою, щоб померти, вітаючи свого імператора (в даному випадку – Бога) – це найвища людська сутність.
 
Стаття опублікована у журналі "Український театр" № 1 (2013).

четверг, 28 февраля 2013 г.

Кожен вулик гуде по-своєму.


Роксолана Лудин 

фото з вистави "Електра. Мухи"



плакат Богдана Поліщука до вистави "Електра. Мухи", 2013. 


Києво-Могилянський театральний центр «ПАСІКА» створений у 2007 році на базі Києво-Могилянської академії. Його художнім керівником є режисер, заслужений діяч мистецтв України Андрій Приходько.  У цьому центрі митці намагаються поєднати традиції та експерименти, створити «полігон молодої театральної формації». Під одним дахом співіснують сім майданчиків, де відбуваються різні за жанром і формою вистави, концерти, вуличні вистави, перформанси, читання, майстер-класи тощо.
Саме тут можна побачити моно виставу Роксолани Лудин  «Електра. Мухи» за мотивами п’єси «Мухи» Жана-Поля Сартра, прем’єра якої відбулася у жовтні. Роксолана – актриса центру «Пасіка» та театру для дітей «У торбинці» (випускниця НаУКМА за спеціальністю «Культурологія»), захоплюється аргентинським танго, грою на гітарі, психологією та біоенергетикою. Театр – для неї хобі, але вона постійно намагається вдосконалюватися на тренінгах, що проводять професійні актори та режисери. Роксолана самостійно здійснила сценічну обробку драми Сартра та зіграла роль Електри. В основі сюжету античний міф про місто Аргос, де вбивця попереднього царя живе з його вдовою, утримуючи її доньку, царівну Електру, за служницю. Автор  порушує довічну проблему «вільної людини». Електра прагне позбутися пригнічення з боку влади, але не усвідомлює, що насамперед потрібно вичавити своє «внутрішнє рабство». Вистава  розповідає про протистояння особистості та влади, про конфлікт свободи в середині самої людини. Сценічний простір порожній, вікна заклеєні газетами, що виглядає суголосно часові, коли люди охоплені великою кількістю  інформації і не бачить справжнього життя, не помічають пейзажів за власним вікном. Зодягнена в халат прибиральниці Електра – Роксолана приносить купу зім’ятих газет та сміття. Вся ця мішура, жовта преса та сучасне телебачення – це лише смітник у голові кожного з нас. Її розмова про внутрішню свободу переривається танцями, до яких залучаються глядачі, піснями, навіть грою на пластикових пляшках. Вистава спонукає до філософських роздумів. Останнє запитання Електри до глядача – яку мені одягнути сукню, чорну чи барвисту – не залишає публіку байдужою. Варто замислитися кожному, як сприймати життя – у кольорі чи безбарвним…
Також у «Пасіці» можна подивитися «психо моно драму» ще одного екзистенційного драматурга Жана Кокто - «Людський голос». Постановка  здійснена режисером Євгенією Федоровою в театрі-студії акторської майстерності «SPLASH» (з англ. «сплеск»), але згодом перенесена на сцену Києво-Могилянського центру. Євгенія Федорова випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. В студії «SPLASH» із акторами-аматорами вона поставила «Спектакль про любов» за п’єсою В. Соллогуба та «Дуже просту історію» М. Ладо. Деякий час вона викладала майстерність актора у Коледжі театру та кіно. У виставі «Людський голос» Ж. Кокто головну роль виконує професійна молода актриса Інна Бовкун (випускниця Київського національного університету культури та мистецтв). Сценографія це і є власне кімната, в якій лише маленький столик із телефоном та купа різного яскравого одягу. Героїня намагається врятуватися від самотності: дзвонить, або частіше удає, що дзвонить, слухає записаний голос чоловіка, який, можливо, існував лише в її увазі, приміряє яскравий одяг. Ця драма порушує гостру проблему – незважаючи на існування телефонів, а сьогодні й Інтернету, людина все одно залишається самотньою.
Інна Бовкун у виставі "Людський голос"


А ще в центрі «Пасіці» йдуть вистави театрів «Відкритий погляд», «Є», та «МІСТ», театру-студії «У кімнаті» та «аБРаКаДаБРа». Молодь, яка формує творчий простір «Пасіки», налаштована на філософські експерименти, пошуки, досліди та експерименти, а головне – щоб глядач не залишився байдужим. Тому креативна «бджолина» сім`я центру «Пасіка» приносять дорогоцінний мед.  

Стаття надрукована у №9 (1 березня), 2013  газети "Культура та життя". 

воскресенье, 3 февраля 2013 г.

