Велична та Геніальна Ада Роговцева!!!!!!!!

Геніальна Ада Роговцева.

фото із майстер-класу у Палаці "Україна". фото: Розалії Кучерової, актриси Чернігівського Молодіжного театру.

Книга Народної артистки СРСР, героя України Ади Роговцевої «Свидетельство о жизни» - це не просто сповідь геніальної людини, це посібник для особистого життя. Я завжди захоплювалася артисткою Адою Роговцевою. Хоча в силу свого віку я не могла бачити її виступи на сцені театру імені Лесі Українки. Я нічого не можу сказати про «Варшавську мелодію» у режисурі Е. Митницького чи про «Священних чудовиськ» у режисурі Р. Віктюка. Лише зробити певні висновки із статтей.

Але моє знайомство з цим сценічним Чудом розпочалося у рідній Вінниці, коли ми студенти театрального відділу училища півдня прочекали у театрі, аби мати можливість із останнього ярусу подивитися на легенду, але вже у другій версії «Варшавської мелодії» Ігоря Афанасьєва. Тоді вперше ми вирішили піти за куліси і поспілкуватися із Великою артисткою. Як зараз пам’ятаю: на кріслі сиділа трохи стомлена жінка, але побачивши нас, молодих із захопленими очима, Вона ожила. Ми спілкувалися, фотографувалися, розповідали про свої майже дитячі враження від вистави. Вона творила Чудо як на сцені так і в звичайному спілкуванні. Не  важливо із ким  Вона спілкувалася, Вона спілкувалася із Людиною. Я практично ніколи не зустрічала такої теплоти і доброти від людей цієї складної професії, можливо, мені просто не пощастило.

Пізніше я побачила Диво на сцені театру драми та комедії у Києві. Це була вистава «Рожевий міст». Так рідко діти геніальних бувають дуже талановитими. Але ця вистава – це доказ, що це можливо. Режисер вистави – Катерина Степанкова – рідна донька Ади Миколаївни – зробила цікавий, глибокий матеріал, з витонченим смаком, і в ньому так прекрасно виглядала Ада Роговцева. Потім ще одна вистава «Вася має зателефонувати» - така вистраждена тема для самої актриси, і знову перемога режисера. Успішним для режисера був і третій спектакль «Обман довжиною у життя», але, на жаль, там не грала  Геніальна Роговцева. 

Ада Миколаївна

Нещодавно потрапила на майстер-клас Романа Віктюка за участю Ади Роговцевої. Мене не дуже вразила епатижність самого Віктюка, на його слова «В цьому залі геніальний тільки я…(і після паузи) і Адулька, звичайно» не те, що навіть не ображаєшся, а відчайдушно розумієш, що так і є. Диво на репетиції «Лісової пісні» Лесі Українки відбулося. Миттєві сльози, інтонації, рухи Ади Миколаївни, яка сліпо вірить режисерові і працює як геніальний інструмент. «Священнє чудовисько».

Жаль бере від того, що така актриса зараз не творить у жодному із театрів Києва. Ми багато втрачаємо, адже для кожного актора працювати поруч із нею – це безкоштовна школа, а для кожного глядача – це емоційне потрясіння.

Ридаю над книгою, над свідоцтвом її життя. А потім розумію, що в житті дійсно так мало людей, які просто люблять життя, людей, які сяють добротою і справедливістю. Адже саме через несправедливість Ада Миколаївна покинула театр імені Лесі Українки, а згодом театр драми та комедії. І ще я зрозуміла, що якщо жити чесно та справедливо, все в житті складеться правильно. Як приклад подивіться на розвиток людей, які оточуюють Аду Миколаївну. Її донька – актриса та успішний режисер К. Степанкова, її перший зять Тарас Ткаченко – сценограф, який тонко відчуває матеріал (спектаклі «Рожевий міст», «Вася має зателефонувати», «Обман довжиною у життя», «Матінка Кураж»), її другий зять – Олексій Скляренко – актор, хореограф, режисер студеньскої вистави «Матінка Кураж», яка гідна стати повноцінною дорослою виставою. Було б дуже добре, щоб у Києві з’явився театр такого напрямку. Невістка Ольга Семьошкніна – головний балетмейстер театру імені Івана Франка творить диво із акторами, які іноді навіть не знають про свої хореографічні можливості. Покійні чоловік та син – Костянтини Степанкови – залишили свій важливий вклад в українстке мистецтво. Онук Олексій Ткаченко вже робить перші творчі кроки.

