Давно забуте минуле. Виставка «Спецфонд 1937-1939 рр.»

http://vomne.net/art/davno-zabute-minule-vistavka-spetsfond-1937-1939-rr.html





Статтю читайте тут:
http://vomne.net/art/davno-zabute-minule-vistavka-spetsfond-1937-1939-rr.html 

«Коріолан». З надією на завтра.

Стаття надрукована у журналі «Театрально-концертний Київ», січень, 2015. С. 2-7.

Нещодавно засновнику і довголітньому керманичу театру «ДАХ» Владу Троїцькому виповнилося 50 років. За цей час він устиг заявити про себе як актор, поставити вистави як режисер, попрацювати продюсером музичних гуртів «ДахаБраха» та «Dakh Daugters», спробувати власні сили на посаді художнього керівника Муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва (єдине що закінчилося не успішно).

Сьогодні він керує не репертуарним театром, а окремими проектами. Більше десяти разів була зіграна вистава «Едіп. Собача будка» за Софоклом. Масштабним проектом залишається осінній Гогольfest. Довгоочікуваною подією під кінець ювілейного року Шекспіра стала прем’єра його вистави «Коріолан» із циклу «Нова опера».

 Ущент заповнена зала Палацу культури КПІ свідчила про те, що публіка готова сприймати будь-які новації від пана Троїцького. Після прем’єри тодішній Міністр культури Євген Нищук нагородив ювіляра званням «заслужений діяч мистецтв України» і пообіцяв підтримувати його подальші проекти на державному рівні. (Цю мізансцену доречно прокоментувати уточненням, що раніше керівники галузі особливими симпатіями до ініціатив режисера не вирізнялися). Символічно також, що випускник КПІ Влад Троїцький після довгих років повернувся у стіни рідного навчального закладу, але вже як натхненник «Коріолану», і саме тут був удостоєний почесного звання, хоча до різних відзнак завжди ставився скептично.

Історія поза часом і простором.

У допрем’єрних інтерв’ю Троїцький неодноразово наголошував на актуальності «Коріолана». П’єси, про існування якої знають хіба що фахівці та пристрасні шанувальники творчості Вільяма Шекспіра… П’єси, фабула якої так чітко проектується на наше сьогодення.

 Герой Кай Марцій Коріолан, який здобув славу в бою, стає непотрібним у парламенті Риму і виявляється зайвим у суспільстві. Він подразник і руйнівник спокою, тому його виганяють. Коріолан прагне помсти, але не може відмовити материним сльозам і рятує Рим. У фіналі він покараний за зраду і помирає смертю героя від руки найжорстокішого ворога і суперника Тулли Авфідія, військо якого Коріолан привів під стіни Риму.

 Назви місць дії п’єси – Рим, Коріоли та Анціум – у виставі збережені, але на сцені розгортається позачасова і позапросторова міфічна історія. Водночас досить не прозоро, більше образно і підсвідомо, історія перегукується із постмайданною ситуацією в Україні. Вигуки «Слава Марцію, слава!», або скандування «Ко-рі-о-лан!» освіжають у пам’яті нещодавні спогади. Одні і ті ж виконавці грають тут і героїв, і політиків (трибунів), і всіх інших, тобто народ.

Першими здивувалися, мабуть, музикознавці – чому в програмці не вказано ім’я композитора, хто автор музики? Але, якщо абстрагуватися і сприйняти новий формат опери, все виявиться логічним. Авторами музики і лібрето виступають всі музиканти-виконавці, названі інструменталістами: Юлія Ваш (клавесин), Андрій Надольський (барабани), Жанна Марчинська (віолончель), Софія Турта (фортепіано), Артем Дзегановський (скрипка) і Антон Байбаков (електронна музика). Відсутність оркестрової ями з оркестром та диригента компенсується невеличким помостом для музикантів і ді-джейським пультом.

Вокалісти поєднують оперний спів українською й англійські пісні, які нагадують про Середньовіччя. Доказами такої поліжанровості наповнена вся вистава: партії Віргілії, дружини Коріолана (Мар’яна Головко, лірико-колоратурне сопрано) і народні співи (татарська пісня громадянки Анціуму),  майже церковна мелодика (Коріолан у виконанні Антона Литвинова, бас), та речитатив і навіть вигуки (жителі Риму), жалібні плачі після загибелі Коріолана…

Поєднання класики, різноманітних сучасних обробок, фольку, джазу, танго, шумів і електронної музики народжують новий потужний напрямок. Полістилістичність та музичне урізноманітнення не дисонує, а перетворюється на новий монументальний жанр. Довгі музичні відступи дають змогу насолодитися чистим звуком, без дії, без співу, без будь-якої метушні. А статичні мізансцени й укрупнені рухи наближають спектакль до античної монументальної трагедії.