Гастролі у власній країні



Минулого тижня в Національному театрі імені І. Франка відбувся показ вистави «Вій» КЛІМа за однойменною повістю М. Гоголя, втіленої режисером Владиславом Троїцьким у співпраці з Центром сучасного мистецтва «Дах» та театром Vidy-Lausanne (Швейцарія). Прем’єра відбулася наприкінці минулого року в Лозанні, а в грудні його грали у Франції на сцені Театру де ля Віль (de la Ville). Режисер присвятив виставу Рене Гонзалесу – директору театру Vidy-Lausanne, який нещодавно помер.
Окрім акторів театру «Дах» у постановці зайняті двоє швейцарських – П’єр-Антуан Дюбеї і Бартек Созанскі (останній спеціально для проекту вивчив українську мову). За сюжетом п’єси двоє студентів-європейців вирішили відвідати батьківщину батьків одного з хлопців – карпатське село Далі вже розгортається гоголівська історія. Початок вистави одразу вводить глядача в макабричне (з французької «macabre» – погребальний, похмурий, моторошний), містичне, туманне дійство з потойбічним скреготом та гуркотом. Справжні стовбури дерев, що звисають, немов карпатські ліси; поверхня сцени всипана тирсою (сценографія – В. Троїцького та Д. Костюминського). Коли актори грають на трембітах виникають асоціації з персонажами української класичної літератури. Музика – окремий виразний компонент вистави, що чітко спрямовує емоції глядача. Гра на скрипці, віолончелі, контрабасі, трембітах, тріскачках, ударних інструментах звучала не просто як звичні «дахабрахівські» етнічні ритми, а як оркестровий твір, написаний акторами театру «Дах» – Ніною Гаренецькою, Марком Галаневичем, Наталією Галаневич, Тетяною Гаврилюк, Дмитром Ярошенком, Романом Ясіновським, Русланою Хазіповою, Дмитром Костюминським, Іриною Коваленко, Соломією Мельник, Володимиром Міненко, Оленою Цибульською, Тетяною Василенко, Катериною Вишневою, Наталією Зозуль (Zo), Анатолієм Черковим. Найбільше вразив публіку Юродивий, спеціально введений драматургом, у виконанні Дмитра Ярошенка. Його крики, ламана пластика, що були сповнені нелюдського болю, викликали подив та огиду. А розповіді про церкву, віру й біблейські легенди наводили жах і змушували глядачів затамовувати подих.
У постановці «Вія» брала участь команда відео-художників (Максим Побережський, Олексій Тищенко, Стефан Жанв’є, Жером Верне), котра у фіналі на заднику за допомогою відеопроеції створила дивовижний церковний іконостас. Зображення ікон рухалися вгору, а потім зникали десь за небосхилом. Спершу, здавалося, що вони палали нестримним полум’ям, а потім – що неначе світ зірвався з осі, загинув і перетворився на попіл – на проекції падав сніг. Ось такий він – кінець світу у трактуванні В. Троїцького, кричущий Апокаліпсис, що стрімко летить крізь віки від містичного Гоголя до містичної сучасної України.
У Швейцарії після показу вистави довго лунали оплески, акторів чотири рази викликали на сцену, хоча зазвичай така емоційність не характерна для цієї національності. Доволі байдужим можна вважати ставлення нашої влади до театру «Дах», оскільки втілення спектаклю та сам його показ в Україні відбувся за фінансової підтримки лише Швейцарії. Та це не вплинуло на численну кількість глядачів, котрі прийшли підтримати театр «на гастролях у власній країні» та влаштували справжні овації після перегляду.



Стаття надрукована в газеті "Культура та життя" за 30 січня 2013 року. 



«Віткаци та ми»