Але як завжди сіра буденність та оточення, яке не може осягнути талант повноцінно, не дає творити на всю можливість. Так і бринять у пам’яті рядки:

Гімно збагнуло, що воно таке.

Схопило крильця, ловко замахало,

Піднялось трошки, обмерло і впало...

 Розплющилось... Смердить... Але літало!

                                                       К. Степанков-молодший

Але скільки б не було у житті образ, непорозумінь, несправедливостей, такі люди як Ада Миколаївна дарують надію на світле та щасливе існування. Дякую Вам, Геніальна Ада Роговцева! Бажаю Вам терпіння та творчої реалізації у всьому!

 Я змінюю, я змінюю,

         Я змінюю адреси,

Розмінюю, розмінюю,

         Розмінюю життя…

Актриса професійна

         І трішки поетеса,

Що сталось, те вже сталось,

         Немає вороття.

Дівчатко, жінка, мати,

         Онукова бабуся…

Так і було і буде,

         Все змеле млин життя.

Я жорна зупинити

         Зухвало не беруся

Аби не залишити

         Полови та сміття.

Роздмухую, роздмухую,

         Роздмухую пилюку…

І землю обробляю

          Й вирощую садок.

Проходять болем серця

          І зустрічі й розлуки,

Лишається хіба що…

         Віршований рядок.

                                                    Ада Роговцева.

Молода режисура в Україні є!

II фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса відбувся на почтаку літа та на призавершенні театрального сезону. Спекотна пора року не вплинула на активних режисерів та акторів. Адже іноді в залах було настільки жарко всидіти, що навіть страшно подумати як акторам в цей час було на сцені (тим паче, що в більшості майданчики були камерними). Хочеться  зауважити, що наперекір багатьом небажючим, слава Богу, цей захід відбувся, тому що молодому поколінню, фундаторам майбутнього театру вкрай необхідна підтримка для розвитку. Це стосується і незалежних режисерів, які потерпають від відсутності грошей на постановки, та від відсутності постійного (а іноді взагалі будь-якого) приміщення для постановки. Це стосується і тих, хто закріплений за певним театром чи то в Києві, чи то у периферійному місті. У другому випадку молодь часто потерпає від непорозумінь із художніми керівниками, які не бачать сенсу у їхніх новаторствах, або вважають їхні проекти не рентабильними, і не хочуть витрачати на це будь-які кошти.

На жаль, цьогорічний формат фестивалю не дав можливості саме молодим режисерам переглянути вистави один одного, зрозуміти певні тенденції, повчитися один в одного, співставити певні знахідки чи похибки. Не знаю, що ще зробити особисто для себе кожному з молодих постановників. Відсутність фінансування зумовила розтягування фестивалю більше ніж на двадцять днів, а перебування у столиці за свій рахунок для кожного з молодих режисерів протягом такого терміну досить важка справа. Ця ж проблема зумовила залишити конкурсантів без будь-яких місць та виграшів, всі режисери отримали лише диплом учасників. Можливо, варто зробити наступний фест компактнішим, можливо, грати по дві вистави на день, але надати можливість режисерам спілкуватися один з одним, обговорювати цікаві теми, і ще в рамках фестивалю проводити якісь зустрічі та майтер-класи від театральних метрів. Особливо, це важливо для провінційних діячів, які практично цього не отримують, перебуваючи у закритому творчому процесі.

 Круглий стіл, який відбувся 17 червня в Молодому театрі довів, що саме цього і прагнули організатори, але все ускладнилось знову ж таки відсутністю фінансування. Якби все вийшло, виникла б не просто тусівка, а спілування про театральні тенденції, рухи, певний обмін досвідом. Тоді  круглий стіл треба було б зробити після перегляду усіх вистав, як підсумовуючий, де можна було б визначити певні програми, установи та плани на майбутнє.

