|
четверг, 9 августа 2012 г.
Венеция))))
Лариса Шепітько про вічне.
Про таких кінорежисерів не часто говорили у радянській країні, або говорили пошепки. фільми Шепітько - це не стандартні розповіді про п`ятирічки, чи комунальні проблеми. Це розповіді про вічне. А всі побутові проблеми, то тільки фон для життєвої правди. ЇЇ перший фільм був знятий ще у її 21 рік, коли вона була студенткою. Одним з її вчителів був О. Довженко, хоча й зовсім не довго, але його норми вона запам`ятала назавжди. Життя Шепітько не просто складалося, воно було не дуже довгим, вона померла в автокатастрофі, але це життя пропустило крізь себе творчість світлу, і головне актуальну і досі. Фільм "Зной" за повістю Ч. Айтматова "Верблюжая колючка" - це в першу чергу не розповідь про вироблення плану, а про вічні відносини між людьми: про страх, про любов, про мужність, про конфлікт молодості, що літає і тішиться надіями, і вже серйозних людей, які пройшли життєві негаразди. Другий її фільм "Крылья" - з прекрасною актрисою М. Булгаковою - розповідає про слабкі сторони сильної людини. і слова, які звучать з уст головної героїні на відповідь прийомній дочці, яка просить мати відпочити та розслабитися, не так серйозно відноситися до життя, слова: "Я не знала слов "Пусть другие". Я все время работала и за себя и за других" - звучать сильно. Вони стимулюють замислитися: а як ми живемо? За свій рахунок, чи нехай інші напрягаються, а мені і так добре?...Були ще зняті картині "Родина электричества" и "Ты и я". Але найсерйознішою роботою став фільм "Восхождения". Саме за цю картину вона отримала берлінського лева. Але і саме ця картина внесла розкол в її сімейне щастя. Вона вийшла заміж за кінорежисера Еліма Клімова, всі жартували, двоє кінорежисерів - чи не забагато для однієї сім`ї. Але спочатку все було добре, поки слава не прийшла першою до дружини. Фільми чоловіка заборонялися, лише його комедії показували. До речі, він зніме фільм "Иди и смотри", який тільки через двадцять років принесе йому славу. Фільм про те, як за декілька днів веселий білоруський хлопець перетворюється на старця, побачивши всі сторони жорстокої війни. Фільм дуже відвертий, дуже жорстокий, але він вартий уваги. Але чоловік, який підтримував дружину у будь-якому горі, не зміг розділити з нею славу. Під час зйомок "Матёры" Лариса помирає. І Клімов завершує її роботу, додаючи до назви підзаголовок "Прощание". Він же робить двадцятихвилинний фільм про дружину "Лариса". Ці два кінорежисера, які змогли в радянський час знімати романтичне кіно, створювати справжні вічні історії, заслуговують, щоб про них говорили і не забували. У маленькому фільмі Клімов сконцентрував увагу на останньому кадр, знятим його дружиною. Дерево у тумані, вічне дерево життя. Лариса Шепітько - талановита людина, її фільми збагачують кожного.
Паралелі між М. Метерлінком та М. Кропивницьким
Під кінець 19 століття у культурному житті Європи відбувалися рушійні зміни – від натуралізму до символізму, від реалізму до побутових драм. Все це поєднувалося та вело між собою суперечки, призводило до нового пошуку святого мистецтва. У Франції поруч з «Вільним театром» Антуана Арто, де прославлялася драматургія Е. Золя, працювали театри – студії, в яких успішно відбувалися постановки символістів. У Німеччині зароджується перший режисерський театр – театр герцога Георга 2, отримавший назву – Мейнінгенський, який теж віддав дань натуралізму. У Росії в цей час успішно розквітає мистецтво Островського, і звичайно, Чехова, який відкриває світові разом зі Станіславським і Немировичем-Данченко театральну глибу – МХТ. Звичайно, не можна не назвати Ібсена, який розробив новий вид аналітичної драми та психологічного, і одночасно символічного театру. А на Україні в цей час відбувається остаточне встановлення національного театру і завершальний етап театру корифеїв.