Червоне і чорне. Актуальний контраст.

Візуальним еквівалентом до музики стає відеодекорація групи художників TENPOINT VJ’s, що вже співпрацювала із Троїцьким у виставі «Вій. Король землі» за Миколою Гоголем. Концертна сцена не дозволяє застосувати предметну монументальну сценографію, тому вона набуває стереометрії завдяки відео. Урбаністичний ухил відео-зображень із цегляною стіною, мідними трубами або промзоною чергується з ліричною темою вигнання і самотності дружини і чоловіка на відстані (заляпане дощем вікно чи то автівки, чи потяга мчить уздовж дороги). Поверх цих зображень проступають майже непомітні збільшені обличчя персонажів.

Кольорова гама середовища від червоного, синього до сірого підкреслюється гримом вокалістів – у всіх героїв обличчя розмежовані горизонтальними червоними лініями на очах і чорними на губах. Відеодекорацію доповнюють будівельні «ліси» замість задника, на яких звичайні хлопці постійно щось майструють, іноді з проекції виринає образ багатоповерхівки з балконами. Коріолан походжає по «лісах», як подорожній, який заблукав, намагаючись знайти вихід. Звідти він виступає як із трибуни, там після вигнання його самотня постать возвеличується над всіма іншими. Знизу сцени розташовані двохярусні дерев’яні барикади у вигляді щитів, які одразу нагадують образ Майдану. Тут місце натовпу.

Майже міфічна позачасова країна перебуває на стадії становлення, власного будівництва... То хіба не про становлення нашої нації йдеться мова? Хіба візуальний образ не нагадує нашу країну? Режисер Троїцький говорить про проблеми нашої державності у контексті світової класики.

Досить незвично відбуваються обидва двобої героїв Кая Марція і Тулли Авфідія (Андрій Кошман, баритон): актори надовго застигають один навпроти одного з книгами в руках. Той, чия книга першою падає на підлогу, і визначається переможеним. Битва не фізична, без насилля, битва книгою демонструє новітню війну – інформаційну.

Героя вбито, герою – геройська смерть! А що може жінка? Лише заспівати колискову. Як життєве ствердження лунає колискова Віргілії, з мрією про народження сина, якого у виставі, на відміну від п’єси, немає. Але тут на нього очікують. До того ж жіночі образи поповнюються і перевтіленням друга Коріолана Мененія (Ліза Курбанмагомедова, сопрано) у жінку, у вагітну жінку (збіг обставин чи режисерський задум!?), що також виглядає як надія на завтрашній день.

Наступний показ вистави «Коріолан» у Києві відбудеться 28 лютого в Центрі культури і мистецтва «КПІ».

                                                                           

Божевільний метелик у пошуках щастя.

Стаття надрукована у журналі «Театрально-концертний Київ», грудень, 2014, с. 16-17. Текст, виділений червоним, не вийшов друком!

17 жовтня у Театрі російської драми ім. Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Ненормальна» Надії Птушкіної.

Серед життєвих негараздів і постійної метушні іноді виникає потаємне бажання – зупинити час і закохатися. Молодий режисер Дмитро Морозов розповідає просту історію самотньої жінки і одруженого чоловіка, які закохуються один в одного, але приречені існувати за вже встановленими правилами гри.

Хоча жанр спектаклю визначений як комедія (у драматурга це трагіфарс), герої, що не наважуються на зміни у власному житті і втрачають щастя, виглядають не дуже радісно. Майже абсурдна зав’язка: незнайома жінка (народна артистка Ольга Кульчицька) на вулиці вимагає від незнайомого їй чоловіка (Станіслав Бобко) переспати з нею за гроші, а на питання «для чого?» відповідає, що їй потрібний син! Ця зустріч переростає у драму: кохання, яке від самого початку не мало шансів на продовження, закінчується подвійним фіналом. Перший фінал сумний: вони розійшлися й існують в окремих світах. Жіночий зойк болю мав би поставити логічну крапку у виставі… Але режисер вирішує підсумувати цю історію ще одним фіналом, оптимістичним. Другий фінал: чоловік і жінка разом співають просту дитячу пісеньку, що лейтмотивом переслідувала Ненормальну протягом усієї вистави, – «Пусть всегда будет солнце…». Сонце, яке вмить спалить тіло, але зігріє душу коханням.