Але, не зважаючи на певні недоліки, цьогорічний фестиваль, показавши п'ятнадцять вистав, довів, що молода режисура в Україні, по-перше, є, по-друге, знаходить вихід із всіх цих проблем, по-третє, іноді справді намагається робити щось зовсім нове. І це варто того, щоб на них звернули увагу, і в наступному році знову відбувася такий фестиваль. Можливо, із покращеним фінансуванням і покращеним спілкуванням.

Робити певні підсумки, можливо, зарано чи передчасно, тому хочу просто поділитися своїм враженням від побачених вистав. І надихаючись висловом Спінози: «Дії людини треба не оскаржувати, не висміювати, а осмислювати», хочу додати, що погана вистава не означає, що режисеру потрібно залишати професію, а краще просто продовжувати шукати себе. Усім цього і бажаю!

На сцені Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса було показано три вистави. Перша «Вій. Докудрама» Наталії Ворожбит у виконанні Харківського театру «Котелок». Режисер Олена Самойленко. У ролях: Олексій Денісов (Лукас), Герман Довгополов (Деміан), Софія Дубінская (Дренька), Анастасія Мощенко (баба Сонька), Олександр Сердюк (Коля) Василь Байдак (Іван, Роман, Слідчий,  дід Явтух). П’єса була замовлена Владом Троїцьким для власного проекту, але він поміж двох творів для постановки вибрав п’єсу КЛІМа, яку Київ уже мав змогу побачити. Варіант Ворожбит також розповідає про двох героїв – молодих французів, Лукаса та Деміана, які приїздять на Полтавщину (не до гуцулів як за КЛІМом), звідки родом батьки Деміана. І куди одночасно його запросила подруга Оксана на весілля через фейсбук. Тут розгортається історія в стилі Гоголя на сучасний лад. Відспівування відьми за допомогою скайпу та старовинне ворожбитство, вирішене через 3D-анімацію, вселяє сучасні ілюзії та пародію на телебачення.

Друга досить ексцентрична та красива, але не зовсім зрозуміла, вистава Донецького обласного російського театру юного глядача (м. Макіївка) «…З любов’ю та усілякою мерзотою», де режисер Тетяна Шевченко поєднала твори Жана Кокто («Людський голос») та Джерома Девіда Селінджера  («І ці губи, і очі зелені…»). Жанр визначений досить точно – мультимедійна інсталяція. Художнє оформлення теж виконано режисером: білий простір з простирадл, які з боків обрамлені словами, посередині поміст як подіум та підлога засипана білими аркушами паперу, якими бавляться актори. Прямо перед глядачем стоїть стіл із ноутбуком, через який актори транслюють на задник уривки із різних фільмів, мультфільмів, і камера, яка знімає і одразу ж виводить фрагменти на задник. Цей технічний колаж та нашарування різних текстів та музики доповнює колаж акторських можливостей. Від використання масок до психологічної гри, від танців (Катерини Мореєвої, яка і вирішує пластичний малюнок вистави) до роботи справжнього конферансьє (Олександр Кокарєв), який оголошує кожну наступну сцену, до загравння із глядачем, якому пропонують вийти на сцену, або відповісти на запитання, взявши пряму участь у дійстві. В середині цього колажу стоїть одвічна проблема – самотність. Жінка (засл.арт. Укр. Олена Кондрашкіна) говорить текстом Кокто, Чоловік (Павло Піотровський) відповідає текстом Селінджера. Історія про мішку, якого немає поруч, або мультфільм «Одного разу в мене ввійшов чоловік» (реж. Марі Паку) підкреслює тему самотності. І коли у фіналі усі фотографії, які встиг зробити Конферансьє, транслюються на задник, глядач бачить себе, розуміючи, що насправді в житті самотній. Адже хто б не був поруч, ніхто ніколи не пізнає один одного повністю, найкраще людина знає тільки себе. Про це писав і Кокто, і Селінджер, та й багато інших. Але мінус вистави у тому, що актори не завжди розуміють як виконать поставлену задачу, нова форма для них не зовсім уловима. Серйозно проникає у суть лише актриса Олена Кондрашкіна, створюючи моновиставу з допоміжними акторами, які виглядають фоновим застосуванням для неї, як і всі сучасні технології – фасцинації, що підкреслюють ЇЇ як центр вистави. 

