Театральне мистецтво.

                                                            МАНІФЕСТ

Ми, молоді професіонали, практики різних професій театрального мистецтва, підтримуючи зміни в нашій країні, звертаємося до Майдану, Асамблеї діячів культури України, чинного міністра культури України пана Євгена Нищука, будь якої влади або впливової структури, що буде створена надалі і буде керувати розвитком культури і мистецтва на державному рівні, заявляємо та вимагаємо:

Врахувати наші погляди, пропозиції та вимоги, що до проблем та їхнього вирішення в галузі театрального мистецтва України. Інакше буде втрачено ціле покоління професіоналів та творчих людей, що відчуває безліч перепон для самореалізації у рідній країні. «Напився з криниці, поступися місцем іншим» - вдале прислів’я закликає визнати новизну за молодим поколінням.

1.                  НІ «ТЕАТРАЛЬНІЙ ВОТЧИНІ»!

Чимало державних театрів перетворилося на закриті іменні структури, в яких творчі і фінансові процеси монополізували художні керівники та фінансові директори. Двері таких театрів закриті перед молодим поколінням театральних діячів різних професій, від режисера та сценографа до драматурга та актора. В деяких театральних колективах отримують зарплатню сотні акторів як штатні працівники, але реально на сцену виходять чи не в двічі меньше. В час, коли одні театри живуть на копійки, інші маніпулюють сотнями тисяч, але без гарантії високого художнього або технічного рівня таких обранців.

ПРОПОНУЄМО ВПРОВАДИТИ:

-                     відкриту для усієї громадськості фінансову звітність театрів на їхніх Інтернет сайтах;

-                     фінансовий контроль керівників театрів та установ, у разі певних підозр і сумнівів, право залучення незалежних аудиторських компаній;

-                     чіткий та обов’язковий розділ посад художнього керівника та фінансового директора театру;

-                     фіксований термін обіймання посад художнього керівника та фінансового директора театру

(пропонуємо три театральних сезони, з правом на переобрання);

-                     обов’язковий відкритий конкурс на посади художнього керівника, фінансового директора, головного художника, головного режисера, та решти керівних посад творчої та постановчої груп театру;

-                     розробку нової контрактної системи нарахування зарплатні в театральних колективах

(пропонуємо забезпечити фіксовану ставку та систему премій за реально зроблену роботу);

-                     обов’язкову посаду арт-менеджера в штаті театру, а також фінансову спроможність для запрошення кураторів та продюсерів на окремі постановки, оскільки це є позитивна  перевірена всесвітня практика. Завліт не може замінити будь яку з цих посад, адже це зовсім інша професія;

-                     довести рентабельність театрів на межу не менш 50%. Для цього розширити коло комерційної діяльності театру (кетерінг, сувенірна продукція, театральні, книжкові магазини, кафе, ресторани театрального спрямування, прокат костюмів, виготовлення реквізиту на замовлення, надання рекламних послуг, тощо);

-                     розробити та ввести систему підтримку, та відповідно до цієї підтримки систему пільг для меценатів;

-                     остаточно розібратися із проблемою звань та відзнак серед діячів театру («Заслужені», «Народні»). На сьогодні ця система дискредетувала себе корупцією та формалізмом. Провести аудит того, як роздавалися ці звання в попередні роки, прийняти відповідні  конструктивні рішення що до цього. Створити робочу групу для вивчення і вирішення цього питання.

2. НІ «КОНСЕРВНИМ БАНКАМ» - ДЛЯ МОЛОДИХ ВІДКРИТІ ДВЕРІ!

ПРОПОНУЄМО :

-                     стимулювати великі державні театри, особливо ті, що мають, окрім великої сцени, малу або декілька сцен, надавати можливість використовувати ці майданчики (на правах безоплатної оренди) молодим театральним діячам або колективам для втілення власних творчих проектів;

-                     стимулювати театри практично співпрацювати  зі студентами профільних навчальних закладів, а саме, долучати студентів театральних навчальних закладів або студентів кафедри сценографії художніх навчальних закладів до практичної роботи в колективі театру;

-                     забезпечити реальну постановку на базі театру дипломних робіт випускників театральних навчальних закладів або кафедри сценографії художніх навчальних закладів. З можливістю залишити таку постановку в репертуарі театру зі згоди художньої ради;

-                     забезпечити можливість театрам активніше запрошувати позаштатних постановників на окремі проекти;

-                     взяти під фінансову опіку театри в регіонах України для підвищення їхньої конкурентноздатності. Для активного залучення на разові проекти та постійного працевлаштування  нових спеціалістів  (режисерів, сценографів, акторів, освітлювачів та ін.). Також приділити увагу технічній базі, зокрема обладненню сцени театрів в областях, модернізувати її до належного рівня, що відповідає вимогам часу: оновити світлове, звукове, механічне обладнання. Має бути розроблена цільова програма Міністерства по заміні та придбанню сучасного обладнання з виділенням коштів на державному рівні, як це впроваджується в інших країнах.

3. КАРТА ТЕАТРАЛЬНОГО СВІТУ БЕЗ БІЛИХ ПЛЯМ!

-                     Необхідно створити та підтимувати розвиток (організаційна, фінансова, інформаційна) українського національного театрального фестивалю міжнародного рівня, що має стати візитівкою країни у міжнародній театральній спільноті (як приклад Авіньйонський фестиваль у Франції);

-                     реанімувати та надалі опікуватися  театральними фестивалями, що збереглися в різних культурних центрах країни: «Золотий лев» м. Львів, «Курбалесія» м. Харків, «Мельпомена Таврії» м. Херсон, «Київська пектораль» м. Київ та інші. Промоніторити існуючі фестивалі;

-                     створити фестиваль театральних прем’єр «Прем’єра року» із круглими столами, семінарами, тренінгами, обговоренням з критикою;

-                     заснувати престижну державну театральну премію.