Марко Лукич Кропивницький (1840-1910). В українську історію він ввійшов, як митець багатогранної творчості. Найголовнішою справою для себе визначав діяльність актора, але це не заважало йому бути і композитором, і хоровим диригентом, і співаком, і інструменталістом-виконавцем (грав на скрипці, гітарі, фісгармонії) , і режисером, і антрепренером, і письменником – драматургом. Кропивницький був одним із зачинателів українського професійного театру. Недарма про нього сказано : «батько українського театру». Доводилося зазнавати різних труднощів. Але найбільшою з них була заборона української мови у театральних виставах. Це призводило до того, що й писати потрібно було російською. Але творці, щоб врятувати положення театру, все ж таки писали п’єси українською, створюючи національний репертуар. Ще одною з проблем була обмеженість у виборі сюжету, дозволялося писати лише про життя селян, і краще було писати комедії, в яких не було б звинувачень влади, тобто нічого серйозного на суд не виносилося. Зараз часто українська класика сприймається одноманітною за тематикою у порівнянні зі світовою класикою, але якраз не потрібно забувати про всі ці незручності, які стримували потік думок таких драматургів як Карпенко-Карий, Старицький, і звичайно Кропивницький.
У творчості Кропивницького провідний - гуманістичний ідеал. З позицій цього ідеалу й слід розглядати два основних мотиви, які то взаємопереплітаються і підсилюють один одного, то виходять на перший план у п'єсах різних жанрів: руйнування особистості під впливом обставин і доля жінки у цих обставинах. Незважаючи на цензурні обмеження, драматург звертається до відображення життя найрізноманітніших суспільних прошарків: у його п'єсах діють селяни — від найбідніших, кріпаків і вільних, до куркулів, поміщики та їх слуги, міщани, солдати, торговці, наймити, заробітчани, ремісники, лихварі, сільська старшина, інтелігенція, міська біднота.
Кропивницький в обраних темах часто виходив за дозволені мірки. Він писав про руйнування «дворянських гнізд», про витіснення дворянства буржуазією, про революційні зворушення на селі. Зовнішнє розгортання конфлікту у п'єсах Кропивницького відбувається здебільшого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. «Драма - це одно ціле, органічне дійство, а не ряд сцен, заповнених політичними тирадами» - так вважав Марко Лукич.1
Моріс Метерлінк (1862—1949) – бельгійський драматург. Жив у Франції і писав французькою мовою. Примикав до течії символістів. Він не був зачинателем, він будував свою драматургію на столітніх традиціях, дещо змінював, а дещо залишав. Тому на відміну від Кропивницького було не так важко. Символістів теж не розуміли, утискали, але це відбувалося не на стільки жорстоко як в Україні. За словами Метерлінка, його драматургія має схожості з творчістю Ібсена. Багато спеціалістів писали про взаємозв’язок з Чеховим. У своєму ранньому трактаті «Скарб покірливих» Метерлінк обґрунтував принципи творчості. Головним з них є принцип «подвійного діалогу», тобто все головне скрито під простими фразами, сильно завуальовано. «Справжнє життя відбувається в мовчанні, тиша занадто змістовна , тому люди зазвичай говорять, щоб врятуватися від залякуючої тиші, про щось другорядне. Те, що хвилює їх найбільше , залишається недоказаним»2 - так пояснює Метерлінк цей принцип. Тому зміст потрібно вловлювати між репліками. Театр Метерлінка – це поєднання внутрішнього та зовнішнього діалогу. Сучасники Метерлінка розглядали його п’єси, як ребуси і розгадували їх.
Кропивницький і Метерлінк на перший погляд зовсім різні письменники з різних країн, з різними поглядами, і різними висновками. Їх об’єднує історичний час у якому вони творили і можна сказати, що більше нічого. Але якщо заглянути глибше, то усвідомлюєш близькість їхніх думок. В Кропивницького теж є подвійний діалог, але він більше виносив усе на показ, робивши свої п’єси більш сценічними, ігровими, часто наділяв героїв патріотичними монологами.