 

Олена Кондрашкіна у виставі «…З любов’ю та усілякою мерзотою».

Третя вистава театральної групи «Кодрант» зі Львова. Режисер Євген Худзик репрезентував своє прочитання твору «Мама Маріца – дружина Колумба» Марії Матіос. Не дивлячись на те, що задіяний сильний ансамбль з акторів театру імені Леся Курбаса (засл. Арт. Укр. Валентина Щербань, Оксана Козакевич, Микола Береза) та Євген Чистоклетов, на жаль, режисер запропонував літературу, а не театр. Дуже монотонна розповідь із красивою дикцією не перейшла межі театру. Відсутність дії та мотивації у акторів, які мали лише ілюструвати розповідь, призвела до дуже нудної історії. Тим паче, що акторський потенціал міг дозволити і співи і танці і пластичні номери…Така постановка може бути замінена простим читанням книжки. І ще розповідь про звичайне сіре українське містечко, в якому з’являється яскрава Маріца не обов’язково має бути десь у Карпатах, навпаки воно не пов’язане із гуцулами. Малося на увазі зовсім інше. Матіос не означає одразу певний колорит, не потрібно штампувати і повторювати хороші знахідки Івано-Франківських постановок, де все виправдано. 

                                           Оксана Козакавич у виставі «Мама Маріца – дружина Колумба».

Київський академічний Молодий театр приймав чотири колективи та представляв дві свої постановки: «Любов людей» Д. Богославського (реж. Станіслав Жирков, прочитати про виставу можна тут: //nesamovuta89.blogspot.com/2013/06/blog-post_11.html) та «Кома» (реж. – Андрій  Май, прочитати про виставу можна тут:  http://nesamovuta89.blogspot.com/2012/11/blog-post_1105.html). Другої вистави офіційно у програмці фесту не було, і про неї глядача сповістили за декілька годин до початку через Facebook. Адже постановка, на жаль, вже знята з репертуару театру.

Тут була показана вистава Вінницького академічного музично-драматичного театру імені Миколи Садовського «Я б тобі небо прихилив…» І. Карпенко-Карий (режисер Оксана Бандура, прочитати про виставу можна тут: http://nesamovuta89.blogspot.com/2013/03/blog-post_23.html).

Одеський «Театр на Нєжинській» прикро здивував бездарною постановкою п’єси Олександра Марданя «Борщ у чотири руки». Режисер – Наталя Афанасьєва запропонувала досить банальне та дитячо–наївне прочитання історії самотнього чоловіка та жінки, які зустрічаються у кінці. На сцені залізний куб розділений навпіл на два світи-простори, в одному – квартира жінки (Каріна Шрагіна), в другому – чоловіка (Павло Савінов). Всю виставу вони крутять цю конструкцію, і почергово, мляво та не цікаво розповідають свою історію. Протягом вистави із деталей, що були розвішані або розкидані по їхнім квартирам, вони складають кожен собі ідеального чоловіка та ідеальну жінку. А на залізні ланцюжки вішають свої куби, які імітували їхній життєвий багаж, звідти з’являлися побутові речі та мікстури із алкоголем, або певним зіллям. В чоловіка звичайно ж чорний куб, в жінки – білий (інь ян). Коли вони нарешті зустрічаються, то наївно з’єднують дві половинки маленької ейфелевої башти – смішніше нікуди. І з кінчевого дерева, зображеного по середині цього куба, зривають жовте осіннє листя, за яким ховалися квіточки. Тут просто проймає апофеоз. До всього цього приєднуються невдалі і не переконливо виконані пластичні етюди (хореограф – Ольга Микулинська). Дивно, що ця вистава стала переможцем фестивалю «HOMO LUDENS» у 2011 році.