Так називається виставка майбутніх художників-сценографів, а наразі студентів Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, що триватиме в Музеї видатних діячів української культури (вул. П. Саксаганського, 97) від 13 грудня 2012 до 31 січня 2013 року. Ініціював цей захід та сприяв його втіленню завідувач кафедри сценографії та екранних мистецтв НАОМА, заслужений діяч мистецтв України, головний художник Національного драматичного театру імені І. Франка Андрій Александрович-Дочевський.
Концепт експозиції – творчість польського драматурга, художника та філософа Станіслава Ігнаци Віткевича (1885–1939), творчий псевдонім – Віткаци. Він народився та жив у Польщі, але під час Другої світової війни переїхав на Західну Україну (село Чисті озера Рівненської області). Митець не визнавав будь-які насильницькі режими і за певних обставин покінчив життя самогубством.
В його художніх роботах простежується експресіонізм, почасти і сюрреалізм, а в літературі його вважають провісником драми абсурду.
Виставка спершу замислювалась як спільний польсько-український проект за участю молодих сценографів НАОМА та Краківської академії мистецтв імені Яна Матейка, бо в такому форматі вже відбулась у Кракові, а потім у Львові в рамках фестивалю «Золотий лев». Цей факт Андрій Александрович-Дочевський прокоментував так: «Поляки не хочуть далеко їздити, мабуть, їм важливіше поїхати до Парижа, але тим не менш наша акція дуже цікава. Студентам необхідно було відкрити такого складного автора, як Віткаци. Він проти механізації буття, узагальнення, ліквідації особистості, самобутній у будь-якому вимірі творчості (навіть експериментував зі світлинами), а за гротеском літературних творів схожий з Миколою Гоголем».
Гостра соціальна сатира на руйнування суспільства, його деградація звучала у виставі за його п’єсою «Мама, або Несмачний витвір», поставленою на кону франківців 2002 року польським режисером Збігнєвом Наймолою.
На сцені сиділа мати (актриса Н. Лотоцька), яка вже погано бачила, але постійно штрикала спицями, згадуючи при цьому своїх пращурів-аристократів, котрі жили в цьому домі. Наче в сновидіннях, з’являлась велика труба, а з неї, мов гвинтики, вискакували однотипні істоти, клони. Їх було багато, фантоми оживали і це наводило жах. Виокремити реальне від уявного було неможливим.
Вистава вже доволі давно не йде в театрі, але оригінальний макет сценографа А. Александровича-Дочевського можна побачити в цій експозиції.
На виставці представлені також студентські роботи до п’єс Віткаци: два макети та ескізи до твору «Дюбал Вахазар» Ольги Гайдаш і Василини Харчевки, три – до «Чоботарів» Володимира Бевза, Марії Кузнєцової та Катерини Лібкінд, ще три – до «Каракатиці» Лесі Головач, Терези-Тетяни Яковини та Тетяни Гусєвої-Ковтун і один – до «Водяної курочки» Дарини Кучерової.

"Дюбал Вахазар" Василина Харчевка





«Віткаци дуже складний драматург. Молоді художники доволі філософськи проаналізувати його п’єси. Я завжди їм раджу творити так як про себе. Ніколи не варто навмисне робити якість надрозумні речі. Зчитуйте текст як казку, а потім множте на себе, на власну індивідуальність і світобачення. Цю формулу придумав не я, а ще мій учитель – Данило Лідер. Адже в простоті прихована таємниця всіх шедеврів», – зазначив А. Александрович-Дочевський на відкритті виставки.
«Мені здається, сьогодні світом керує ніжність. Хтось каже любов, інші – краса врятує світ. Думаю, вже після Віткаци – ні, залишилась лише ніжність».

"Чоботярі" Володимир Бевза. 






Стаття надрукована в журналі "Театрально-концертний Київ" за січень 2013 року. 