-                     створити та підтримувати національну всеукраїнську виставку сценографії;

-                     підтримувати (інформаційно, організаційно та фінансово) вже існуючу виставку сценографії «Трієнале ім. Д. Д. Лідера» м. Київ;

-                     створити інституції для лоббіювання українського театрального мистецтва в світі (як зразок Гете інститут, Німеччина), що  має:

o        активно займатися репрезентуванням українського театру та окремих діячів театрального мистецтва, організовувати переклад та  пропаганду української драматургії за кордоном;

o        акумулювати та ініціювати вітчизняні й іноземні грантові програми, що стосуються театрального мистецтва та доносити  інформацію про них до широкої аудиторії;

o        взяти на себе обов’язок офіційної презентації країни на всіх можливих престижних міжнародних виставках сценографії, зокрема зобов’язатися забезпечувати делегування сценографів та опікуватися їхніми проектами для участі в Празькій квадрієнале;

o        запрошувати провідних світових діячів театрального мистецтва для проведення майстер-класів та обміну досвідом.

4. НІ ЦЕНЗУРІ, ТАК НАЦІОНАЛЬНІЙ ІДЕЇ!

Культура – стратегічна політика держави, яка має спрямовувати ідею виховання свідомих громадян України, які поважають та розвивають свою країну, історію, освіту, є відкритими світу та поважають його прояви у розвитку мистецтва.

Митець не має бути бідним елементом суспільства. Театр завжди був і має бути, одним з пріоритетних напрямків мистецтва для будь якої розвиненої країни, адже він є не тільки дзеркалом, але і рупором народу та епохи. Театр показує людині наочно межі прийнятного і неприйнятного у реальному житті. Тож на нашу думку загальнодержавна культурна політика має врахувати деякі аспекти стосовно театрального мистецтва і сприяти:

-                     створенню актуального образу і модного бренду театру України;

-                     толерантному пропагуванню української мови;

-                     популяризації українських героїв та видатних особистостей, як давньої, так і новітньої історії та сприянню національної самоідентичності (що не повинно перетворювати театр у музей і не повинно позбавляти його сучасності та актуальності);

-                     стимулюванню розвитку театрального мистецтва спрямованого на дитячу аудиторію. Особлива увага повинна приділятися цьому питанню, адже це ставка на майбутнього глядача і майбутнє усієї країни. Зокрема:

o        вирішенню питання ТЮГу – яке приховує в собі проблему акторів – «вічних зайчиків» і проблему обмеженої, але при тому розмитої аудиторії. Заповненість залів забезпечує переважно масове «етапування» школярів, без відповідного бажання з їхнього боку. ТЮГ потребує переформатування в повноцінний театр з широким репертуаром, що не виключатиме вистав для дітей;

o        вирішенню питання репертуару та художнього рівня театрів ляльок. Стимулювання театрів ляльок до роботи над ширшим репертуаром, як дитячим так і дорослим. Адже театр ляльок не є виключно «дитячим». По всьому світу з давніх часів театр ляльок був і залишється театром для широкої дорослої аудиторії. Обмеження театру ляльок віковими рамками є злочином проти мистецтва та жанру. На сьогодні Харківський театр ляльок, який має в репертуарі вистави для дорослих на високому художньому рівні є одним з головних театрів на мистецькій карті країни, що є відмінною мотивацією для вирішення цієї кризи жанру;

-                     міжнародному обміну та практиці за кордоном з метою підвищення кваліфікації працівників українських театрів та театральних центрів;

-                     виданню періодики присвяченій театральному мистецтву. Посилення фінансування галузі. Адже на сьогоднішній день театральна критика та інформційна сфера театрального процесу країни в глибокому занепаді, що безпосередньо впливає на його якість і розвиток. Для такої великої країни недостатньо одного театрального журналу що перебуває за межею життєспроможності. При тому, що  ми маємо на сьогодні достатньо професіоналів та молодих спеціалістів, що позбавлені можливості займатися своєю професійною діяльність через брак періодичних видань або відсутність фінансування;

-                     стимулюванню державних театрів до підняття художнього рівня театрального плакату. Оскільки сьогодні в переважній більшості створенню плакату до вистави не приділяється достатньо уваги ( це окрема і важлива ланка роботи художника театру, або дизайнера. Що має окремо оплачуватися і вимагає певної уваги та часу для створення ) Театральний плакат окрема ділянка мистецтва, яка не тільки створює образ та обличча вистави і театру вцілому, але й впливає на атмасферу всього міста;

-                     створенню реально діючого національного театрального центру досліджень, освіти, творчих лабораторій міжнародного рівня (як приклад, центр Є. Гротовського, Польща)

5. ВЕСЬ СВІТ - ТЕАТР!

Ми вважаємо, оскільки театр складна структура, що об’єднує в собі мистецтво та виробництво, відповідно десятки творчих та виробничих професій, так різні жанри мистецтва (образотворче, музичне, хореографію, акторську гру, літературу і всі можливі інші) – необхідно створити при міністерстві окремий департамент театрального мистецтва.

Департамен повинен мати власну експертну раду з представників всіх театральних професій, які мають звертати увагу голови департаменту на існуючі поточні проблеми в українському театрі та пропонувати методи їхнього вирішення.