Ще один колектив із Одеси «Театр на Чайній» репрезентував «Історію однієї босоніжки» Ірини Настійчук у режисурі Дениса Костирко. Босоніжка звичайно ж – це Айсідора Дункан. Улюблені постаті українського театру – Айсідора та Едіт Піаф далі пересуваються укарїнським сценами. Але на цей раз історія розповідає про початок творчого шляху танцівниці – від дитячих років до здійснення її головного бажання – відкриття школи танців на державному рівні. У ролі Айсідори дуже щира, пластична, харизматична та емоційна молода актриса Ірина Настійчук (яка водночас і драматург). У прагненні її життя їй допомагає мама та чоловіки, яких грає один актор. Від  першого анрепринера і коханого Гордона Крега до композитора, який дозволив лише їй танцювати під свою музику. Досить просте біднувате оформлення – чорний задник і блакитні ширмочки, що навіть схожі на прості плівки для душу, розумно створюють локації. Коли треба виникає лондонський Біг Бен, а коли з’являється Гордон Крег зі своїми малюнками-задумками, шторки асоціюються із легендарними ширмами московського «Гамлета». Або тоненькі стрічки розвішані по задній стінці, з’єднуються бізнесменом – другим коханим чоловіком Айсідори і утворюють павутину, в якій вона заплутується. Сповіщення по російському радіо про відкриття школи Айсідори Дункан стає фінальною точкою вистави. Ціль досягнута. Історія із С. Есеніним не виноситься на лаштунки, і правильно, вона і так вельми відома глядачу. Ця вистава є доказом того як із мінімальними витратами можна створити якісний продукт, в якому буде головне – відчуття міри смаку режисера, акторська майстерність та розкрита тема вистави.

Вистава «Катерина» Т. Шевченко Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької (режисер – Богдан Ревкевич). Пластично-поетична композиція. «Катерина» - це узагальнення того, що доля жінки – це віддзеркалення долі нашої держави, така собі сумна паралель. Якщо уважно простежити за його твором все пронизане словами: «люди серця не побачать, скажуть ледащо», «люди не простять», «свої люди, як чужії» тощо – все це слова, які вказують про нашу ментальність. Біда у нас самих, адже лише ми господарі свого дому, і доки ми в ньому не наведемо ладу, доти не будемо мати спокою», - каже про свою постановку Богдан Ревкевич. (інфо із сайту театру).

 

фото з вистави "Катерина". із сайту театру імені Марії Заньковецької.

Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра підтримав фестиваль виставою Тамари Трунової «Дві панночки у бік Півночі» П’єра Нотта. Жанр "ілюзії із музикою" стовідсотково виправдовується дійством. Безліч різних попарних стільців створюють простір малої сцени театру: тут і театральні стільці (де бабусі розігрують театр, відверто насміхаючись над глядацьким сприйняттям вистави, що звучить як власне трагікомічне усвідомлення акторів), тут і автобусні стільці, і дискотечні. Також є двухярусне ліжко, яке дає відчути атмосферу дитинства цих панянок. Умовні локації (художник – Олег Луньов), де відбувається дія, пов’язані із сестрами-близнючками Анеттою та Бернадеттою, адже перед глядачем проходить все їхнє життя. Дві панянки ховають свою матір, яка вмерла у 82 роки. Вони водночас оплакують її, але і радіють, що страшний образ, який забороняв їм вільно жити, покинув їх. Але тут уже не молоді жіночки розуміють, що життя промайнуло і повз них. Вони вигадують розваги: ідуть у кінотеатр, на дискотеку, і навіть викрадають для забави автобус. Інфантиильні, вони вперше відчувають дорослішення, але найстрашніше, що відчувають це занадто пізно. Двох харизматичних бабусь грають актори-чоловіки Михайло Кукуюк та Віталій Салій. Але тут вони навіть не намагаються точно відтворити героїнь, у виставі панує театральність. Іноді вони піднімають перуку, щоб почухати лоба, іноді  збиваються і говорять від імені чоловіка, вживаючи слова із закінченням «зробив», чи «сказав». Та й їхні активні рухи при пересуванні аж ніяк не схожі на бабусь. Лише іноді вони відверто передаюють старість. Табло замість задника транслює певні кадри (відео – Олеся Моргунець – Ісаєнко), що підсилюють переживання панянок. Але найголовніше, що воно стає певним героєм, слова, що зявл’яють там, іноді відповідають на питання панянок, іноді допомагають глядачу відслідкувати перебіг подій. А у фіналі напис про те, що саме ти найщасливіший у цьому залі, стає фінальним висновком вистави. Адже тонкий гумор в моментах власної болі у стилі братів Коенів, умовна театральність, але і одночасно відвертий жах від усвідомлення старості, заставляє активно діяти і не пропускати жодної хвилини власного життя. 

