Сповідь (із старого архіву)

Я сідала у потяг прохолодним ранком, який здавався мені таким же самотнім, як і я. Провідник сонно розглядав мій квиток, а потім довго звіряв номер студентського, затримуючи чергу.

-          Ви якісь тут на себе зовсім не схожі.

-          Та це я, просто вже три роки минуло, так буває, люди змінюються.

На моє здивування вагон був майже порожнім. Адже в суботній день багато хто їде до столиці на цих старезних, як світ, електропотягах. Я сіла на своє місце і майже заснула. Прокинулася, коли вже далеченько від’їхали, прокинулась від легкого поштовху, а в душі була сильна тривога. Де вона взялась, звідки? адже ж усе нормально. Відкривши нарешті очі, я побачила біля мене молоду жінку. Я б скоріше назвала її дівчиною, але щось у її стомленому погляді вимагало іншого статусу.

-          Доброго ранку – переляканим голосом якось повільно вимовила вона.

І не встигла я відповісти, як вона мене перебила і почала розповідати :

-          Розумієте, виїхала з дому і дещо забула, а при таких жіночих днях це просто необхідно. І я вирішила всі три години стояти в тамбурі, щоб уникнути дискомфорту, але щось так втомилась. У вас, до речі, цього не має при собі.

Я знов не встигла відповісти, вона зробила висновки з мого вигляду чи що, в принципі байдуже. Жінка зняла куртку. Залишилася в тонкій туніці. Але що в неї з рукою? Що  вона на неї намотала? Ось вона, моя тривога: в неї там пістолет. Ні, з її виглядом, це швидше шило, або якийсь ніж. Та ну заспокойся, це вона певно брудну білизну зняла десь там в тамбурі і прямо на руку намотала. Фу, тихо, але ж воно мало б смердіти, а тут… точно, це зброя.

-          Ви так дивитись на мою руку. Нічого, я вас розумію, на неї всі так дивляться. А що я можу зробити? А ви до кінцевої.

Я вже навіть не намагалася зробити спробу відповісти.

-          Я теж туди. Я в Києві довго жила, мала роботу. Зараз до друзів їду. Я спортсменка. Була. Та от травма дуже сильна на руці, і довелося повернутися у рідне місто. Тепер там живу з батьками, я зараз навіть не працюю, бо нічого  не вмію, окрім спорту, якого мені уже не можна. А ви хто взагалі?

Ну от, як мені хочеться промовчати. Але на цей раз вона не задовільнилася моїм мовчанням.

-          Я знаєте теж збираюсь переїздити до Києва по закінченню училища. Я акторський факультет закінчую і хочу там роботу шукати. Там це цікавіше та актуальніше. Я, до речі, окрім лицедійства теж нічого не вмію.

-          То не будь дурна – мене нахабно перебили і  перейшли на ти – вчись іще чомусь, бо ти здохнеш у тому Києві зі своїм театром, я впізнаю наївну дурість.

-          Але… я прошу не ображати мене, і ми з вами не такі близькі, щоб одразу на ти…

-          Добре, сонечко. Я більше не буду говорити до тебе, але не будь дурною…

Здається вона образилась. Пересіла на вільне місце у другому кінці вагону. А мій сон минув. Я не могла заспокоїтись від такої нахабності…

А через рік я вступила до київського вузу зовсім на іншу спеціальність на заочне навчання, щоб вміти ще щось, щоб не здохнути. Працюю  в Києві і не кинула театр, але тепер я багато чого іще навчилася. І тільки зараз я зрозуміла свою тривогу перед тією жінку: вона таки тримала в руці зброю, яка могла вбити мене, вона тримала - вибір. Дякую, Боже…                  