Візуальне море кохання і пороку




Сцена Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса перетворена на величезне надувне ліжко, скрізь розкидані подушки. Також це нагадує зім’ятий парашут, на крилах якого сюди приземлилися коханці. Оголена стіна замість задника з чотирма дверима запускає у цей рай для кохання чотирьох жінок і двох чоловіків. Там, за дверима ще немає пороку, там горить яскраве біле світло, але ті, хто заглянули сюди, відчули смак пристрасті. А ще такий простір нагадує лікарню, або в’язницю. Сергій Маслобойщиков – режисер і сценограф вистави «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло запрошує поспостерігати за сценами кохання в такій інтимній обстановці. Для режисера Маслобойщикова актори залишаються не живими елементами сценографії, які він уміло переставляє та комбінує, як маленькі деталі. Але запрошуючи таких акторів як Богдан Бенюк та Олександр Форманчук (в «Бурі») неможливо поставити їм задачу бути сліпими виконавцями певної картинки, чи траєкторії. Звичайно, вони будуть вимальовувати характер, створювати власні фарби. Тому і нова постановка також викликає дисонанс між режисером і акторами.
У виставі «Небезпечні зв’язки» режисер вперше працює з акторами театру на Печерську: Ігор Рубашкін (Віконт де Вальмон), Катерина Кістень (Мадам де Турвель), Катерина Варченко (Сесіль де Воланж), Володимир Заєць (шевальє Дансені). А на роль Маркізи де Мертей він запросив актрису Київського академічного театру на Подолі Аллу Сергійко. Зрозуміло, що такий ансамбль також не може бути сліпим виконавцем сценографічної картинки. Але за відсутності чіткої режисерської задачі, актори не завжди розуміють що саме їм грати і виглядають розгубленими. Спектакль все ж таки залишається красивою ілюстрацією роману, сюжет якого вже відомий київському глядачеві за постановкою «Небезпечних зв’язків» у театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (реж. – А. Білоус).
Але хочеться сказати про цікаві мізансцени, які базуються на відношенні кожного героя до величезного ліжка. Маркіза де Мертей (Алла Сергійко) зі своїм костуром ходить по ліжку впевненими кроками, вона його володарка, його королева. Віконт де Вальмон (Ігор Рубашкін) обережно ступає по ліжку, ніби крадучись. Його примушує шалена пристрасть до жінки робити ці жорстокі речі. Він знімає шарф з шиї при кожній новій пригоді і стомлено йде зваблювати нову жінку. Маленька Сесіль (Катерина Варченко) після усвідомлення, що  з нею сталося, б`є ліжко костуром Маркізи і плаче, але повернутися назад уже запізно, вона вже тоне у пороці. Де Турвель (Катерина Кістень) стоїть на кубі позаду ліжка, вона морально вища від них усіх, вона вірить у свою сім`ю. Але віконт підкрадається до неї і намагається вкинути її в ліжко. Жінка немовби на краю порожнечі, боїться впасти, поворухнутися, вона боїться навіть дивитися туди. Вона кричить і закриває очі, але втримується і виривається звідси. Цей порятунок триває не довго. Де Трувель вже в полоні віконта, вона покірно отримує від нього листи, щоразу вибігаючи із дверей свого спокою до величезного ліжка за ними, як тільки продзвонить маленькій дзвоник віконта. Вона вся складена із цих листів, які висипаються в неї із-під верхнього плаття. В наступний раз де Вальмон все ж таки зніме це плаття, залишивши її в нижньому одязі і нахабно вкинувши її в це величезне ліжко. Вони говорять про море, і благочестива жінка воліє краще залишитися на березі (поза межами ліжка), але море стрімкими потоками приносить її в обійми Вальмона, і вона віддається своїм почуттям. Ліжко дихає цим палким коханням, воно рухається у руках Вальмона. Він відштовхує ліжко, оголюючи клаптик сцени, де обережно викладає чисті подушки прямо на підлозі, щоб тут отримати нагороду – кохання маркізи Де Мертей. Для нього це найбільше задоволення, адже заради неї він зваблює інших. Він хоче створити для неї навіть окремий простір, відсторонений від порочних  інших відносин. Де  Мертей (Алла Сергійко) кидає свій костур на величезне ліжко, а віконт шукає його як справжня собака, але не знаходить. У своїх зубах цю величезну бридку кістку тримає де Турвель – Кістень.
Віконт – Рубашкін каже: «Не моя у тому провина». Кістень – Турвель обіймаючи його з-за спини, стає ніби тінню без душі, її руки лише тримають листа, щоб пересвідчитись чи дійсно  правда там написана. Сльози капають з очей, а слів немає. Та й Маркіза – Сергійко  залишилася в повній порожнечі, викинута старістю і втомою за межі величезного ліжка.
У виставі цікаві модернові костюми з історичними елементами  (художник по костюмах – Наталя Рудюк).  Дуже індивідуально підібрані форми костюмів під кожного героя та актора. Де Турвель (Катерина Кістень) у вузькому сірому довгому платті, з довгими рукавами, що робить її благочестивою. Тому коли плаття знімається, вона залишається в такому ж довгому білому нижньому платті, оголюються лише плечі і руки, чого достатньо для її морального падіння. Де Мертей (Алла Сергійко) вдягнена у трохи гротесковий костюм, розширений на стегнах, довжина сукні не прикриває повністю ніг, що підкреслює її спосіб життя. Костур у руках виглядає ніби ознака королівської влада, певна регалія. Костюм Віконта: жилетка, довгий сюртук, короткі брюки, та гольфи. Недарма, саме він на початку вистави грається з окулярами, що нагадує маленького пілота. Виконавець  волі королеви, її  власний пілот з величезним парашутом. Він засліплений красою де Мертей, намагається звільнитися від тягаря, знімає на певний час окуляри, але в кінці вистави знову покірно їх настромлює на очі. Сесіль одягнена в сіре коротке платтячко, яке розпушено до низу воланчиками. Це проявляє дитячість і одночасно грайливість. 
Слід також сказати про вдалий музичний ряд. Класична музика постійно звучить фоном до всіх розмов, загострюється, стає ліричною у сценах кохання де Турвель і Віконта, грайливою, коли Сесіль знайомиться із Шевальє. Іноді саме музика давала можливість актору зіграти глибше певні переживання. Наприклад, актрисі Катерині Кістень з її темпераментом вистачило б лише цієї музики, аби створити сильну та проймаючу останню сцену.
Але море кохання та пороку лише візуально розкриває своє існування, не торкаючи ніяких внутрішніх переживань. Прем’єра вистави - 13  листопада 2012 року, наступні покази планувалися на січень 2013 року, але чомусь так і не відбулися. Хто любить якісний художній продукт, ця вистава саме для вас. Адже красиві актори, сценографія та костюми, чудова музика – це теж ознака гарного режисерського смаку, що рятує певні внутрішні недоробки.  




http://www.facebook.com/media/set/?set=a.304510209653784.62387.264202050351267&type=1


суббота, 19 января 2013 г.

