«Той, що не зміг визволитися від роскішного плаття нагород та звань, схожий на людину, що, не знявши шуби, париться в бані».
Юозас Мільтініс (1907-1994) - засновник та художній керівник Паневежиського театру (Литва), вихователь цілого покоління акторів: Вацловаса Бледіса, Бронюса Бабкаускаса, Донатаса Баніоніса, Стасіса Петронайтіса та ін. Про Мільтініса складали легенди. Одні говорили, що він відлюдник, інші, що він чарівник та маг, та всі однозначно виявляли його розумним та високо інтелектуальним майстром театру. Для Мільтініса було важливим усвідомлювати, що: «Театр – це спосіб життя!».
Його творча кар’єра розпочалася у 1928 році, коли він вступив в акторську студію при Каунаському театрі. Його викладачі - Кастантас Глінскіс (учень В. Далматова школи при Пітерському театрі Літературно-художнього гуртка) та Борісас Даугувіетіс (учень Пітерського театрального училища). Після закінчення за розподілом, Невгамовний (так називали Мільтініса однокурсники) потрапляє в Шауляє, де в Драматичному театрі відбувається його дебют. 23 вересня 1931 року він грає Тарталью в п’єсі «Принцеса Турандот» К. Гоцці. Але він був не задоволений рівнем литовського театру та публікою, яка значно відставала від зарубіжної. Найголовніше, він не сприймав богемність у театрі. Одного разу навіть повісив на вхідних дверях театру 10 заповідей поведінки. Але директор театру все знищив, не підтримавши бунтаря. Всі свої погляди на театр він підкріплював статтями у тогочасній періодиці під псевдонімом «Догма». Але його стиль і напади на режисерів викрили автора і привели до звільнення з театру.
У 1932 році він полишає Литву і їде до Парижу. Там потрапляє у школу театру «Ательє», до педагога та режисера Шарля Дюллена, метод навчання якого базувався на імпровізації. Молодий Мільтініс багато читав, особливо його вразила книга К. Станіславського «Робота актора над собою». Цікавився живописом, слухав лекції в Сарбонні. Він також відвідував вистави таких режисерів як Луї Жуве (театр «Атеней»), Гастон Баті (театр «Монпарнас-Баті»), Жорж Пітоєв (театр «Матюрен»), також цікавився творчістю Макса Рейнгардта.
В кінці 1939 року він повернувся на батьківщину і рік викладав у студії театру в Каунасі. Але саме йому запропонували керувати щойно створеною студією в Паневежюсі. Перша його постановка з акторами-аматорами була «Падь Срібна» М. Погодіна (1941). Після якої тривало двадцятирічне шукання власного стилю, власної театральної ідеології, філософської головної думки. У театральній студії був постійний потік акторів. Але йому вдалося створити тут справжній професійний театр. Не зважаючи на перерви: в 1954 році його зняли з місця керівника театру і відправили на Литовську кіностудію працювати режисером дубляжу. Але вже в 1959 році він повернувся до своєї роботи.
На цей час припадає перша його яскрава вистава: «Смерть комівояжера» А. Міллера (1960). Роль міллерівського елегійного мрійника Віллі Ломена виконував Донатас Баніоніс. Але в його виконанні це зовсім не мрійник, а скоріше людина, яка не бачить правди життя, він намагається існувати двояко, підлаштовуючись під всіх. Серед його синів лише Біф, (С. Петронайтіс) єдиний хто намагається віднайти істину, і не боїться цього. Він приваблює до себе духовною чистотою. На противагу йому, зображений його брат Хеппі (А. Масюліс), як бездіяльна риба, яка пливе за течією. Смерть комівояжера – це особиста трагедія однієї маленької людини, але вона виростає до соціальної трагедії. Тому перша рецензія на виставу мала дуже влучну назву «Людина у джунглях» (В. Сирийос Гира. Человек в джунглях. – Газ. «Литература и искусство», 1960, 23 января).
Саме після цієї вистави голосно зазвучала новаторська школа акторського мистецтва Мільтініса, із філософсько-інтелектуальним заглибленням. Адже на той час у Литві виділялося два напрямки – учні ГІТІСа, прибічники системи Станіславського, та напрямок Мільтініса, учня французького актора Шарля Дюллена. Але він сам себе не відносив до певної школи, вважаючи своїм вчителем – життя.