 

фото із вистави "Дві панночки у бік півночі". із сайту театру драми та комедії.

А експериментальна площадка «Вільна сцена» відкривала фестиваль виставою «Бесхребетність» І. Лаузунд (режисер – Анастасія Осмеловська) і показала вистави студентів ІІІ курсу Другої кафедри акторського курсу (керівник – Дмитро Богомазов) та режисури драми (керівники – Едуард  Митницький та Андрій Білоусй). Перша вистава «Бридкий» Маріуса фон Майєнбурга (режисер – Валентина Сотніченко). Актори – Влад Писаренко, Віталій Ажнов, Вероніка Літкевич, Олександр Соколов створили надзвичайно цікаву, хоча й студенську, але зовсім повноцінну дорослу роботу. Просте сценографічне вирішення: лише чотири офісних стільці, які умовно позначають офіс. Директор, який одночасно і лікар, що змінює обличчя своїм робітникам, клонуючи однакових красенів, під кінець божеволіє остаточно, переробляючи і себе. Тонка гра Вероніки Літкевич в одну мить перемикає нервову дружину головного героя, з її ужимочками та здивованими очима, на стару коханку, маститу бабцю із тисячами операціями, схиблену на сексі і на власному синові-гомосексуалістові. Та й актор, що виконує роль наглого асистента в одну мить стає гомусексуалістом-сином і вражає точністю деталей. Трохи шаржовані етюди операцій чи клацання по невидимим компютерам у офісі розігруються із таким смаком, що ніби бачиш це перед собою. Тема офісної буденності і однаковості доводить людей до самогубств, коли вони зовсім гублять своє я. У виставі залишається відкритим питання чи кинувся Летте із двадцять п’ятого поверху, чи все таки залишився жити? Але скільки людей вибирають перший легший для себе варіант втечі від одноманітності життя.

«Фрекен Жюлі» Августа Стріндберга (режисер – Юлія Першута). Актори – Анастасія Логвін, Олег Москаленко, Світлана Косолапова, Віталій Ажнов, Влад Писаренко. Вистава сповнена хореографічно-пластичними трюками, стрибками, перевертаннями, елементами бійки та ін., що розкриває можливості акторів-студентів, але певної вибудованої режисерської концепції у виставі немає. Штуки заради штук, на жаль, не роблять її цілісною. Великий плюс вистави – музична підбірка – від Астора П’яццоли до дискотечних напрямків. Звичайно, прочитується позачасовість ситуації, яку режисер віддалив від реалій Стріндберга, але й не наблизив до сучаних українських проблем. Монологи та діалоги бездієві і нудно проговорюються.

«Білі ночі кохання» Федір Достоєвський (режисер – Андрій Попов). Актори – Оксана Жданова, Олександр Піскунов, Дмитро Весельський. У виставі дія переноситься у сучаний світ із хлопцями, що носять кенгурушки та джинси та дівчиною у білому сучасному светері. Місце дії не означає одностайно Пітер, ця історія сьогодні може скластися будь-де. Адже пошук кохання важливий завжди, навіть у сучасному світі, де змарніли цінності, де, на жаль, гроші перемагають все.