Для «Ненормальної» Нову сцену театру художник Ігор Несміянов з усіх боків обрамив пішохідними переходами, над сценою повісив світлофор, на заднику прикріпив чорну дошку з оголошеннями, ліворуч встановив сигаретний кіоск, праворуч – стенд із театральними афішами. Але майже реалістичне місце дії – вулиця тут набуває символічних ознак. По-перше, герої перебувають на роздоріжжі, і все залежить від того, який шлях вони оберуть. По-друге, це жорсткі щоденні правила: як правильно перейти через дорогу? де купити сигарет? де припаркувати авто? Ніколи не запізнюватися на добре оплачувану роботу! Ніяких несподіванок і ніяких відхилень від життєвого шляху! Так звик жити Він. Звісно, існують сімейні зради через непорозуміння із дружиною, але щоб щось змінити? Ні, такі думки швидко полишають його. Пазл складений навічно. Діловий одяг, портфель, шлях на роботу, сімейна вечеря – щоденний його графік. І раптом з’являється Вона – божевільна жінка, старша від нього, із дивними претензіями на КОХАННЯ. Вона змушує його по-справжньому подивитися на власне життя і віддатися польоту, почуттю. Поверх довгої темної сукні – плетена накидка, схожа на крила метелика, який летить на полум’я і, звісно ж, згорає. Але згорає після миті щастя і любові.

У центрі вулиці розташоване м’яке ліжко – це вже локація офісу, де вони залишаються на одинці. Інтимні сцени і слова кохання миттєво перекреслено: вони скидають подушки з ліжка, а там продовжуються ті ж самі лінії переходів – правила нагадують про себе. Аж раптом лунає телефонний дзвінок: ну звісно, дружина хвилюється. Лише мить поцілунку освітлена яскравим прожектором, знову нагадує про щастя, за яке жінка ладна згоріти як метелик на полум’ї. Актриса Ольга Кульчицька на початку вистави грає жінку середнього віку, але вже згодом почуття любові змінюють її, позбавляючи не лише від недолугого капелюху та накидки, але й від років – вона виглядає молодою і щасливою. Ніщо так не прикрашає жінку, як кохання. Розвиток почуттів у виконанні Станіслава Бобко відбувається менш помітно: іноді він добре відчуває потрібні інтонації, а іноді просто «надривається».

На додаток, робота світлофора підкреслює динаміку змін, стає світловою партитурою почуттів. Коли на початку Він просто кепкує з Жінки, намагаючись відчепитися від неї, загорається червоний колір світлофора; Вона стає потрібна йому як перекладач з англійської мови на діловій зустрічі, народжується надія і з’являється жовтий колір; і лише коли вони переходять на теплі почуття – зелене світло запалює дозвіл. Постійне бажання жінки перебігти через дорогу на червоний колір, не просто ознака ненормальності, а прагнення уникнути правил, які змушують страждати, досягнути справжності життя і відірватися від побуту.

…У першому трагічному фіналі світлофор горить жовтим кольором: момент щастя був поруч, але залишився втраченим. В оптимістичному фіналі спалахує зелений колір, але це вже не справжнє життя, це фантазії, що виникли лише в головах цих людей. Утім, кожна людина сподівається на щастя, хоча б у своїх мріях. Кожна божевільна жінка ладна згоріти від справжнього кохання.       
                                     

 Фото на сайті театру ім. Лесі Українки: http://rusdram.com.ua/plays/crazy.html     

           

Сценографія. Наш час.