Мільтініс про свої школи: «Я, наче макбетівські відьми, - в котел своїх знань кидаю все: і кігті дракона, і зміїне м'ясо, і собачий язик, і око саламандри, і ніс турка — словом, все, що дістаю. Кипить «котел», и виходить якесь варево, що ви називаєте моєю школою».
Найбільш знаковими постановками режисера стали вистави «Іванов» А. Чехова (1960) та «Макбет» В. Шекспіра (1961). Рішення вистав були самобутні, він не копіював столичні постановки. Наприклад, бездіяльного чеховського Іванова грав молодий статний актор С. Петронайтіс, що не нагадував слабкого чоловіка. Він просто свідомо не сперечався з дійсністю, вважаючи це тратою своїх сил. Його не цікавило майбутнє, він жив спогадами. Вся вистава була вибудувана на контрастах, парадоксах, тонкій межі між трагічним та буфонадою. Але у всьому звучить головна ідея вистави – непримиренність з духовною вульгарністю. Остання сцена вистави вирішена так: Іванов розштовхує натовп, сам підіймається на сходи, ніби возвеличується над іншими, виривається з ненависного суспільства. Просто опускається завіса, і одночасно з цим звучить постріл.
В образі Макбета Мільтініс, в теоретичній своїй роботі (1939), в першу чергу виділяв контраст відважності і безвольності, мужності і боягузливості. Але через двадцять років у втіленій на сцені виставі Макбет (С. Петронайтіс), уособлював іншу контрастність: з одного боку – воїн, з іншого – честолюбець. Це не просто чудовисько, як трактував раніше Макбета режисер, це титан, в душі якого ведеться складна війна між добром та злом. Шалені переходи від гніву до печалі, від почуття провини, до жаги вбивства, від мук совісті та певної відстороненості. В цій виставі всі інші персонажі, яких грали відомі актори, слугували лише фоном для Макбета. Тут вирішувалося питання про людську сутність, що звучало майже у всіх виставах Мільтініса. Він не переймався історичними аспектами, але й не осучаснював п’єсу, його цікавила філософська домінанта злочинця. Мільтініс виносив суворий вирок: злочинець не може бути виправданий, він має бути покараний.
Далі були інші вистави: «Там, за дверима» В. Борхерта (1966). Унтера-офіцера німецької армії Бекмана грав Д. Баніоніс. Він зображував трагедію цілого народу, жертву фашизму. Образ Дівчини (Д. Відугіріте) на контрасті до темної частини вистави, несе в собі світ і доростає до символу Надії та Мрії. З трагедія «Франк V » Ф. Дюрренматта (1969) Мільтініс створює сатиричну виставу.
Мільтініс про актора: «Актор - це особлива людина, який на сцені одночасно є і творцем і творінням. Ідеальний актор для мене такий: в певному сенсі він – філософ, в якомусь іншому – акробат».
Також він ставив російську драматургію і класику, і радянські п’єси. Головна тема цих робіт – молодь і прагнення в майбутнє. В репертуарі були: «Піднята цілина» М. Шолохова, «Великий пролог» за твором «Дні Турбіних» М. Булгакова, «Марія» А. Салінського. Також литовські радянські п’єси: «Середня жінка» А. Лаурінчукаса, «Карусель» В. Мілюнаса, «Піюс не був розумним» Юозаса Грушаса та ін.
В основі творчості режисера лежало питання про відповідальність людини за своє життя. Улюблені прийоми – контраст темного та світлого, радісного та сумного, а також імпровізація. Юозас Мільтініс важливе місце у створенні вистави віддавав сценографії та музиці. Він завжди не просто займався режисурою, а викладав у театральній студії, виховував акторів. Його творчість вплинула на багатьох театральних митців. Він з маленького провінційного литовського містечка створив театральну столицю, збудувавши справжній інтелектуальний та філософський театр. Зараз Паневежський драматичний театр заслужено носить ім`я Юозаса Мільтініса.
Мільтініс про драматургію: «Мені подобаються п’єси з трагічним завершенням, в цьому я бачу прояв віри у духовну велич людини».