Експертна рада департаменту має бути відкрита до спілкування з професійною спільнотою країни.

Департамент повинен мати робочу групу що складатиметься з менеджерів, юристів, спеціалістів з PR, адміністративного, технічного, фінансового персоналу.

При департаменті повинна бути створена Інтернет платформа, для відкритої фінансової звітності департаменту, для розповсюдження інформації про проекти, грантові програми, пророблену роботу і плани департаменту, а також для відкритого спілкування з громадськістю.

Ззовні роботу департамену має контролювати професійна громада театральних діячів  країни, широка аудиторія театральних глядачів, Асамблея діячів культури України, творчі спілки (Спілка театральних діячів, спілка художників та ін.)

З повагою:

Богдан Поліщук (сценограф, Співзасновник та головний редактор  Незалежного Театрального Журналу Коза)

Олена Поліщук (сценограф, співзасновник Незалежного Театрального Журналу Коза)

Лілія Бевзюк-Волошина (театрознавець, аспірантка Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського)

Владислава Гаврилюк (актриса)

Євген Худзик (режисер, художній керівник Театральної Групи «Кодрант»)

Григорій Сиротюк (актор, режисер Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М Садовського)

Анатолій Мельник (художник зі світла Вінницького академічного музично-драматичного театру ім..М Садовського)

                                           

                Всі бажаючі можуть доповнювати і підписуватися у коментарях. 

Жахливі страхи чиновників

На «Новій сцені» Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки у цьому сезоні з’явилася якісна, цікава, а головне, дуже актуальна вистава «Жінка і чиновник» Альдо Ніколаї. Вже у назві бачимо зміщення акцентів – не «Чиновник і жінка» як в італійського драматурга, а «Жінка і чиновник». Суть у тому, що у виставі чиновник – збірний образ, адже ситуація страху перед системою може стосуватися кожного. А жінка, як справжній Чорт, змушує героя переглянути власні життєві орієнтири і вирішити, що головне для нього. Навіть афіша із зображенням червоної жіночої туфельки нагадує про афішу голлівудського фільму «Диявол носить Прада», де Жінка також асоціюється із Дияволом. Спостерігати за комічним (за жанром п’єси), але не зовсім веселим (за прихованими підтекстами) діалогом у театрі закликає режисер Дмитро Морозов.

Чорний оксамитовий кабінет сцени унаочнює справжній кабінет чиновника. Головний сценографічний образ вистави – аскетичний офісний чорний стіл-трансформер, котрий вміщує в собі всі папери, свідоцтва про життя, всі соціальні підтексти, і найголовніше, всі страхи чиновників (сценограф – Ігор Несміянов). Двоє акторів – Чиновник (Дмитро Савченко) та Жінка (Наталя Доля) (у іншому складі – Єлена Нещерет та Станіслав Бобко) у розігруванні певних пристрастей та шаленого азартного діалогу про недоліки державної влади, не вирішують жодного із поставлених питань, все зводиться лише до надання думкам словесної форми. Тому що ці проблеми на сьогодні не може вирішити жодний чиновник, вони вічні і занадто складні. Тим паче, що він визнає себе агностиком та пристосуванцем до будь-якої правлячої системи. Маленький кабінет Чиновника, як прихисток від зовнішнього світу, не рятує його від Жінки, яка не зрозуміло як і з якою метою проникла сюди. Віртуозна гра, постійні видумки та легке відношення до життя одразу асоціює Жінку – Н. Долю із маленьким бісиком, що зіштовхує Чиновника – Д. Савченка із суворою реальністю. Вони разом копирсаються у паперах із шухляд, знаходячи там навіть пісок, який пересипають у руках, нагадуючи про плин часу. Потім із маленьких відсіків столу з’являються пляшки з алкоголем та кіпа папок, які слугують предметами для різних забав та метафор. Журнали про секс розповідають глядачам про таємні вподобання чоловіка. Із тих самих журналів він складає італійський прапор і голосить про патріотизм. Ситуація доходить до абсурду, коли під крики «Насилля» він у розпалі знімає сорочку, а звідти виринає дитячий образ невинності – Вінні Пух із синьою кулькою, намальований на футболці (костюми – Крістіна Лисак). Ось він – маленький друг, що мешкає в кожному чоловікові, прихований ведмедик, Алтер Его. Як постріли, певні словесні акценти спонукають Чиновника усвідомлювати нові істини. Це підкреслюється одночасним вмиканням оголених позаду сцени софітів угорі та номеру кабінету «618» на заднику. Щоразу Чиновник несамовито лякається, ніби відбувається його розстріл. А що буде, якщо начальник дізнається? А що скажуть? і т.д. І на додаток, вода, що час від часу крапає прямо на сцену, передає його непевне положення – скрізь щілини, через які за ним спостерігають. З обох боків сцени стоять молоденькі хлопчики, і скеровують на нього світло софітів, іноді вони навіть щось підказують йому. Вони, як і глядачі, постійно слідкують за життям публічної персони.

Страхи Чиновника може викрити звичайна Жінка, навіть якщо нагадуватиме чортика з табакерки, але вона не допоможе знайти відповіді на серйозні дуалістичні запитання. Вона зникне, а у кріслі з’явиться нова дама (Яна Тутутченко). У такій самій елегантній салатовій сукні та червоних туфлях і з таким ж запитаннями та амбіціями. Несподіваний фінал підкреслює вічний кругообіг життя.

Якщо нікуди діти власних бісиків, залишається тільки шукати відповіді на вічні запитання та долати власні страхи разом із Театром російської драми…                                                                         

Даниїл Лідер. Повернення.