Подружжя театральних художників Олени та Богдана Поліщуків, хоч і молоде, але вже досить відоме у культурному просторі країни. Закінчивши Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, вони практично одразу почали реалізуватися творчо на великих сценах столичних театрів. Б. Поліщук є автором сценографії до вистав «Райськеє діло» за «Вертепчиками» І. Малковича у Театрі ім. І. Франка (2012 р.) та «Лісова пісня» Лесі Українки у Львівському театрі ім. Л. Курбаса (2012 р.). Обидві вистави поставлені київським режисером Андрієм Приходько. Тяжіння до етнографічних елементів та автентичних речей визначило напрямок і стиль художника Поліщука. О. Поліщук оформила виставу «Зачарований чумак» І. Поклада у Київському театрі опери та балету для дітей та юнацтва (реж. – О. Моспан-Шульга, 2009 р.). Спільною роботою подружжя стала нещодавня прем’єра Театру ім. І. Франка «Носороги» Е. Йонеско (2014 р.) із режисером А. Приходько. Олена оформила виставу як сценограф, а Богдан створив костюми героям і величезних носорогів, що лякали глядачів у партері. Паралельно із роботою сценографа Оленка працює співробітником Музею книги і друкарства, де колись вперше відбулася персональна виставка Б. Поліщука. Богдан нині займається постановкою вистави у Львівському театрі ім. Л. Курбаса із режисером В. Кучинським і готується до роботи у Львівському ТЮГові із А. Приходько. Також молоді митці не полишають чудову ідею – видавати рукописний і промальований авторський журнал «Коза», який, на жаль, через обмаль часу, виходить рідко.

Подружжя Олени і Богдана щороку створюють експозицію виставки молодих сценографів у Галереї ім. О. Замостян у Могилянці. Як зазвичай пізньої осені маленька зала заповнюється макетами, ескізами, малюнками, інсталяціями. Цьогорічна виставка «Сценографія. Наш час», яка пройшла наприкінці листопаду, відрізнялася малою кількістю учасників. Більшу частину експозиції займали роботи присвячені «Носорогам» Е. Йонеско. Макет і практично по-сценічне розшифрування пластичного малюнку вистави, ескізи костюмів, плакат і конструкція величезного носорога, яким керують двоє акторів. Відвідувачі відкриття виставки мали нагоду зблизька познайомитися із носорогом. На сцені при певному освітленні, звукових ефектах три носороги здаються величезними і страшними, а тут один з них був дуже добрим, теплим за фактурою і гарним на вигляд.

Інші учасники виставки – це студенти НАОМА. Володимир Бевза, який виставляє свої роботи вже не вперше, як поруч зі студентами, так і поруч із відомим сценографами. Він вирізняється тим, що створює відео-арт майбутнього сценічного середовища. Завдяки проектору оживає простір творчого задуму «Патетичної сонати» М. Куліша, 2013 р. Марія Крутоголова представила яскраві ескізи до п’єси «Буна» В. Маковій, 2014 р. Мінімалізм і етнографізм ескізів передає ритм української пісні. Цікаво було б побачити втілення цього задуму на сцені. Діана Рутецька запропонувала ескізи до «Катерини» Т. Шевченка, 2013 р. і ескізи до роману «1984» Д. Орвелла, 2014 р. Дівчина погралася із соціальними питаннями цих текстів, а роман Орвелла надихнув її навіть на цілу інсталяцію із білизною, розвішаною залою.

Те, що поруч із роботами активно задіяних у театрах сценографів розташовані роботи студентів і початківців, вже свідчить про підтримку зв’язків між поколіннями. Хочеться побажати всім, щоб їхні роботи знайшли своїх режисерів і були втілені на сцені.

                                                        

             Макет до "Носорогів".

Ювілей з прицілом на майбутнє.

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ", листопад, 2014 рік. В російській версії "И не только Киев", ноябрь, декабрь, 2014 під назвою "С молитвой за Украину". 

У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України до кінця року триватиме виставка «І мертвим, і живим, і ненародженим…», присвячена 200-річчю від дня народження Т. Шевченка.

Ювілейний рік Великого Кобзаря, що розпочався буремними подіями Майдану, пульсує словом, музикою, фотографіями, спогадами, поетичними вечорами, фільмами... Однією з найбільш яскравих подій цієї осені стала виставка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Над її експозицією працювали насправді всі відділи музею – тут представлені артефакти як театрального, так і музичного і кінематографічного минулого. Експоновані роботи подають історію інсценізацій та екранізацій творів Кобзаря протягом ХХ століття.