"Українці на Лазуровому березі", Ніцца, 2013



 стаття на цю тему в газеті "День" :
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ukrayinci-v-nicci


Українці в Ніцці



Із 15 до 29 січня у Франції наші майстри живопису, фотографії, літератури та моди мають можливість виявити себе на міжнародному рівні.
Мистецтво живопису, фотографії, літератури та української моди має чудову можливість проявляти себе на міжнародному рівні. Цього разу точка зіткнення — Лазуровий берег Франції — Ніцца. Акція присвячується 155-річчю з дня народження французької художниці українського походження — Марії Башкирцевої, яка народилася під Полтавою (с. Гавронці), частину свого творчого життя провела у Ніцці. У місцевому музеї образотворчих мистецтв Жюля Шере є зал, присвячений Марії Башкирцевій. Нагадаємо, в Україні сьогодні зберігається всього три картини мисткині — у Харкові, Дніпропетровську та Сумах. Свій знаменитий «Щоденник» (усього 16 томів) Марія теж розпочала вести в Ніцці, коли їй було 15 років. До речі, це місто відвідував Микола Гоголь, а Володимир Винниченко похований у Мужені, неподалік від Канн. Але сьогодні в Україні про це мало хто говорить. На жаль... Навіть організатор проекту, етнічна українка Наталія Буряник (зараз громадянка Нідерландів) пояснює вибір Ніцци так: «Я не знала про Марію Башкирцеву. Все сталося випадково. Ми відпочивали тут влітку. Почали відвідувати музеї ( до речі, всі музеї в Ніцці безкоштовні!). У книжці в Музеї мистецтв прочитали інформацію про будинок — колишній маєток українських аристократів Кочубеїв. Зайшли й побачили картини Марії Башкирцевої, з творчістю якої вперше познайомилися. Там також є скульптура Марії Башкирцевої, виконана Максимом де Тарновським. Максим виявився сином киянина, але народжений був у Ніцці. Книжка «Росіяни на Лазуровому березі» вміщувала перелік імен: Марія Башкирцева, Микола Гоголь, Максим де Тарновський... Ми не хочемо щось забирати від Росії, але ми хочемо відстояти свою культуру. Має бути чітка асоціація: Марія Башкирцева — це Україна».
Башкирцева була справжньою «амазонкою». Вона нерідко дивувала і навіть шокувала чоловіків своїм талантом, своєю працездатністю й незалежністю, а також відверто феміністським поглядом на відносини статей. У 1881 році Башкирцева (під псевдонімом Полін Оррель (Pauline Orrel)) написала декілька статей для феміністської газети LaCitoyenne. «Я нікого не шукаю, бо вважаю, що чоловіки повинні бути аксесуарами в житті сильних жінок», — писала вона Гі де Мопассану.
Нині в Ніцці проходять мистецькі заходи, пов’язані з українською культурою. Куратор проекту — доктор Наталя Буряник, голова благодійного фонду Matrix Orange (Нідерланди).
— Для мене культура — це матриця, що складається з багатьох елементів: політики, економіки, географії, музики, театру та ін., — говорить Н. Буряник. — Чому Orange? Бо Гаага — це королівське місто, резиденція королівської сім’ї — Будинок Оранських (The House of Orange). Оскільки організація зареєстрована в Голландії, тому це перша причина. А ще оrange (помаранч) — це колір помаранчевої революції. Як киянка я дуже пишаюся цією подією...
Створений у 2010 році, фонд спрямований на ознайомлення світу з українськими реаліями, митцями, культурою. Слід згадати першу акцію «Українська жінка в мистецтві та культурі» (Гаага, 2010), де відбулися виставки живописців: Катерини Косьяненко, Оксани Стратійчук, Оксани Попінової, зустріч із письменницею Оксаною Забужко.
Початок цьогорічної програми пропонує відкриття виставки арт-групи «Абсентна реальність»: Вадим Шаманов (живопис), Олександр Шимбаровський (фотографія). Будинок мод RITO репрезентує свою нову колекцію трикотажного одягу «Лазуровий берег».
Відбудеться літературний вечір у бібліотеці Louis Nucera за участю центру Glagoslav Publication, що спеціалізується на виданні сучасної художньої та науково-популярної літератури та перевиданні популярної класики українських, білоруських та російських авторів англійською мовою. На цей раз — презентація останніх видань Ірен Роздобудько, Марії Матіос та Лариси Денисенко, за участю останньої.
18 січня відкриється виставка української художниці Катерини Косьяненко. Вона закінчила Художню школу ім. Т. Г. Шевченка та Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури. Навчалася на театрально-декораційному відділенні у видатного сценографа Данила Лідера. У 2005 р. закінчила асистентуру-стажування НАОМА (живописна майстерня народного художника В. Гуріна). Магістр живопису. Член Національної спілки художників України. Працює в галузі станкового малярства. У 2009 р. стажувалася в Cite internationale Des arts (Париж).
Катерина Косьяненко постійно бере участь у міжнародних виставках та проектах. Серії її картин — «Мамаї та Мамаївни», «Тіні забутих предків», «Календар» —порушують глибинні українські теми, розповідають про внутрішній світ нашого народу. На цьогорічній виставці вона презентує свої нові картини — теплу серію «Оболонські святі», в якій намагалася передати близькість багатовікової традиції та сучасність наших святинь, фоном для яких слугують оболонські багатоповерхівки. На картинах «Айфон» зображено сучасну реалію людини у світі техніки, яка вже не належить сама собі; «Зупинка «Парадайз» — райські дерева, відгороджені парканом від сучасного світу хаосу, самотня зупинка, де немає жодної людини. Рай сьогодні порожній, закритий для суспільства. Лише одинока кішка вдивляється в нас, у глядачів, ніби запитуючи: «А ти віднайшов свій спокій, свій рай?» тощо.
Всі акції фонд проводить у співпраці з Культурним французьким центром. Директор Центру Фредерік Рей одночасно є директором театру La Sameuse, який 19 січня покаже виставу «Листи Башкирцевої до Гі де Мопассана». Місце дії — Музей витончених мистецтв. Вистава відбуватиметься в камерній і теплій атмосфері з тістечками та чаєм. Наталія Буряник хоче, щоб вистава Фредеріка Рея була перекладена українською мовою і йшла в нашій країні. До Ніцци запросили актрису Тетяну Курліковську з Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, яка матиме можливість познайомитися з режисером вистави, а також із творчістю Марії Башкирцевої. У свою чергу директор театру Фредерік Рей планує відвідати Україну в квітні, щоб розглянути можливість постановки вистави. Нині йде пошук приміщення. Хотілося б зіграти виставу в музеї, де заходяться картини Марії Башкирцевої. Навіть є ідея грати дві вистави: одну французьку, а другу — українську. Цікаво спостерігати за тим, як одна й та сама постановка впливає на людей залежно від зміни мови.
Хоча є певні проблеми фінансування, про які згадує Наталя Буряник: «Захід у Ніцці підтримують французи, голландці, канадці. А жоден бізнесмен з України не виявив бажання підтримати, хоча ми зверталися до багатьох». Але, попри все, українські митці все одно досягають своєї мети! Це доводить, що ми разом можемо створити свою реальність, і нам дійсно є, що показати світові.