У драмі « Олеся» (1891) виведена яскрава постать представника нового панства, але головний герой не Балтиз. Головною героїнею є Олеся. Не дивлячись на своє походження вона проста дівчина, яка хоче досягнути рівності між усіма людьми. В цій п’єсі продовжується тема пригніченої жінки. Вона соціально не захищена, їй важче самовизначитися, самоствердитися, самореалізуватися. У п`єсі немає центрального конфлікту, навколо якого оберталося б усе , нема традиційного наростання напруження подій до певної кульмінації. Герої не вступають у прямі зіткнення зі своїми антиподами, тобто більше розміркувань, ніж дій, при цьому сюжет все ж таки розгортається.
П`єса «Сліпі» Метерлінка написана на рік раніше , ніж «Олеся» - в 1890! Це символістська драма про те як гине людство, яке прямує невідомо куди, тому що сліпе. І невиправна помилка в тому, що і поводир теж сліпий, він теж не може вказати чіткої дороги. В п’єсі не має імен, не вказано конкретне місце дії. А лише просто старий ліс під яскравим зоряним небом. Тобто це стосується усієї Землі. Імена не уточнюються, тому що не це важливо. Важливо показати як вмирає людство, яке опинилося у критичному положенні, яке підвішане за останню живу волосину, яка от-от розірветься, це люди, які тримаються з останніх сил. Вони ніби і ідуть, а от куди??? Самі не знають. Відома що першоджерелом для Метерлінка слугувала картина Пітера Брейгеля «Сліпі» (1568). В основі якої лежить євангельська притча про те, що якщо сліпий веде сліпого, то вони обидва впадуть у яму. Художник додає в цей сюжет своє сприйняття світу, створюючи символ безвихіддя людського існування. У Метерлінка провідник мертвий, але люди які залишилися без опори викликають жалість, а саме цього художник не допустив. П’єса Метерлінка без точного часу і місця дії актуальна і зараз: на сьогодні ми теж живимо як сліпі, які повзають навпомацки.
У п’єсі «Олеся» дуже часто звучить слово «сліпі» у визначенні героїв. Наприклад, Кіндрат Антонович розмірковує: « …а, ми, мовляв, як ті сліпі оводи, живемо навпомацки і того не добачаємо, що під носом коїться!...»3 якщо вдивитися у життя сім`ї Балтизів, то так і виходить : кожен сам по собі, живуть тільки своїм життям, закриті в своїх скляних колбах, і роз’єднані невидимими стінами, живуть у непорозуміннях, у сварках, живуть ніби кожен окремо. Кіндрат : «Нам в очі, і поза очі кажуть, але ми ніби того не добачаємо, а ведемо свою напряму, свою, так сказать політику»4А Найстарший сліпий у Метерлінка говорить: «Можна подумати, що кожен з нас живе в самотності!.. Для того щоб любити, потрібно бачити». Обидва письменника описують самотність людини, яка розучилася любити.
У Метерлінка герої навіть не можуть сісти на коліна, щоб помолитися Богу, тому що їм страшно і пояснюється це тим, що ніколи не знаєш, куди сядеш, тому що не бачиш місця. Це можна трактувати, що ніколи не знаєш правильний твій вибір чи ні??? У Кропивницького кожен кудись прямує, а от куди – таке запитання собі ніхто не задає, от тільки Олеся : «Що то за життя – без цілі, без напрямку? …. Я хотіла б кожній своїй думці дати розвій і напрямок, а мушу зупинитись на першім ступні і бідкатися, мовляв пташка в сильцях…» Образ Олесі дуже близький до Схибленої сліпої . В розмові інші сліпі розповідають про неї , що вона іноді бачить, і тому так сильно плаче, а для, щоб плакати , треба бачити. Олеся бачить більше, ніж інші, вона інакомисляча, тому їй переживати все самій, ні з ким не поділившись, тому що ніхто не зрозуміє. Олеся у повному відчаї, роблячи висновок, домовляє: «Краще нічого не знати, ніж мало знати!» Так і у Метерлінка сліпі розділяються на сліпонароджених, і тих, хто раніше був зрячим і втратив зір пізніше. Другі бачили світ, природу, життя, тобто знали напрямок, але, загубивши його, вони стали сліпими. І от невідомо - кому гірше : тим, хто нічого не знав, і не знає досі, чи тим, хто знав, але все втратив?