На виставці можна побачити штрихи до портретів персонажів і акторів художника Якова Струхманчука з вистави «Гайдамаки» за Т. Шевченком (інсценізація і постановці Леся Курбаса в Першому українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка 1920 р.), фотографії однойменної вистави у Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка у режисурі Олександра Загарова (1921 р.), світлини з легендарної постановки Л. Курбаса вистави «Гайдамаки» у Березолі (1924 р.) у співпраці із художником Вадимом Меллером, яку так плідно будуть відновлювати у 60-ті режисери на чолі із Василем Васильком (фотографії останніх варіантів теж присутні на виставці); макет художника Юрія Стефанчука та фотографії до вистави «Гайдамаки» у режисурі Віктора Івченка театру ім. М. Заньковецької, який у сезон 1938-1939 рр. перебував у Запоріжжі; графіка та афіша до вистави «Гайдамаки» (режисура Володимира Грипича, 1946 р). у виконанні Мирона Киприяна, нинішнього головного художника заньківчан тощо. 

Разом із живописними полотнами Анатоля Петрицького можна перенестися у світ музики, відчути колір і фактуру балету «Лілея», здійсненого у Київському театрі опери та балету у сезон 1945-1946 рр. Українські композитори створили багато опер та балетів за творами Шевченка: «Лілея», «Назар Стодоля», «Катерина», «Наймичка» та ін. Серед композиторів можемо згадати Костянтина Данькевича, Георгія Майбороду, Михайла Вериківського, Кирила Стеценко, Петра Сокальського, Бориса Лятошинського, клавіри яких можна побачити серед експонатів виставки.

Машинопис Івана Кавалерідзе, виданого українського скульптора та кінорежисера, датований 1968 р., розповідає про створення фільмів «Злива» (1929 р., Одеса) та «Коліївщина» (1933 р., Одеса) із Іваном Мар’яненко у головній ролі. Обидва фільми за мотивами поеми «Гайдамаки». Музей уперше експонує записи Кавалерідзе, на яких митець говорить про вплив театральної постановки «Гайдамаків» Л. Курбаса на його бажання здійснити екранізацію твору.

На початку експозиції відвідувачів зустрічають знайомі обличчя, які із тугою вдивляються у сьогоднішній світ зі старих фотографій – Іван Миколайчук із кінофільму «Сон» (реж.- В. Денисенко, 1964 р.), Сергій Бондарчук із кінофільму «Тарас Шевченко» (реж.- І. Савченко, 1951 р.).

Експозицію виставки створив театральний художник Ігор Білецький. Мінімальними засобами він нагадав про недавню подію, коли Папа Римський випускав голубів миру після молитви за Україну, а на них напали чорна чайка і чорний ворон. Багато хто відреагував на це як на поганий знак для України, який, утім, не ставить крапку у нашій історії, адже голуби змогли летіти далі. Так само сміливо летять чорні і білі паперові птахи по виставковій залі, і лише де-не-де виринають жовто-блакитні птахи свободи. Власне як назва виставки «І мертвим, і живим, і ненародженим…», так і вся творчість Т. Шевченка присвячена нашому майбутньому, де надважливою є і буде надія.  

Текст, що не вийшов друком!!!!

P. S. Мінуси виставки.

1. Відсутність піар-компанії Музею, що досі не виводить інформацію про події за коло знайомих і друзів (хіба що Фейсбук розширює це коло). Шкода, що потрібна виставка залишиться для театрознавців, музикознавців та кінознавців, а широка аудиторія її не побачить, і не тому, що людям не цікаво, а тому що вони просто не знають про виставку. Результат: орієнтовна публіка Музею - вузькі спеціалісти і пенсіонери, які можуть відвідувати зустрічі в будні дні вдень.

2. Відкриття виставки і відсутність відчуття часу, в якому ми живемо. Галина Яблонська, народна артистка УРСР, колишня виконавиця Галі у виставі «Назар Стодоля» у Театрі ім. І. Франка, на відкритті виставки зауважила, що про Шевченка завжди треба говорити сучасною мовою! Сьогодні, після того як витесаний з дерева Шевченко стояв серед людей Майдану, а його портрети і уривки з віршів прикрашали стіни на вулицях Грушевського та Інститутській, нафталінний пафос ні до чого. Тим паче, працівники Музею мають потенціал до створення живих зустрічей (згадаймо вечори із В. Троїцьким та Л. Руснак, чи концерт Музичного салону Т. Журавель «Романтизми»).

 

                       З любов'ю до Музею і всіх працівників, Лілія Бевзюк-Волошина.