Катерина Косьяненко - українська художниця.

Серія "Оболонські святі"
Наталія 

Тетяна

Варвара

Картини "Айфон"


"Зупинка "Парадайз"




Художниця Катерина Косьяненко про міжнародні мандри та складнощі мистецької професії.

Катерина Косьяненко – український живописець. Закінчила Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (1996), Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (2002). Навчалася на театрально-декораційному відділенні у видатного сценографа Д. Лідера. В 2005 р. закінчила асистентуру-стажування НАОМА, живописна майстерня народного художника України, професора В. Гуріна. Магістр живопису. Член Національної спілки художників України (з 2002). Працює в галузі станкового малярства. У 2009 р. стажувалася в Cite internationale Des arts (Париж).

На початку року Катерина Косьяненко вже вдруге взяла участь у проекті фонду «Matrix Orange» (Нідерланди), що був створений у 2010 році і направлений на ознайомлення світу з українською культурою. У січні  в Ніцці (Франція) пройшли мистецькі заходи пов’язані із нашою культурою. Акція присвячувалася 155-річчя з дня народження французької художниці українського походження Марії Башкирцевої (народилася в с. Гавронці, Полтавської області). На заході відбувся літературний вечір за участю центру «Glagoslav Publication» та української письменниці Лариси Денисенко, Будинок мод RITO репрезентував нову колекцію трикотажного одягу «Лазуровий берег». Була показана вистава театру La Sameuse (директор театру - Фредерік Рей, Франція) «Листи Марії Башкирцевої до Гі де Мопассана». Відбудулися також художні виставки арт групи «Абсентна реальність» (Вадим Шаманов (живопис), Олександр Шимбаровський (фотограф) та живописця Катерини Косьяненко. Художниця поділилася особистим досвідом та враженнями від іноземних поїздок.


Розкажіть, будь ласка, про благодійний фонд «Matrix Orange», і як ви потрапили у проекти фонду?