29 листопада у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відкрилася виставка українського художника та сценографа Даниїла Лідера (1917 – 2002). Виставка із символічною назвою «Лідер. Повернення» триватиме до 17 лютого 2014 року, тому всі бажаючі встигнуть її переглянути. Завдяки вдові Даниїла Даниловича, Кірі Пітоєвій-Лідер, співробітниці Літературно-меморіального Музею М. Булгакова, виставка поповнилася малюнками та речами сценографа із сімейного архіву, які вже передаються у фонди Музею. А завдяки останньому учневі Д. Лідера, сценографу та художнику Андрію Романченко відвідувачі отримали гарну експозицію.

Головною домінантою, мовою сценографії, образним модулем виставки є фрагмент сценічного оформлення вистави Малого театру в Москві «Король Лір» (1979 р., реж. – Л. Хейфіц) – великий білий куб лінійною перспективою зменшується і зменшується до найдрібнішого квадратика. Так само людина, коли розпочинає жити, думає про те, що весь світ великий і прекрасний і неодмінно належить лише їй одній, а проживаючи життєві негаразди, простір ніби звужується і залишає її сам на сам зі смертю – з фіналом. У руках лідерівський Лір носив ще один куб, що час від часу вішав собі на шию, як власну долю, як власний рок. Від початку вистави Король сідав на куб як на трон і споглядав на безмежне своє королівство. І лише в кінці життя, він відкривав великий куб і діставав із нього маленький. Співвідношення великого світу і маленької людини, як частинки Всесвіту, співвідношення Макрокосму і Мікрокосму – ось у чому вбачав конфлікт московської вистави «Король Лір» Даниїл Лідер.

"Король Лір"

З обох боків від білого тканинного світу Короля Ліра – два стелажі із одягом художника: тут і його сумка і його мольберт. Наче дві вітрини його життя, його світу, як очі – дзеркало душі, передають нам частинки його предметного оточення. Звичайно, це лише клаптик його безмежного світосприйняття. А далі по колу бачимо малюнки та макети сценографа. Макет до дилогії «Макбет – Кар’єра Артура Уї» - свідчення унікального театрального експерименту, що був впроваджений разом із режисером В. Булатовою у Хмельницькому музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського (нині – ім. М. Старицького). Дві вистави за текстами В. Шекспіра та Б. Брехта гралися в однаковому сценічному просторі, зовсім по-різному відкриваючи його можливості. Люки в підлозі сцени вели в підземелля і слугували отворами для Відьом із «Макбета», що з’являлися у цьому світі для того, щоб творити страшні справи. І так само ці люки випускали нечистоти банди Артура Уї.

Макет до вистави «Ярослав Мудрий» І. Кочерги (1970 р., Театр ім. І. Франка, реж. – Б. Мешкіс) поруч із замальовками знаменитої фрески, яка використовувалася як задник у цій монументальній виставі. Також на виставці можна побачити світлини з різних вистав художника. В центрі експозиції вже енциклопедична вистава «Тев’є Тевель» Г. Горіна за твором Шалом-Алейхема (1989 р., реж. – С. Данченко, театр ім. І. Франка). А от ліричною частиною експозиції стали зелені яблука, які рятували Лідера-студента від голоду у важкі часи. Він завжди згадував про яблуко-символ життя.

Макет до дилогії "Кар'єра Артура Уї - Макбет"

"Ярослав Мудрий"

Єдиний великий мінус виставки – відсутність піару, тому що маючи прекрасні фонди, Музей абсолютно нічого не робить для їхньої популяризації. Звичайно, сценографія цікава досить обмеженому колу спеціалістів, натомість це не завадило представити саме театральні ескізи О. Екстер, В. Меллера та А. Петрицького із фондів Музею на цьогорічній виставці «Велике і величне» в Мистецькому Арсеналі. Але такі виставки бувають не так то й часто, а про внутрішні експозиції Музею театрального мистецтва відомо тільки людям наближеної «тусовки». Наприклад, хто знає, що в цьому році Музею виповнилося 90 років? Навіть не всі театральні діячі відвідали виставку, присвячену цій величній даті.

Даниїл Лідер, окрім того, що був театральним художником та головним художником Театру ім. І. Франка понад двадцять років, був викладачем, який заснував справжню національну школу української сценографії, і учні якого є провідними сценографами сьогодення, був ще й філософом, який пророкував багато із сьогоднішніх ситуацій. А про це треба говорити голосно. Його вистава «Здрастуй, Прип’ять» О. Левади (1974 р., Театр ім. І. Франка) – справжнє передбачення Чорнобильської трагедії. Його роздуми: «Опять ужасные катаклизмы эти. Причины этого в том, что мы часто не видим много из того, что делается в мирное время, и как вырастает зверь в человеке, и как перед этим бессильна литература, Толстой бессилен, все бессильны. И наступает момент, когда все летит "вверх тормашками", и ничто не может удержать человека, вернее человечество от всего этого» - як ніколи актуальні саме сьогодні. Тому бажання творців виставки зробити цю експозицію постійнодіючою, або навіть більше – заснувати Музей Д. Лідера у Києві, стовідсотково правильне та потрібне. Тільки для цього треба вести активну програму популяризації його творів, інакше цей задум залишиться неможливим.