Сучасні святині від Катерини Косьяненко

11 липня в київській галереї «Триптих» відкриється виставка SUMMERTIME

"Комчугеза", 2011 р. / ФОТО НАДАНО ОРГАНІЗАТОРАМИ ВИСТАВКИ

Автор експозиції — Катерина Косьяненко, яка працює в царині станкового малярства. 2009 року художниця стажувалася в Cite Internationale Des Arts (Париж). Двічі брала участь у проектах фонду Matrix Orange (Нідерланди). Її роботи мали змогу оцінити відвідувачі персональних виставок мисткині у Франції, Нідерландах, Італії.
Нещодавно картину «Зупинка «Парадайз» можна було побачити на V Всеукраїнській трієнале «Живопис-2013», яка відбулася в Будинку художника. Нині в галереї «Триптих» — перша персональна виставка мисткині в Україні.
Катерина Косьяненко з художньої точки зору порушує глибинні теми українського народу в серіях своїх картин. Серія «Тіні забутих предків» (2002) — одна з перших повноцінних серій художниці, яку можна визначити як пошук власного стилю. Всі картини виглядають ніби трохи в імлі. Це тіні предків, які проступають крізь спогади: «Діти в церкві», «Весілля», «Марічка заглядає у віконце», — що навіяні повістю Михайла Коцюбинського та фільмом Сергія Параджанова.
Серія «Календар» (2003—2005) через традиційні свята розповідає про кожен з місяців року. Коли бачиш сюжет картин «Покрова» й «Водохреща», «Микола», «Варвара», «Катерина», «Явдоха» та ін., то одразу розумієш, про який період року йдеться. Кожна з картин передає не просто колір чи відтінок того чи іншого місяця, а настрій людей із кожного свята.
«Мамаї та Мамаївни» (2006—2010) теплими брунатними барвами передають біль та щем українських пісень, диво любові та прощання, оповідають про долю українського народу. А червоні й сині кольори вплітають радість і веселі нотки у нашу історію. Вишиті рушники в руках жінок із полотна «Катерина» відображають сучасний погляд на вічний побут та традиції.
Нагадаємо, Катерина Косьяненко займалася розписом-реконструкцією стін церкви Благовіщення Божої Матері при НАУКМА. Цікаве місце у творчості художниці також посідають портрети. Вона розповідає, що зазвичай малює друзів. Катерина займається і графікою, загалом майстерно виконані замальовки, на яких зображено архітектуру та природу Італії, Польщі, Голландії, і, звичайно, України — Криму, Карпат і неодмінно Києва. Її ляльки, виконані в авторській техніці, схожі на персонажів інших картин: яскраві, веселі й водночас сумні, вони складені з різнобарвних шматочків, як і наше життя складається із переплетіння болю й радощів.
На виставці в галереї «Триптих» представлено роботи останніх років. У січні їх побачили в Ніцці, а нині — й київська публіка.
Це серія картин «Оболонські святі» (2012—2013), в якій поєднано класичні традиції написання святих із сучасністю. До звичних образів додано мобілки, маршрутки, Інтернет. Святі зображені на тлі оболонських багатоповерхівок і краєвидів, лавок та парканів. Наприклад, «Варвара» тримає в руках пластиковий стаканчик з вином; «Наталка» — свята, котра оберігає шлюб, родину, зображена з обручкою; «Тетяну», котру кинули в печеру з левами, але вона вціліла, завжди зображують із чашею, в якій вино — символ пристрастей і страждань, а «Катерину» — з пальмовою гілкою. Трохи дивно бачити «Михайла» верхи на коні, адже іконографічно святого Михайла так ніколи не зображували. Втім, є прикмета, що коли 21 листопада йде сніг, то це Михайло приїхав на білому коні. Тому картина уособлює прихід зими.
Сучасні ремінісценції можна простежити й в інших картинах. Наприклад, на картині «Айфон» зображено нашу повсякденність — життя в очікуванні дзвінка. На «Зупинці «Парадайз» ми бачимо апельсини, хурму, оливу, каштан, яблуню, тополю — всі дерева, які уособлюють райську насолоду. Але «Парадайз» — за парканом, як і в житті — земний рай можна шукати дуже довго, але так і не знайти. «Аеропорт» — про життя художниць, котрі несуть картини, як хрест, як свій життєвий шлях, перевозячи їх із однієї країни до іншої...
Наприклад, «Зелені лави» — про схожість Кракова зі старим Києвом, якого вже немає, а ще це Київ у дитинстві художниці, де пагорби з тінями асоціюються з вічністю...