У Метерлінка помирає людина, а цього ніхто не помічає, так само у Кропивницького у переносному, а потім і у фізичному значенні гине людина, яка доведена владою та шахрайством до самогубства, і цього теж майже ніхто не помічає і не бачить - цінності моралі стерті. Тема п’єси «Олеся» це таж сама тема, що і в «Сліпих», тільки уточнена дійовими особами, точним
місцем дії та побутовими фарбами. Для Метерлінка зовсім не важлива соціальне положення людей, його хвилює душевні питання, а для Кропивницького навпаки дуже важливим є зовнішнє оточення його героїв. Для п’єси «Олеся» характерно збільшування кількості дійових осіб протягом твору та скорочування відстані між головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й виникнення кількох різнопланових (соціальний, моральний, побутовий) конфліктів, які співіснують паралельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну , а точніше одночасну розв'язку. У п’єсі «Сліпі» такого розгалужування не має, там одна історія, яка більше схожа на окремий епізод життя, або на притчу. Розв`язка – це просто висновок цієї історії, висновок, який завершив пригнічене існування зайвих на цій планеті людей. Висновок який не відповідає, а навпаки ставить єдине запитання : чому так сталося????
У Метерлінка майже сліпий - поводир священик трактується як символ релігії. Коли сліпі його загубили, вони процитували його слова «…царству стариків, мабуть, приходить кінець… » Кропивницький відкриває тему приходу в суспільно-економічному житті країни нового класу – буржуазії, розповідає про появу так званих «чумазих», звідси зрозуміло, що царству стариків тут теж прийшов кінець. У Метерлінка священик збирався іти до маяка , можливо, він знав більше, ніж інші. Він змушував сліпих замислюватися над запитанням : як жити далі? Але він помер і відповіді не буде, ніхто з них не знайде дорогу до маяка. Зараз вони покинуті на випадок долі… у морі житейському. Символічний підтекст: 12 сліпих – це число 12 апостолів, один іде до маяка і раптом помирає, наче відданий у жертву, як Ісус Христос, за гріхи людства. «Змилуйтесь над тими, хто не бачить!», і потім в самому фіналі п’єси, коли чиїсь кроки сповіщають про прихід когось невідомого, ця фраза знову повторюється : «О, змилуйтесь над нами!» - це може стусуватися кожної людини. Весь досвід людства звучить у ній : ми всі сліпі, єдине прохання до Бога це змилуватися над нами після приходу смерті. Але питання : чи хтось це почує??? Залишається в п’єсі відкритим : так само залишається відкритим питання в Кропивницького; що буде далі – з Олесею, з Балтизом та іншими. І тут п’єса закінчується славамиматері Олесі :
« Господи, на кого ти мене покинув?»
П’єса Метерлінка – це алегорія людського існування : сліпі, які залишені на призволяще і єдиній зрячий – священик, який тихо вмер. Тут катастрофа виходить за рамки дії, залишаючись не локалізованою. Алегорія підкреслюється місцем дії: « Дуже древній східний ліс, вічного вигляду під небом з безліччю зірок…» А у Кропивницького детально виписано місце і час дії. У першій дії - «Кімната у панськім будинку…» , у другій – «…скалистий берег річки, подекуди порослий очеретом, кугою, лозою і терном…», в третій дії – це «кімната з трьома дверима, вбрана, як у полупанків», це висвітлює те, що сім`я Балтиза живе у достатку, але вони все одно залишаються «підпанками». У четвертій дії (в першій картині) для контрасту показана бідна хата Марини. Все, як «у хаті незаможного кріпака», у другій картині – сад, видно село і «на першім плану ганок будинку».