«Мамаї та Мамаївни» у транскрипції сучасності

http://www.day.kiev.ua/uk/article/taym-aut/mamayi-ta-mamayivni-u-transkripciyi-suchasnosti

6 грудня у київській галереї «Калита Арт Клуб» відкриють виставку Катерини Косьяненко

5 грудня, 2013 

КАТЕРИНА КОСЬЯНЕНКО ПРОДОВЖУЄ УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ У СВОЇХ САМОБУТНІХ РОБОТАХ — КАРТИНА «БРАТИ»

СЕРІЯ «МАМАЇ ТА МАМАЇВНИ» ВЕДЕ СВІЙ ПОЧАТОК ВІД 2006 РОКУ. ЗА ДВІ РОБОТИ ІЗ ЦІЄЇ СЕРІЇ МИСТКИНЯ ЗДОБУЛА ПРЕМІЮ ТА МЕДАЛЬ ЛОРЕНЦО МЕДИЧІ НА ФОРУМІ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА — ФЛОРЕНТІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ. ЦЯ ТЕМА ХВИЛЮЄ ХУДОЖНИЦЮ Й ДОСІ. НА ФОТО — «МАЛИЙ МАМАЙ»

Нагадаємо, знана за кордоном молода художниця вперше представила персональну виставку в Україні у липні цього року. «День» писав, що в галереї «Триптих» Катерина Косьяненко показала свої роботи із серії «Оболонські святі», а також полотна з різних періодів творчості. Нещодавно її цикл «Мамаї та Мамаївни» демонстрували в Черкаському обласному художньому музеї, а нині полотна можна побачити у Києві.
Серія «Мамаї та Мамаївни» веде свій початок від 2006 року. За дві роботи цього циклу мисткиня отримала премію та медаль Лоренцо Медічі на форумі сучасного мистецтва — Флорентійській бієнале. Ця тема хвилює художницю й досі, і вона поряд із ранніми картинами презентує нові полотна. Перші Мамаї    — це чоловічі портрети, де поєднується традиційне зображення із сучасними реаліями. Поєднання української традиції та міфу із сьогоднішнім розумінням людини. ХVII століття закарбовується на полотнах через досвід усіх подальших епох. У перших полотнах Косьяненко переважає коричневий колір, далі — блакитний, червоний, насичено-синій робить їх різнобарвними, як саме життя.
Пізніше у серії з’явилися жіночі постаті — Мамаївни, що є сміливими берегинями чоловіків. Вони символізують домашній добробут та красу українських жінок. Дуже точно прописано навколишній антураж героїв — лише головні деталі й нічого зайвого. У руках Мамаїв — традиційна мамаївська кобза, що в народі часто називали бандуркою, але бандура  — зовсім інший інструмент. Позаду Мамая — польовий краєвид та одинокий кінь. Жінку зображено із вишитим рушником, адже це в першу чергу Мати (тому вона тримає на руках дитину — майбутнього Мамая) і, звичайно, Дружина. Оскільки першу половину життя на чоловіка впливає мати, а другу — дружина.
Цьогорічні полотна передають природній ареал козаків, з якого вони пішли. Можливо, це вже наш час, в якому немає Мамаїв, а лише сама природа є свідченням їхнього перебування тут. Одиноке вечірнє дерево з багаттям на картині «Починається ніч», ніби щойно залишене Мамаями, які мандрують у нашій пам’яті. «Чумацький шлях» — безмежне зоряне небо ще не зовсім нічне, але вже не денне, сутінкове. Проміжний час між днем і ніччю транслює зміни епох та нову стилістику бачення традицій. Безмежний космос — як вчив один із вчителів Катерини Косьяненко, сценограф та філософ Даниїл Лідер. І десь там, під деревцями, зображена маленька людина — мікрокосмос та макрокосмос... Найбільш узагальнена та загадкова картина «Пливе човен» — майже абстрактне і майже однотонне полотно примушує замислитися про безмежність існування традицій на нашій землі. Їхнє величезне значення, їхній вплив на всю українську культуру і в окремому баченні — вплив на український живопис.
Катерина Косьяненко засвідчує продовження української традиції у своїх самобутніх роботах. Майже граючись, художниця прагне виразити нашу багату українську історію новою естетикою.
Фото з сайта katerynko.com.ua

Лілія БЕВЗЮК-ВОЛОШИНА

Монологи Влада Троїцького: про бачення перспективи

 Газета "День" http://www.day.kiev.ua/uk/article/tema-dnya-kultura/monologi-vlada-troyickogo-pro-bachennya-perspektivi

Лілія Бевзюк-Волошина

21 листопада, 2013 

 

 ВЛАД ТРОЇЦЬКИЙ

 