Джерело: День, 10 липня, 2013.
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/suchasni-svyatini-vid-katerini-kosyanenko

 

Зелені лави, 2011

 

Аеропорт, 2012.

 

Польська наречена, 2011

Більше картин на сайті художниці:

http://katerynko.com.ua/

           відкриття виставки 11 липня, галерея "Триптих". 

Катерина Косьяненко. У прекрасному тілі прекрасний дух. Людина, що говорить картинами, маючи чудову міру смаку та багате духовне життя. Дякую за виставку.

Виставки, які варті уваги.

Можливо, запізно згадую враження від побаченого, але якщо досі ці враження залишилися в мені, то це тільки свідчить про довготривалий вплив справжнього мистецтва.  Намагаюся відвідувати більшість виставок Києва, але, на жаль, не встигаю їх фіксувати. Тому трохи про найцікавіше.

Виставка «Мистецьке життя Києва ХХ ст. в реліквіях музейної колекції» до 90-річчя Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

 

Оформленням займався сценограф та живописець Ігор Несміянов. Він вперше, до речі, вирішив проблему колони, що розбиває зал по середині. Художник покрив її дзеркальною основою, що дало змогу відбивати експонати, таким чином не розбивати зал, а продовжувати його. І водночас з’являється театральний образ – відображення, відбиття театрального процесу, який забальзамовується у стінах музею, і стає вже історією. Дуже чітка асоціація в такій маленькій деталі.

Хотілося б, звичайно, побачити більш масштабнішу виставку, адже у фондах музею сховані неперевершені скарби про які можна лише почути, а не побачити.

Цікаві фотографії по темі Леся Курбаса. Можна провести паралель між «Березіль працює» та «Березіль відпочиває» - і зрозуміти, що вони працювали завжди – у театрі, на пляжі, у кафе. Театр – стиль життя, а не професія.   

От портрети, що розмістилися над сходами (я розумію, що більше немає де) не дуже зручно дивитися, трохи зависоко. Чудові портрети акторів в гримі героїв. Не схожий на фотографії портрет Валентини Чистякової. Чудові портрети Л. Гаккебуш, В. Василька, Д. Лідера.

Підсумувати можна так: стильно, лаконічно і з любов’ю до музею. 

Виставка триватиме до вересня, театралам варто відвідати!

Персональна виставка картин художниці Тетяни Поліщук «Рецепт щастя», що пройшла у травні в Музеї книги та друкарства. 

Картини Тетяни Поліщук нагадують не лише про дитячі, а й про дорослі мрії. Рожевий коник чи синя рибка, наївна птаха ніби виринають у нашій свідомості і викликають посмішку на вустах від теплоти і радості життя. Картини несуть неперевершену атмосферу доброти. Від їх перегляду надихаєшся життям. Це дійсно рецепт щастя – герої ніби промовляють нам, таким заклопотаним та забіганим – зупиніться та насолодіться миттю, адже кожна хвилина життя неповторна, вона втече від нас назавжди. Спокій та гармонія – цього так не вистачає міській молоді. Хотілося забрати героїв картин із собою, щоб ця мить спокою продовжилася. 

V Всеукраїнське «Трієнале живопису – 2013», що тривало із 7 по 30 червня. Гран-прі отримав Іван Михайлов за триптих «На краю землі». Картина своїм об’ємом та темою нагадує про пошук гармонії, ми всі так поспішаємо дізнатися про цей світ, і забуваємо про його фінальну точку – про кінець. Призові місця у конкурсі посіли дочки відомих художників, які продовжують традиції батьків: лауреатом першої премії стала Ганна Криволап за роботу «Стамбул», де нагромадження певних локацій увінчується християнським хрестом – таким чином вирішується релігійні протиріччя – християнський Константинополь чи все таки мусульманський Стамбул? Другу премію отримала Олена Рижих за «Жертвоприношення Авраама» - за  дійсно глибоку картину, яка через релігійний сюжет розповідає про сучасні страхи.

Також хороші картини: «Молитва» Піхут З.О, «Франція» Гук А. В., «Мінливий спокій» Духовнича Г. Г., «Дорога» Несміянов І., «Парадайз» Косьяненко К. 