Порадившись з оргкамітетом Курбас-фесту, за ініціативою міжнародного інформаційно-аналітичного щотижневика «Дзеркало тижня. Україна», був вручений Спеціальний диплом ІІ фестивалю молодої режисури. Диплом із назвою «За творчий пошук і сучасне сценічне осмислення класики» отримав саме молодий режисер – студент Андрій Попов. Олег  Вергеліс пояснив цей вибір так: «Спеціальний диплом отримає одна із студенських режисерських робіт. Оскільки діти – наше майбутнє».

І ще цей проект дав студентам прекрасну можливість грати одразу на професійному майданчику. Та й вибір матеріалу не залежав від університету. Таким чином педагоги продемонстрували високий рівень майстерності своїх учнів.

І вистава «Тільки ім’я у застиглому повітрі…» Ольги Зверліної. Режисер Олександра Правосуд здійснила свою першу самостійну режисерську роботу у Київському Центрі мистецтв «Новий український театр» під художнім керівництвом Віталія Кіно. Дуже побутова п’єса, що розповідає про життя богемної тусівки художників, акторів і музикантів. Сам текст виглядає не дуже усвідомленим по відношенні до оточення про яке йдеться, драматург ніби заграє із персонажами. Так само не переконливо виглядає все і на сцені. Молоді актори намагаються робити все щиро, але не досягають мети. Постійні перебігання по маленькій сцені, переставляння меблів, використання натуралістичних елементів, як от їжі, – губить головну думку про недосяжність мрії справжнього кохання. Поліна Кіно у ролі Влади справляє гарне враження, час від часу потрапляючи на дуже правильні ліричні нотки, але у взаємодії із партнерами, вона з’їзджає до відсутності відчуття смаку. 

 Всім організаторам та учасникам величезний респект за те, що цей фестиваль відбувся!!!! Це дуже важлива подія для життя українського театру.

P.S. Вистави, виділені червоним, не вдалося переглянути, тому нічого конкретного сказати про них не можу, на жаль. 

 Цікаво на цю тему : http://gazeta.zn.ua/CULTURE/molodaya-ukrainskaya-rezhissura-znaki-vnimaniya-ot-rinata-ahmetova-i-zn-ua-_.html

 http://gazeta.dt.ua/CULTURE/moloda-ukrayinska-rezhisura-v-ekster-yeri-epohi-_.html

Втеча для молоді! Куди сьогодні?

Відповідь уже десять років шукають драматург Тетяна Іващенко та Український малий драматичний театр.

«Втеча з реальності» - назва п’єси київського драматурга Тетяни Іващенко, п’єси, яка вже десять років присутня в репертуарі Українського малого драматичного театру (вистава йде на сцені Молодого академічного драматичного театру). У 2003 році автор Тетяна  Іващенко написала цей твір на замовлення театру, який хотів створити сучасний продукт для підлітків.

Українська, та й світова література, не часто радує якісними сюжетами саме для цієї вікової категорії. Складно вловити мінливість важливої теми, сучасність впливів моди, музики та вподобань загалом. Драматург разом із театром врахували побажання педагогів та батьків, і, звісно, самих підлітків щодо створення вистави про життя сучасної молоді, її будні та свята, палке кохання та випробовування, у цьому разі - наркотики. Адже насамперед це має зацікавити їх.

«Втеча з реальності» розповідає про хисткий момент вибору молоді. Це важливий етап життя кожної людини, в якому не потрібно надміру повчати, чи занадто дозволяти все, варто намагатися надавати можливість дітям самостійно робити свій вибір. Певні помилки – це ще не великий гріх, але величезна біда, коли дитина оступиться назавжди і не зможе повернутися в реальний світ. Втеча за допомогою наркотиків від проблем, від болю будь-яких втрат, від браку любові чи то батьків, чи то обранця призводить лише до одного – до трагічного фіналу.

Сильна драматургічна основа в тому, що п’єса дає пораду, не нав’язуючи ніяких дій. Вона лише змушує замислитися, показує дві сторони – втрачений, загублений світ та прекрасний романтичний час, який можна прожити без клубів, наркотиків та сексуального падіння, натомість створити власну історію Ромео та Джульєтти, вічної теми кохання, але із гарним продовженням у сімейному щасті і власних дітях.