Нагадаємо, Влад Троїцький є засновником ЦСМ «ДАХ», музичних колективів «ДахаБраха» та Dakh Daughters, а з недавнього часу — художній керівник Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. Режисер уперше після призначення на нову посаду публічно висловив свою програму у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва . До уваги читачів фрагменти бесіди з режисером.
ПРО КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ І БАЛЕТУ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА
— Моє призначення на посаду художнього керівника Київського муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва вважаю не очікуваною ситуацією, адже моя співпраця із державними установами дуже специфічна, — зізнався Влад ТРОЇЦЬКИЙ. — Держава сама по собі, я сам по собі! І раптом я з’являюся у театрі, штат якого нараховує 374 особи. І навіть сама цифра привела мене в містичний жах: симфонічний оркестр, балетна трупа, хор і солісти у два склади. Позитивним моментом для мене було те, що всі ці люди працюють, підтримують свої вміння, дуже трепетно ставляться до своєї роботи, на противагу іншим театрам. Але є невеликий недолік — це застаріла презентаційна та візуальна форма вистав.
Перше, що зробив у музичному театрі, — вигнав із фойє виставки промислових товарів. Я не розумію, як дітей можна вести на виставу повз ряди з одягом та взуттям. Дивно, що ніхто з акторів досі не обурився, я б не вийшов на сцену танцювати в «Лебединому озері», поки це неподобство відбувається у театральному фойє... Я вже провів перший експеримент із хором у Музичному театрі, вивів вокалістів у фойє. Це 18-метровий купольний простір — практично унікальне храмове приміщення, яке потрібно використати для творчих практик. Попросив співаків стати по колу і проспівати духовний репертуар. І ми отримали нове звучання хору! Відбулося диво, на вокалістів опустилася благодать... Втім, як завжди в колективі, найконсервативніші захищають свої права, а ті, хто відчуває паросток нового, швидко відмовляються під впливом сильніших. Мені важливо привести актора до красивого стану. Маю на увазі не макіяж, чи костюм, а внутрішнє сяйво...
ПЕРЕТВОРЕННЯ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ НА... «СКОВОРОДА-ЦЕНТР»
— У першу чергу треба змінити назву із невимовної — Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва — на більш звучну та простішу, наприклад, «Сковорода-центр», адже саме приміщення театру — навпроти пам’ятника Григорію Сковороді. Але це зміна назви не театру, а даного приміщення, що міститиме у собі ще декілька творчих інституцій. Домінантними залишаються вистави для дітей та юнацтва музичного напрямку. Нова назва лише розширить діапазон та цільову аудиторію. Так, у репертуарі є чудові вистави, які не зазнають змін, але деякі з них будуть осучаснюватися та доповнюватися. Наприклад, оперний та балетний проект «Абетка», який треба лише відкоригувати. Окрім цього, ми будемо тісно співпрацювати з Центром сучасної хореографії на чолі з Раду Поклітару. Наразі запускаємо проект разом із British council та Французьким інститутом, їздимо за кордон дивитися шоу-кейси та вибираємо цікавих хореографів із Великобританії, Німеччини, Франції, Ізраїлю, Росії, які будуть ставити із трупою нові балети, щоб київська публіка усвідомила, що сучасна хореографія в Україні є!
Концентрований показ дає можливість вибрати найкращих хореографів. Також хотілося б відкрити Центр сучасної опери, адже в нас немає навіть поняття — «Нова опера». Це абсолютно порожня ніша! Теж саме стосується репертуару для юнацтва. Вікова категорія від 12 до 17 років не отримує ніяких вистав. І ще потрібно збільшити вечірній репертуар театру, адже є потенційна глядачева база Києво-Могилянської академії — еліта гуманітарної освіти України, і було б добре, щоб ввечері вона могла подивитися щось гідне. Це будуть окремі творчі інституції, де можуть брати участь усі працівники Муніципального театру, вони також даватимуть змогу збільшити і матеріальний дохід акторів.
 Для Центру існує три зали, і його можна запустити в режимі нон-стоп практично з восьмої ранку і до вечора, можливо, навіть продовжити нічною історією. Адже дивно, що ввечері в такому приміщення в центрі міста — тиша, чому б не використати його з користю. Вважаю, що треба змінити менеджмент театру. Мене обурюють денні вистави по буднях, які грають актори для шкіл. Зграї дітей, яких насильно заганяють у театр, зовсім не сприймають виставу. Це не дає ніякого освітнього результату, а тому цю систему культпоходів потрібно змінювати.
Наразі мене звинувачують, що вижену бідних працівників театру. Ні, це неправильно — по-радянськи зробити зачистку. Нікого із творчого колективу не буде звільнено! Сьогодні треба подолати недовіру колективу до нового, адже актори налякані, а ті, хто захоче змінюватися, будуть працювати й далі.
Перші проекти в «Сковороді-центр» плануються на грудень. А великі творчі події відбудуться весною. Я бачу Контрактову площу культурним центром Києва. Гостинний двір — це не лише жертва. Навпаки, жахливе старе приміщення відремонтують, і окрім бутиків там планують зробити й театральний майданчик. Плюс «Сковорода-центр» може швидко стати одним із найцікавіших театрів Києва. Для цього потрібно витратити кошти на світло, техніку, розширення репертуару, а це не такі й великі гроші.
ПРО ЗМІНИ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ТА ЛЮДСЬКІЙ СВІДОМОСТІ
— Зараз в Україні починається дивний час, коли люди перестали відчувати себе «відстоєм», і мені це дуже подобається. Постійно транслюється, що ми — «окраїна» й нам потрібно вибирати між Європою та Росією. Але головна проблема в нас самих — як ми ставимося до свого життя і що ми готові в ньому змінити. У Львові це розпочалося трохи раніше, а до Києва прийшло нещодавно. Це стан лялечки метелика, коли вона ще не гарна, але згодом відкриє свої крильця і розпочне літати. Я радію, коли виростає відчуття довіри одне до одного.
СПІВВІДНОШЕННЯ ОСОБИСТОГО ЛЮДСЬКОГО ВИБОРУ ТА ФАТУМУ
— Якщо ти не будеш корегувати своє життя, рок тебе «з’їсть»! Кожному з нас щосекунди дається можливість щось свідомо змінити. Тут виникає тільки одне запитання: чи вистачає в тебе мужності? Наприклад, в мене після важких розмов із колективом буває, що, повертаючись додому розшматованим «м’ясом», думаю про те, що треба випити вина і трохи розслабитися. Але на другий день розумію, що так можна спитися! Краще зробити гімнастику, або прочитати хорошу книжку.