До речі, з 11 липня – перша в Україні персональна виставка Катерини Косьяненко в галереї  «Триптих». Не пропустіть!!!

На китайській виставці «Китай, Китай» в «PinchukArtCentre» найбільше вразив Ай Вейвей проектом «Викорчовані» (2009). На підлзі розміщуються сто справжніх коренів дерев. На стінах - фотографії із зображенням однієї людини на фоні порожніх вулиць великого міста. Це дає поштовх замислитися над багатьма темами: міста, через які вмирають дерева, природа. Через це ми втрачаємо кисень і приречені дихати міським смоком. Також наводило на думку, що це викорчовані китайці, які розкидані по всьому світу, та відірвані від своєї Батьківщини. Ці корені були мертві і нагадували про руйнацію світу. Можливо, це навіть заклик, щоб повернутися до природи і перестати масово вирубувати ліси.

Взагалі теми китайців гостросучасні та соціальні.

Талант-шоу в театри!

 

Олександра Пашкова

Олена Свірська

Ганна Тамбова.

Допоки художній керівник Київського академічного театру на Подолі Віталій Малахов терпляче й натхненно чекає, коли ж буде добудоване нове приміщення, принагідно, вочевидь у котре окрилений надією, добирає у трупу молоді обдарування, чиї різнобічні таланти не використовувати на сцені – справжній гріх. Актори цього театру не обмежуються лише виставами, влаштовуючи зокрема й капусники просто неба на Андріївському узвозі, співають, знімаються, просто живуть. Утім, усе перераховане, ба навіть більше, вони тепер можуть робити у новій виставі-концерті «Лебедине озеро. Сутінки». Більше – ні що інше, як відтворювати на сцені життя людського духу.

Афіша «Л. озера» вабить значущими в індустрії моди та телебачення іменами дизайнера одягу Айни Гассе та учасниці одного з сезонів талант-шоу «Голос країни» Таші Круз. Утім це все – про людське око, вірніше – для тих, хто не знає насправді Театру на Подолі та не уявляє, які ж таланти таїть у собі дітище Віталія Малахова. Це зокрема і оперне сопрано Олександри Пашкової, могутній вокал Валентини Ковриги, лірична манера Ганни Тамбової, проникливість й екстравагантність голосу Романа Халаїмова, чудові голоси Олени Свірської, Ірини Огородник, Вячеслава Довженко, Максима Максимюка, Ганни Саліванчук.

«Л. озеро» створювалося, по суті, як навчальний майданчик для підготовки майбутнього великого проекту – мюзиклу. Відбираючи і репетируючи пісні світового репертуару, намагаючись вийти за усталені рамки, актори і постановники так захопилися, що вирішили просто концерт перетворити у виставу,  доповнити його драматичною дією.

За допомогою телесценаристів Тетяни Могильник та Віталія Гуляйченка, Віталій Малахов створив новий у телеіндустрії формат, поєднавши в одне ціле талант-шоу та реаліті «за склом». (Сподіваюся права і біблію формату автори проекту вже встигли зареєструвати. Тим паче, вже й логотип та сценічне оформлення розроблені (сценограф – Марія Погребняк) – це ширми, викладені наче мозаїкою mp3- дисками).

Автори претендують на зображення справжнього закулісся телевізійних шоу. Волею випадку у «Л. озері» п’ять учасниць (точніше чотири учасниці та один учасник, перевдягнений жінкою) виборюють право отримати 100 тисяч. Для кожної з них прописана вигадана історія, що має підняти їхній  рейтинг, у кожної свій стиліст, якому абсолютно байдуже, що в тебе за стиль, він ліпить із тебе ляльку. От і все. Учасники самі не вірять у такі шоу, вони прийшли сюди через гроші, і мають свою справжню історію, яка, на жаль, нікого не цікавить, адже вигадана причина звучить краще, ефектніше та драматичніше. Але тільки на перший погляд.