К. «Matrix Orange» заснований у 2010 році. Це ініціатива колишніх українців, які асимілювалися за кордоном. Наталя Буряник, головний організатор, довгий час мешкала в Канаді, зараз проживає в Нідерландах,  вирішила популяризувати українське мистецтво.  Вона запропонувала взяти участь у своєму першому проекті. У 2010 році в Гаазі відбулися літературні заходи на чолі із Оксаною Забужко. Мав також поїхати музичний гурт «Сонцекльош», але щось не вийшло. Відбулася живописна виставка з роботами Оксани Стратійчук, Оксани Попіної та моїми. Були також певні заходи з їхньої сторони. Цього разу Наталя Буряник ще більше намагалася осягнути повний культурний екскурс: моду, живопис, фотографію, літературу сучасної України. Благодійний фонд завжди виступає як посередник, вони шукають спонсора, який може нам допомогти. Але це не покриває всіх витрат. Основні спонсори зі сторони Франції та Голландії. Україна фінансово практично не підтримує виїзди митців за кордон. На жаль.


Які роботи Ви возили на вернісаж до Ніцци?


К. Це нова серія картин «Оболонські святі», в якій я хотіла поєднати класичну традицію написання святих із сучасністю. Ми ж користуємось мобілками, маршрутівками, інтернетом. Тому тут святі зображені на фоні оболонських багатоповерхівок та пейзажів, де вже 13 років знаходиться моя майстерня. Раніше я не звертала увагу на це оточення, а зараз бачу в цьому певну естетику, риму і гармонію. Донедавна я сприймала тільки класичні канони. Але з віком стала цікавитись сучасною літературою та живописом. Я побачила в цьому близькість та красу. Наприклад, моя «Варвара» тримає  в руках пластиковий стакан наповнений вином. «Наталка» - це родинна свята, яка оберігає шлюб, родину, тому вона зображена із обручкою. «Тетяна», яку кинули в печеру з левами, але вона з ними подружилася, завжди зображується із чашею, в якій вино було символом пристрастей та страждань. «Катерина» із пальмовою гілкою. «Михайло оболонський» на коні. Але відомо, що іконографічно Святий Михайло ніколи не зображується на коні. В мене просто свої асоціації із цим днем – мій день народження якраз на Св. Михайла (21 листопада). І ще є примовка, якщо 21 листопада йде сніг, то це Михайло приїхав на білому коні. У мене білий кінь – це уособлення приходу зими. Сучасні  ремінісценції відслідковуються і в інших картинах. Наприклад, картина «Айфон» репрезентує наш сьогоднішній життєвий процес, нашу повсякденність – постійні SMS-ки, електронні пошти. Як не приходить SMS, то в душі відбувається смерть, а як отримуєш, то все одразу налагоджується. Життя в очікуванні дзвінка.  Картина «Польська наречена» - пара, що обіймається, а на фоні видно два маленькі потяги. Це я, під час мого перебування у Польщі, сумую за чоловіком. «Зупинка «Парадайз» («Paradis» station»). Апельсини, хурма, олива, каштан, яблуня, тополя – всі дерева, які для мене уособлюють райську насолоду. Парадайз за парканом. Як і в житті – Парадайз можна шукати дуже довго, і так і не знайти. Він дуже близько, навіть всередині нас, але ми самі собі робимо перешкоди. Поєднання із сучасністю – це буденна зупинка. Спочатку думала зобразити тут людей, які чекають автобус, і не помічають краси. Але зображені люди мені здавалися не природними, не справжніми. Врешті решт, залишилися декорація без людей. «Зелені лави» - робота з Польщі, де я півроку була на стипендії у Кракові. Особисто мені це місто нагадало Київ, якого вже немає, Київ мого дитинства. Пагорби із тінями асоціюються із вічністю. На жартівливій картині «На ровери посідаєм, камтугезу заспіваєм» зображена я із подругою. Ми вирішили подивитися світ, і зрозуміли, що для туриста важливе взуття. Коли все красиво навкруги, і скульптури, і архітектура, а ти думаєш лише про те, як ти натер ноги, вся краса зникає. Картина «Майже соколи» про те, як я не знала польської мови, коли приїхала у Краків. Тому тут зображена маленька голівка людини, що затуляє рота руками. Це було дуже важко, мені треба було щось казати, а я не могла висловитися. Дивовижне враження відсутності нижньої частини обличчя. Також зі мною їздили маленькі картини: «Кінець весни», «Втеча з Парижу», «Санстітр». В Ніцці була невеличка галерея, камерний зал, я одразу розуміла скільки я можу вмістити.


Як ви працюєте над створенням картини?