Сюжет п’єси Метерлінка – безфабульний : сліпі сидять і просто розмовляють, а в це час все і відбувається: гине релігія, гине людство, залишається тільки безвихідь. У їхніх розмовах бачимо висновки, а не саму дію. У Кропивницького все відбувається на сцені : і сварки між Олесею і батьком, і зародження симпатії між Олесею і Власом, і моральне знищення Загриви, що призведе до катастрофи, до смерті, але зовнішня динаміка все ж таки відсутня, і все найголовніше відбувається за сценою, все це компенсується боротьбою думок, почуттів. Отже п`єса Метерлінка – це роздуми про те, що сталося, а п’єса Кропивницького – це дія, яка заставляє замислитися над тим, що сталося.
У Кропивницького важливе місце займає створення характеру персонажів. На ранньому етапі своєї творчості він детально виписував усі думки, фізичні дії, жести, звички персонажа, відтворюючи повноцінну правду життя. Пізніше, починаючи з п’єси «Глитай, або ж павук» для розкриття багатогранності персонажу створює реалістичну концепцію характеру – поряд з основними рисами (егоїзм, самовладдя, скупість) Кропивницький розкриває характер персонажа у різних ситуаціях. Це вносить соціальну домінанту у характер героя. А ще він детально розповідає про минуле своїх персонажів.
У Метерлінка зовсім не важливим є детальний опис характерів. Для нього головне показати ту, чи іншу ситуацію через персонажів. У сліпих він розповідає про смерть старого світу, і прихід чогось невідомого нового. Чого чекати далі? Недарма вчені вже багато років ламають собі голову над фіналом п’єси, а з уст російського перекладача і дослідника п’єс Метерлінка М. Мінського звучить запитання : «Чиї це кроки? – смерті чи нової богині, покликаної щоб замінити вмерлу віру?» – запитання відкрите, але ситуація зрозуміла. Тут Метерлінк притримується відомого вислову, який характеризує символізм: «Назвати предмет – значить, на три чверті обмежити твір тією радістю, яку завжди викликає процес вгадування; не назвати предмет, а натякнути на нього – ось справжнє призначення таємниці, яка захована у словах»(Стефан Маларме). Не дарма Метерлінка називали творцем «театру смерті», в якому він стверджував теорію про «Статичний театр», суть якого : слово – матеріальне; слово - не вираження чистої духовності. Характери Метерлінка лише забарвлені у різні відтінки, але не виписані точно. Його характери – це просто символи, а не конкретні персонажі. Тому не обов’язково вказувати до якого соціального стану вони належать, чим заробляють на життя, у «Сліпих» - зрозуміло тільки те, що це люди і що вони сліпі, тобто мають спільний порок. Вказаний вік, і сказано, що серед них є священик – символ релігії.
У Метерлінка герої діють не «один проти другого», вони розвернуті обличчям до страшної дійсності. Це характерно для нової драми, яка творилася на кону 19 століття. В «Сліпих» він продовжує мотив чекання та покірливості перед діяннями долі.
Архітектоніка п’єс різна у Метерлінка - це маленька п’єска, не розділена ні на дії ні на яви. А у Кропивницького це драма в 4-х діях та 5-ти одмінах.
П’єса Метерлінка «Сліпі» вперше поставлена символістським режисером і актором Орельєна-Марі Люнє-По(1860-1940) в 1891 році у Театрі д`ар у Парижі, і пізніше розповсюдилася по території Бельгії, Франції, Росії та ін. На сьогоднішній день не має жодної постановки цієї п’єси, хіба що у навчальних майстернях зі студентами. А п’єса Кропивницького писалася для театру Кропивницького, він виступив режисером вистави і виконавцем ролі Балтиза. Нажаль п’єса не мала широкого сценічного застосування, і залишилася в більшості як варіант для читання. Дивно те, що фахівці визнали сценічність і правильність написання цієї п’єси уже давно, але чомусь після постановки театру Кропивницького вона з~являється у серйозному прочитанні лише у 90-х рр. 20 сторіччя. Постановка в театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра була здійснена режисером Дмитром Лозорко. П’єса осучаснена позачасовими костюмами та елементами різних культур. У виставі сценографічне просторе оформлення, а не традиційні українські тини села. Таким чином режисер довів актуальність теми «Олесі» і відкрив її у інтернаціональному значенні.