Кожний шлях до зірок вислано тернами. Матір трьох дітей кидає чоловік, в іншої – помирає важко хвора мама. Третя – вже настільки травмована нещасливим коханням, що призвичаїлася прямувати до мети по кістках. Та й чоловік вирядився у травесті-діву не від хорошого життя. Переказувати всі вигадані сценаристами перипетії – відбирати хліб у акторів, які настільки переконливо ведуть глядача за собою крізь вигадливі переплетіння правдивого життя і мистецьких фантазій. А також крізь поєднані в одній виставі найрізноманітніші музичні жанри – від класичних оперних арій,  до кабаре, банальної попси та глем-року.

Пісні в «Л. озері» - продовження життя героїв, той засіб, що допомагає висловити наболіле, сповідатися, зізнатися у коханні, природне продовження реплік. Маховик пісень, образів, переплетення подій та ситуацій розкручується поволі. Аби наостанок захопити глядача повністю, змусити повірити у реальність теле-реаліті-талант-шоу. Але, Театр на Подолі не був би таким театром, якби спинився б лише на цьому щаблі.

Наче з рукава чародія, наостанок Віталій Малахов дістає останній, театральний, козир. Повертаючи глядача у театральну реальність, чи то – у театральну умовність – виявляється, що дійство, протягом трьох годин якого ми встигли зжитися із героями – лише розіграна акторами вигадка.

P.S. Тим часом режисер В.Малахов продовжує активно працювати, готуючи новий проект «Білий пароплав» за Чингізом Айтматовим за підтримки посольства Киргизстану, що буде приурочено до 85-річчя від дня народження письменника.

                            Газета «Культура і життя», №25, 21 червня 2013 року.

Фільми, що вразили!

Літо!!! Неперевершена можливість переглянути все, що давно збиралося у кошику планів, перечитати все, що давно закачено в електронну книжку,  і застрягло в очікуванні моїх очей.

 А зараз хочу поділитися фільмами, які мене вразили останнім часом, вони мене переповнюють!

1.     «Недоречна людина» (Неуместный человек, 2006). Режисер Йенс Льєн. Як часто ми дивимося фільми скандинавських режисерів ???? Отож. Склад думок, проблем, методи реалізації відрізняються від наших широт. Провести паралель можна із спокійністю п’єс Генріха Ібсена, де все ховається в середині людини. Норвезький режисер пропонує історію про байдужість людей один до одного, про те, як наші відчуття стають стерильними, де ми лише створюємо видимість ідеального світу. Спілкуємось, щоб продемонструвати свої меблі, дизайнерські знахідки, нібито займаємось сексом. Але все немає ніякого смаку і ніякого сенсу, тому що немає жодних почуттів. Ідеальний світ підкреслюється надзвичайними зйомками – оператор Йон Крістіан Росенлунд створює дійсно магічний реалізм у кадрі. Просторі поля, просторі кімнати, ідеальна чистота, наче нічого сюрреального, але виглядає все магічно. Таке відчуття отримуєш ще від картина американського художника Ендрю Уайетта. І найголовніша проблема: у такому світі немає дітей, немає продовження життя. І єдина людина, яка страждає від цього світу, стає недоречною тут. Недарма жанр визначений як абсурдна драма, але це справжнє застереження, адже ми можемо до такого дійти своєю байдужістю. Для тих, хто забув про справжні цінності життя, рекомендую до перегляду.

2.     «Чрево» («В утробе», 2010) – фільм угорського режисера та сценариста Бенедека Флігауфа. Історія про недалеке наше майбутнє. Тема клонування та можливості любові. Ребекка втрачає коханого і клонує його, виносить дитину як власну, виховує. Але новий Том для неї син, він ніколи не погодиться жити із нею як чоловік. Фільм надзвичайно красивий. Знову ж таки вражає операторська робота: Пітер Сатмарі створює неперевершені кадри морського побережжя. Малослівність передається монотонними картинками, рухами, природою. Відчуття зависають у повітрі – знову магічний реалізм. Атмосферний похмурий фільм. Єдиний мінус із гримом старіючої Ребекки – Єви Грін. А от Метт Сміт досить гарно виглядає у ролі Тома. Його популярність через участь в легендарному британському серіалі «Доктор Хто» (одинадцятий доктор) навіть привернула увагу до фільму «Чрево», але насправді робота актора у фільмі цікавіша, ніж у серіалі. Адже після Девіда Теннанта (попередника Метта Сміта в серіалі) важко сприймати когось іншого. Для тих, хто любить море, рекомендую.