Раду Поклітару: «Театр – це не одна фарба, а велика палітра»

Раду Поклітару, фото надане театром

Хореограф, балетмейстер, очільник театру сучасного танцю «Київ модерн-балет» та Центру сучасної хореографії відповів на декілька простих запитань і розповів про свої найближчі плани. 

Ви навчалися та працювали в Росії, Білорусії, в рідній Молдові, в Європі. Чому Ви обрали саме Київ для створення свого театру «Київ модерн-балет»  у 2005 році? Це випадковість чи завідомо обдумане рішення?

Тут скоріше мене обрали, а не я обрав. Випадковість була лише в тому, що на той час я був вільним художником і працював в найрізноманітніших за географією театрах, але мені хотілося мати свою трупу. Пропозиція надійшла дуже вчасно, і я дуже вдячний Володимиру Філіппову за цю ідею, і за те, що протягом декількох років він нас повністю утримував та фінансував: оренда приміщення, заробітна плата артистів – все було на його балансі.

В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорите про те, що рівень сучасного танцю в Україні дуже низький. Такий висновок можна зробити у зв’язку із чим?

Ми не можемо зрівнювати рівень сучасного танцю України з рівнем Нідерландів або Франції. У цих двох країнах підтримка сучасного танцю відбувається на дуже високому державному рівні і історично вже давно. Проблема із глядачами в Україні у цій галузі мистецтва відсутня, це видно з повних зал, які збирають наші вистави. І рейтинги довели, що «Київ модерн-балет» найбільш благополучний театр сучасного танцю. Більшість із незалежних колективів України існує на межі напівандеграундного існування. Театр сьогодні – це дуже дорого. І він апріорі має підтримуватися державою. Якщо ми говоримо про європейське обличчя країни. Я маю на увазі не лише театр сучасного танцю.

Як ви гадаєте сьогодні потрібно змінити українську театральну політику? Адже в цьому році відбулася велика кількість театральних скандалів і постраждали в першу чергу театри «лівого» авангардного напрямку. І якщо варто, то яким чином?

Варто. Я звісно розумію, що наші Національні театри – це святе. І так і має бути. Але з іншого боку парадоксально, що окрім нашого колективу, жодна трупа сучасного танцю не підтримується державою. Адже зараз це один із найбільш провідних напрямків мистецтва у світі. Ми підтримуємося, тому що свого часу Світлана Зоріна з Управління культури України (нині – Департамент культури), зрозумівши що наш меценат більше не має можливості нас утримувати і ми стоїмо на межі зникнення, знайшла можливість приєднати наш колектив до складу Муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва. Ми почали отримувати мізерні ставки і змогли вижити. Але все одно наступила межа, після якої вже неможливо існувати.

Насправді це дуже рідкісний випадок, коли державний театр рятує фінансово приватний театр. (Можливо, згадати лише «Вільну сцену» - приватний театр режисера Дмитра Богомазова, який таким чином врятував Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра в 2011 році, але це не допомогло зберегти маленьке приміщення по вул. О. Гончара, 71, яку відібрали в театру, не продовживши оренду на початку цього сезону). Тобто у Вашому прикладі – це щасливий випадок? І як Ваше захоплення сучасним танцем (у Київ Модерн-балеті) корелюється із, вочевидь, більш класичним спрямуванням Театру опери і балету для дітей та юнацтва?

Щодо нашого приєднання до Муніципального театру, то у самого театру не було такої ініціативи (на відміну від випадку «Вільної сцени» - прим. авт.). Це була ініціатива Світлани Зоріної. І як не дивно, ми органічно влилися в колектив та репертуар. Наші вистави збирають хороші зали, на них дорожче коштують квитки, ніж на інші репертуарні вистави, тому це повністю взаємовигідне творче паразитування. І це корисно Муніципальному театру різноманіттям афіші. Натомість для «Київ модерн-балету» – це постійна стаціонарна база, це чудова балетна зала, в якій ми репетируємо, та мінімальні заробітні плати для акторів, які дозволяють тримати фундамент.

Але ж актори також задіяні у виставі «Перехрестя» Національної опери України...   

Це була пропозиція бувшого міністра культури України Михайла Кулиняка та бувшого міністра закордонних справ Костянтина Грищенко. І проект був створений всупереч, а не при підтримці, тому що знову нікому не було зрозуміло для чого його робити…Із самого початку нам з Мирославом Скориком було запропоновано зробити щось разом. І ми досить довгий час шукали музику, і в результаті зупинилися саме на його «Скрипкових концертах». Великий вплив мала також сценографія Олександра Друганова. І на диво цей проект реалізувався. Він категорично відрізняється як і від попередніх робіт колективу, так і від репертуару Національної опери. І це прекрасно, тому що театр – це не одна фарба, а велика палітра.

Розкажіть, будь ласка, про закриття та порятунок театру «Київ модерн-балет».

Досить довгий час ми намагалися виживати за мізерні заробітні плати. Але всі наші актори – молоді, і в більшості з інших міст, а театр не забезпечує житлом. Всі прекрасно усвідомлюють, що неможливо в Києві прожити і зняти нормальне житло за три тисячі гривень. І наприкінці минулого сезону актори почали йти з театру. Це відбувалися етапно, я робив періодично міні-кастинги, і приймав нових акторів. На початку сезону мені не вистачало вісім акторів, тому 8 вересня відбувся великий кастинг. Але всі повинні розуміти, що це не набрати нових бухгалтерів, які з роботи в роботу виконують однакові зобов’язання. Прийшли актори, яких одразу потрібно ввести у чотирнадцять балетів, вивчити порядок, знайти акторські нові рішення, а це титанічна праця. Я не хотів цього робити, я справді планував закрити театр, тому що розумів, якщо фінансова ситуація не зміниться, я знову буду робити сізіфову працю – заштовхну камінь вгору, а актори знову не зможуть жити за ці гроші і підуть. Але підуть із зовсім новим багажем знань. Тобто навчаємо, даємо практику і відпускаємо. Після прес-конференції щодо закриття театру, яку я провів весною після прем’єри «Лебедине озеро», обурилися ЗМІ та культурне середовище. Навіть багато політиків підтримали ідею врятувати наш театр. Я був дуже приємно вражений офіційним листом-підтримкою Віктора Януковича – молодшого і що до нас не байдужі політики такого рівня. Ми особисто не знайомі, тому я роблю висновок, що це було зроблено із бажання допомогти.