1.http://lib.misto.kiev.ua/UKR/BIOGRAPHY/kropivnicki.txt_with-big-pictures.html
2М.Метерлінк – Зб. – М., 2002. – с. 12
4Там же. С . 110
Простір, Кінетика, світло, телепроекції, кіно у театрі Й.Свободи.…………….
Чехословацький художник розпочав працювати у театрі ще з 1943 року , але під час другої світової війни мистецтву було важко. Тому серйозно сценограф взявся за роботу у 50-х рр.
Деякі ранні роботи були ілюстраціями місця дії, гарними справжніми класичними декораціями. Тим паче це майже завжди були опери, в яких Свобода ніби віддав данину старій традиції. Але дуже швидко сценограф почав опановувати ПРОСТІР, звільняючи коробку сцени і вписуючи у рішення вистави образне мислення. Це дало змогу поетично осмислювати сценографічне вирішення вистави. В той час він співпрацював з режисером Коуржилом, продовжуючи традиції Е.Буріана. Та справжні реформи Свобода провів у галузі світла, кінетики та кінопроекцій.
Світло. Й.Свобода вперше використав і ввів у побут театру світову завісу. Яскраве світло, яке може відмежувати глядача від подій на сцені, або закрити ту частину сцени, яка зараз не потрібна. Завіса використовується для будь-яких яскравих ефектів. Пізніше він зробив театральне світло майже природнім. Він розділяв світло таким чином, що глядач бачив справжній день у саду («Чайка» А.Чехова). Пізніше це широко використовував Ю.Любімов у Театрі драми та комедії на Таганці.
Система вертикальних панелей чорних дзеркал, котрі знаходилися в різних планах сцени та по-різному переміщалися і по-різному відтіняли світло. Наприклад, використав прийом, в якому дзеркало відтіняло те, що знаходилося за кулісами, де танцювали невидимі танцівниці, це значно розширювало ілюзію сприйняття вистави. А ще вирішив проблему над якою ламали голову Головін разом з Мейєрхольдом. Вони хотіли, щоб декорація знаходилася близько до авансцени, але й разом з тим не заважала дії вистави, але в будь-якій варіації це було неможливим, і полотно було вивішено як зазвичай у вигляді далекого задника. Свобода використовує дзеркало, яке в певний момент під’їжджає близько до авансцени, але воно трохи нахилене в сторону від глядача. Зверху до колосників були підвішані різні полотна, які опускалися і відображалися у дзеркалі, від руху залежала величина їх відображення. (Опера Л.Яначека «Справа Макропулоса»). Дуже цікавим був прийом у виставі «З життя комах» Й. та К. Чапеків. На сцені були побудовані два великих шестигранники з дзеркал, нагадували собою соти бджіл. Всіх героїв грали люди, але під дією світла у дзеркалі відображалися скривлені, сплющені тіла, які нагадували комах. А сцена з чорними мурахами відображала насильницький прихід фашистів.
Кінетика. Наступні експерименти, які Свобода проводив у Національному театрі, де працював головним художником, а також у театрі «За Браной» у Празі, Державному театрі у Остраві та ін., були присвячені кінетиці. Знаковою у цьому питанні була вистава «Гамлет» В. Шекспіра. До вистави була написана перша в світі кінетична стенограма, яка ділилася на 21 епізод, в них 24 рухомі панелі переміщувалися і створювали цим безпаузне життя героїв. Саме про це мріяв Г.Крег, створюючи свого «Гамлета» разом зі К.С.Станіславським у МХТ, але бажаного результату не досяг. Кінетика – рух деталей на сцені дозволяв симультанно відображати дію.