3.     «Великий Лебовські» (брати Коени, 1998). В основі фільму книга Реймонда Чандлера «Глибокий сон» (1939), але фільм знову ж таки про своє, про коенівське. Чорна комедія про тупість людського життя, про відсутність нормального глузду. Про Чувака, а саме так себе називає головний герой, який вляпався в серйозні справи, можливо вперше для себе. Жарти на межі банальності, але жарти, які призводять до смерті, не дуже то й веселять. Для мене один із найкращих фільмів Коенів. Також безумовно рекомендую «Бартона Фінка» (1991) з трохи незрозумілим фіналом, «Фарго» (1996) – більше сповнене насильницькими вбивствами, «Вбити бабцю» («Игры джентельменов») в українському перекладі кумедніше. Коени доводять, що в Америці є не тільки трешовий Голівуд, а й розумне альтернативне кіно (звичайно, це також доводить інтелектуал Вуді Аллен). Рекомендую всі фільми Коенів.

4.     «Салют, Марія» (реж. Йосиф Хейфіц, 1970). По-перше роль Марії грає Ада Роговцева. Знай наших! По-друге, ця роль принесла їй широку славу та премію за кращу жіночу роль на Московському кінофестивалі 1971 року. По-третє, цей фільм не заангажований радянською агіткою. Не дивлячись на сцени, пов’язані із революційним настроєм, підпільними приготування, фільм виглядає не псевдо-героїчним, а життєво-правдивим. Сьогодні навіть прочитуються певні насмішки із тогочасних моралей, які забороняли жінці закохатися у іноземця. У фільмі дуже тонко передана історія кохання. Зйомки в Іспанії не виглядають шаржовано, як це часто бувало в радянських фільмах, а є достовірними. Творцям фільму вдалося піднятися вище над короткочасними тодішніми кінотрадиціями і створити дійсно історичне полотно, яке цікаве і досі. Рекомендую!!!

5.     «Вавилон ХХ»( Іван Миколайчук, 1979) за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Безлад між кулаками та жителями комуни призводить до вбивств. Історія про філософа, який незвично відповідає на запитання «А що ти про це думаєш?», каже «Я думаю, я просто думаю», історія про жінку Мальву, про братів та ін. Важливо, побачити приклад не просто побутового фільму, а незвичну філософську розповідь про наше існування. Патріотам рекомендую!

6.     «Мучениці» (реж. Паскаль Ложьє, 2008) – для любителів жахів рекомендую зовсім новий стиль французької хвилі. Історія – незвичний психодел, який несе в собі соціальний підтекст про злочини багатого суспільства, релігійний підтекст про потойбічне існування. Також психотерапевтичну історії про дитячі травми. Неймовірно закручений сюжет, інтригу розумієш тільки наприкінці. Фантастично-страшний грим. Не читайте анотацію – просто дивіться. На додаток: багато актрис відмовились грати у цьому фільмі, прочитавши сценарій. Для тих, хто не витримує тілесних знущань, не рекомендую.

7.     «Доктор Хто». Легендарний британський серіал, який святкує у цьому році своє 50-річчя. Рекомендую дивитися із відновлених сезонів, з 2005 року. Історичні, наукові, соціальні, життєво-важливі теми розкриваються в науково-фантастичній історії про Доктора – інопланетянина, що подорожує в поліцейській будці-кораблі, називаючи це ТАРДІС. Деякі серії, як от «Порожня дитина», «Дівчина в каміні», «Код Шекспіра», «Не кліпай», «Тиша в бібліотеці», «Води Марса», «Пробка», «Безодня Сатани» виглядають як окремий повноцінний фантастичний фільм. Для любителів ретро, рекомендую після нових сезонів переглянути старі. Є проблема, не всі сезони збережені, але багато чого можна подивитися. Я зараз на стадії першого доктора. Звичайно, технічні можливості дуже скромні та й темпоритм життя повільніший, але теми, підняті серіалом, дуже важливі та цікаві.