К. Коли  я задумую картину, мені хочеться відтворити певний стан – піднесення чи смутку. У художника робота закінчується на тому, що він намалював і поставив підпис. Все. Як це трактується художник думає у процесі творення картини. Далі вже робота мистецтвознавців, журналістів, арт-критиків. Картини створюються всі по-різному. Буває що одразу розумієш як воно має виглядати, встав і намалював, а буває,  що задумав, а реалізовуєш як сліпе кошенятко. Іноді робота над картиною займає дуже тривалий термін часу. Я ніколи не малюю з фотографії, вона мені заважає. Я роблю замальовки, або запам’ятовую драматургічний сюжет. Просто фотографії насправді бувають настільки красивими, що важко стриматися від спокуси перемалювати, а коли перемальовуєш немає творчого відбору, виходить копія фотографії, яка просто немає права на життя як окремий художній твір.


Графіка для Вас – це технічна деталь роботи, чи Ви займаєтесь цим професійно? Чи хотіли б Ви показати свої графічні роботи на виставці?

К. Мої офорти - це мистецький процес. Звичайно, хотілося б виставити їх на публіку. Вони мають право на існування. Але ще не було такої нагоди. Це класична графічна техніка – офорт: малюнок вишкрябується на пластині, потім витравлюється кислотою, і робиться відтиск. Вона тиражується, можна зробити десять, чи двадцять відбитків. Українські галереї просто відмовляються експонувати графіку. Насправді графічні техніки навіть складніші за живописні, але графіка не дає можливості зробити багато грошей, тому автоматично це стає не цікавим. 

Який критерій оцінки живопису для вас важливий?

К. Мистецтво віддзеркалює наш настрій на даний момент. Особисто для себе критерій оцінки мистецтва я розумію так: я відчуваю, що це живе, або не живе. Буває, я розумію, що це талант, можливо, навіть геній, але мені особисто можуть не подобатися якісь фізіологічні не естетичні речі. Найгірше, коли все правильно намальовано, але не живе. Свої роботи, які здаються мені не досконалими, я замальовую, знищуючи свої хиби на фізичному рівні.    


Що для Вас найголовніше в поїздках за кордон?

К. Хочеться познайомити іноземців із сучасними українцями. Перша  мета – це просвітництво.

прекрасна художниця на фоні своїх робіт




Сайт художниці: http://katerynko.com.ua/

Фотограф Олександр Шимбаровський (арт-гурт "Абсентна реальність", разом з Вадимом Шамановим (художник). 

http://absinthreality.com






четверг, 17 января 2013 г.

Українське кіно? Чи є таке?

Сьогодні переглянула фільм "Циганка Аза" (1987). П`єса Михайла Старицького, сценарій - Генадія Кохана та Ярослава Стельмаха, режисер - Генадій Кохан. Грає - Ляля Жемчужная (Аза), Ігор Крикунов (Василь), Елена Понамаренко (Галя) та інші. знімала Київська кіностудія ім. О. Довженка. Як можна говорити про те, що якісного кіно в Україні ніколи не було? Як же ж Параджановські "Тіні забутих предків", Іллєнківський "Білий птах з чороною ознакою" та інші хороші картини? В нас є всі можливості створювати якісний продукт. А що ми маємо? ТІльки розповідаємо, що все вмерло, а ще гірше, що нічого ніколи і не було. А як це сприймають люди, які творили це кіно, які досі живуть і працюють, і бачуть тіні замість українського кіно, попсові знущання, гамняні тв-муві, тупорилі кліпи з оголеними якимось співачками. Витратила купу часу, щоб знайти фільм "Циганка Аза" в нормальній якості в інтернеті, дивилася із знущальним російським перекладом, який дуже заважав. Мені соромно за сучасність, яка годує справжніх акторів купою телевізійного лайна і відсутністю гарного продукту. Всі по-тихеньку існують і лише згадують ті часи, коли вони дійсно грали великі ролі. Мені страшно, що особисто я не згадаю жодного серйозного фільму, знятого за часів моєї молодості. Чи згадувати рімейк на "Червоний капелюшок" із Веркою Сердючкою, жахливо!!!!!!!! В новорічні свята хотілося взірвати телевізор, через відсутність якісного продукту, і навіть просто через відсутність українського продукту. Де українська естрада? Виявляється лише на каналі ТВі грали українські музиканти, як відомо цей канал мало де транслюється. От і не побачила країна свого мистецтво. А для Чого? Іще мені образливо, що школа і навіть творчі учбові заклади не завжди розповідають саме про українське кіно, годуючи студентів будь-яким якісним продуктом, аби лише не своїм.
Ляля Жемчужная (Аза)

Ігор Крикунов (Василь) - засновник і директор Київського циганського музично-драматичного театру "Романс".

Я в очікуванні українського якісного кіно!!!! Я вірю, що воно скоро таки зявиться. Не якесь там "Оранджлав", а справжнє, із полички забутої якості.