Мої листи до міністра культури, де я пропонував надати театру статус «Національний» і таким чином збільшити дохід артистів, не канули в безвість. Зустріч із міністром культури Леонідом Новохатько все ж таки відбулась. Він мені пояснив, що отримати одразу цей статус неможливо, тому що існують закони ще радянського часу за якими статус «Національний» можливо отримати лише після статусу «Академічний». А до всього того уточнимо, що ми взагалі частина трупи Муніципальної опери. Тому Леонід Новохатько запропонував створити окрему установу – Центр сучасної хореографії «Київ модерн-балет». І далі ми вже поетапно спокійно прийдемо до бажаного статусу та фінансування. За його визначенням, це єдиний можливий шлях. Центр сучасного хореографії – це і буде «Київ модерн-балет», тільки ми будемо суміщати гастрольну діяльність із стажуванням нових хореографів. Я планую на базі Центру проводити постійну освітню програму, майстер-класи, можливо, відкриємо школу. Тобто спектр дії буде ширшим. Коли Центр почне діяти, залежить від швидкості театральної політики: лист міністра культури відісланий меру Києва, Олександру Попову, і ми на разі чекаємо результатів.

Адже потенціал справді є. Наприклад, 16 вересня відбувся великий шоу-кейс на Малій сцені палацу «Україна». В ньому взяли участь хореографи сучасного танцю зі всієї України. Це проводилося і для київського глядача, і водночас для зарубіжних колег, які займаються різними культурними фондами. Показ засвідчив як цікаво та по-різному можна працювати у царині сучасного танцю. Просто, на жаль, дуже рідко цим колективам випадає нагода показати себе широкому глядачу. 

Ваше питання на противагу іншим «проблемним» київських театрів хоча б зрушило з місця. Чим Ви можете пояснити ваше виокремлення?

Можу лише думати про те, що люди, які намагаються нас врятувати, розуміють, що ми єдиний український професійний, репертуарний, визнаний в Україні та за її межами театр сучасного танцю. І знищити наш театр – це просто акт вандалізму і повернення України на декілька кроків назад у досягненні європейських культурних цінностей.

 На Вашу думку, як боротися за свої права колективам, які ніяк не підтримуються країною, а в більшості це приватні колективи?

Важко щось радити. Але головне надіятися на краще, працювати і шукати якісь контакти, меценатів, людей, які будуть підтримувати. Але я з особистого досвіду знаю, що знайти таку підтримку дуже важко. Після того, як В. Філіппов не зміг нас фінансувати, я не знайшов жодного бажаючого. Зараз я веду переговори з декількома людьми, і можливо зовсім згодом, я зміню свою думку і скажу: «Меценати є. Я просто погано шукав».

Після кастингу відбувся прилив нових акторів до театру. Чого Ви очікуєте від оновленого колективу?

Кістяк трупи зберігся. Ми навіть відкривали сезон нашою візитівкою – виставою «Кармен. TV», зі старим складом. А від нових акторів я чекаю самовіддачі, любові до своєї справи, професії. Щоб театр був для них не лише місцем, де лежить трудова книжка, а це я іноді бачу у звичайних балетних трупах, а справжнім життям, адже саме таким підходом відрізняється «Київ модерн-балет». Очікую емоційної відкритості та відсутності табу. Це критерії, які потрібно пред’являти всім, хто займається сценічною діяльністю. З точки зору танцю – головне, щоб була координація.

Нещодавно стало відомо, що ви плануєте постановку української фольк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича. Розкажіть про цю роботу, будь ласка.

 Ми вже розпочали готуватися і навіть думаємо зробити це міжнародним проектом. Можливо, ми запросимо цікавих художників-творців із Західної Європи, щоб створити справжню мультикультурну подію. Я – художній керівник цієї акції, і загальна координація залежить від мене, але я не знаю, чи буду ставити все сам, чи це буде робота декількох творців. Думаємо залучити хор ім. Г. Верьовки. Випуск вистави на Великій сцені палацу «Україна» плануємо на березень 2014 року.

Чому саме цей матеріал?

Ідея виникла під час зустрічі із М. Кулиняком з приводу проблем «Київ модерн-балету». Він дуже трепетно відноситься до нашого колективу, і коли був міністром, дуже нам допомагав. Ми вирішили, що треба зробити щось резонансне, на кшталт «Перехрестя». Гарний варіант – повернути на широкого глядача твір «Коли цвіте папороть» – чудову музику. В радянський час були репресовані не лише люди, а й навіть мистецькі твори. Це якраз такий варіант. Твір був заборонений після здачі, а костюми, декорації та бутафорія, що збиралися довгий час в українських селах та містах, були спалені. Я думаю, відновити історичну справедливість – це достатній привід для постановки призабутої фольк-опери «Коли цвіте папороть».