Постановку здійснив режисер Іван Сорока. У виставі за десять років декілька разів змінювався склад акторів. Головну героїню Сніжану колись грала  Наталя Озірська (актриса Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра), сьогодні цю роль виконує Марина Вишневецька. Тендітна актриса з довгим світлим волоссям та милим обличчям досить тонко передає ліричний настрій своєї героїні. Адже Сніжана так хотіла любити, що ладна була на все заради молодого поета Єгора (колись дуже вдало підібраний для ролі актор з Молодого академічного драматичного театру Андрій Курган, сьогодні Леонід Кондратюк). Єгор і зовні геть не відповідає уявленням про героя-поета, красивого та харизматичного хлопця, до якого липнуть дівчата, і за характером - саме він не втримується і підсідає на голку. Ще гірше, що Єгор сам не розуміє, які йому знайти рухи, які жести у поводжені  з дівчиною, яку він наче кохає, а потім віддає на поталу Наркому (Олександр Галафутник), аби отримати дозу жаданої отрути, без якої не можуть вже прожити його тіло та розум.  Та й сценографічні модулі (художник Олексій Гавриш) цей «герой» - поет не може підкорити, принаймні зробити так, щоб це виглядало естетично.

Посеред сцени звисає канат, що його розгойдують Нарком та бізнесмен Павло Сергійович (Олег Коваленк), які продають «лохам» дози, які, не жартуючи, вішають дівчат та хлопців на цей жахливий канат (мотузку? петлю?). Єгор потрапляє на гачок, «висить на голці», звисає з цього канату, поки врешті – решт не падає на землю. Ось цей епізод в актора Леоніда Кондратюка виглядає трохи награно та перебільшено. Та водночас варто зазначити, що фінальні, надважливі фрази – про власний вибір Єгор - Кондратюк промовляє досить переконливо. Отже, ще є куди рости.

Позаду каната натягнуто вітрила корабля, збоку линви: молодь, вирушає у свою подорож так прекрасно і так чуттєво, важливо лише не втонути, не заблукати і не впасти. Важливо зуміти спрямувати себе до світлого майбутнього. Адже два світи зовсім поруч, на відстані витягнутої руки, лише треба обрати правильних напрямок. Жахлива метафора: вітрило стрімко падає вниз, за ним стоять два наркобізнисмени, а молодь падає під важкістю білого ворога, спільного жахливого друга – наркотику. Не всі з них виживуть, не всі зможуть встати з-під білих покривів. Життя закінчиться для Аліни (Анна Силенко), Каті (Наталя Лінник), Дениса (Євген Харитонов). Ця машина брудного бізнесу поглине і матір Сніжани – непідкупну та чесну журналістку Ірину Василівну (Валентина Кімберська).

Звісно, за десять років змінилися мода, смаки, музичні вподобання, але проблема втечі від реальності залишилась. Тому сьогоднішні підлітки, побачивши різницю жахливого та красивого, романтичного та безнадійного, свіжого та зруйнованого, мають самі обирати, що для них краще. Романтичний легкий танець, що повторює рухи Сніжани та Єгора на початку вистави, завершує виставу як надія на правильний вибір. Нові Юнак (Петро Наку) та Дівчина (Юліанна Тодорюк) у розквіті свого життя та потенціалу, красиві та щасливі танцюють натхненно, їхні рухи сповнені надії. Проте знову їх підстерігає Нарком, він полює на них, чіпляє на гачок. Усі зникають за лаштунками, та хочеться вірити, що цих юних героїв не торкнеться біда. Хочеться вірити, що вони відстоять своє життя та право на щасливе майбутнє.

А сьогодні ми вітаємо творців вистави – драматурга Тетяну Іващенко, режисера Івана Сороку та всіх акторів – із десятилітнім ювілеєм і бажаємо нових вистав-довгожителівУкраїнському малому драматичному театру. 

Стаття надрукована у журналі "Театральна пектораль" № 5-6, 2013.

P.S. Ще одна гарна новина, що на початку цього року відбулася прем’єра цієї п’єси на сцені  Львівського обласного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича, де режисером виступив Влад Сорокін.