Кіно. Останнім важливим фактором для Свободи були кінопроекції. У 1958 році на виставці в Брюсселі він показав світові Поліекран та Латерну Магіку. Поліекран – це система екранів, на які проектувалися різні кадри, і вони співпадали між собою у сюжетних лініях, в образних варіаціях. Латерна Магіка – це з`єднання системи екранів з дією акторів, або танцюристів на сцені. Наприклад, піаніст солірував на сцені, а на крані його супроводжував квінтет двійників, які грали на різних інструментах, або «Танець з кругом» - реальний танцівник танцював на сцені з кругом, яким ловив танцівницю на екрані, а вона завзято танцювала на колі, або плечі танцівника (щось подібне можна побачити у виставі «Жінка з минулого» в режисурі Д.Богомазова). Потім Свобода використовував ці принципи у виставах. Найяскравіше Латерна Магіка виявилася у виставі «Останні» за М.Горьким. На екрані були показані ілюзії, а на сцені реальний перебіг подій, і відчувалася гірка різниця між ними. В політичних виставах «Інтолеранца» - 1 у Венеції, та «Інтолеранца» - 2 у Бостоні використав телевізійні камери для того, щоб показати обличчя головного героя у збільшеному форматі, а також дії, які відбувалися у сусідніх кімнатах, а не на сцені, виводилися на екрани, і здивовані глядачі бачили іноді на екранах себе і були дуже здивовані цим. (До речі, у виставі«Войцек» Бюхнера в режисурі А.Жолдака використовуються точно такі прийоми з камерами).
Отже відкриття чехословацького сценографа залишили великий спадок для майбутнього покоління усього світу. Великий експериментатор не знав спокою, випускаючи в рік по десять вистав. Всього оформив більше 360 вистав. Це справжній творець поетичного образного театру. Йозеф Свобода створив свою нову сценічну свободу.
разный Чехов
Чехова можно или даже уже нужно трактовать как угодно. Это один из немногих авторов, который действительно нужен и возможен. Экранизации Чехова просто превосходны. Особо интересно их градация. Еще ближе к жизни автора, почти всю первую половину 20 ст. его рассказы очень мягко трактовались, их пытались целиком переносить на экран, ничего не приуменьшая и ничего не преувеличивая ( «Человек в футляре» с Николаем Хмелевым – Беликовым, или «Дама с собачкой», «Шведская спичка»). Послевоенный период потребовал переоценки всех ценностей и даже взгляд на Чехова стал иным. В советском кинематографе появляется фильм якобы про современность, но устами Чехова «Мой ласковый и нежный зверь» с Янковским, а казалось бы обычный добрый советский фильм, или «Плохой хороший человек» по рассказу «Дуэль» (c легендарными В. Высоцким и О. Далем, Папановым), однако рядом и переосмысление А. Кончаловским «Дяди Вани» в главной роли И. Смоктуновским
- актером новой психологической формации, интеллектуалом, и сверхчувственным человеком. И прекрасная Ирина Мирошниченко – Елена Андреевна кажется эфиром, неземной богиней. В фильм добавляются фотографии голодного времени, то, что было параллельно с Чеховым, когда он писал свою пьесу. «Недописанная пьеса для механического пианино» Н. Михалкова – это проба вместить всего Чехова в один фильм, показать типажи, проблемы, страдания интеллигенции, создать атмосферу и отдать дань великому мастеру краткости и прозы. Но фильм наполнен порывами легкости, прозрачности, он весь пропитан поезией. Фильм «О любви» отправляет нас в заведомо заданную иллюзию, здесь не скрывается театральная условность. Декорации – бутафорны, а в фильм врываются надписи о погоде во время съемок, потом нам показывают саму съемочную площадку со всей техникой. Три истории составляют канву этого фильма – рассказ «Доктор», водевиль «Медведь» и рассказ «Володя» А.Абдулов, Збруев и др. повествуют об одной из самых главных тем Чехова – о любви. О сильной, о порочной, о любви с первого взгляда, или же о неудачной интрижке, которая заканчивается выстрелом молодого «гадкого утенка» Володи себе в рот. Даже современные французы вспомнили про русского гения и сняли современный вариант «Чайки». Только имена у них свои и сюжетец тоже свой. «Малышка Лили» - где Лили –это Заречная. Действие разворачивается во Франции во время киношной эйфории, всем охота стать киноактрисами. История с Лили повторяет историю Заречной, только в кинематографе. И финал тут оптимистичный, но уж больно замысловатый, можно запутаться. Туташний Треплев все уладил он снял филь в фильме, где Лили стала чайкой, а он застрелился, но это в фильме, а в жизни они остались все при своем и все счастливы. Вот такой французский хеппи енд, изловчились мол! И самым современным фильмом является «Сад» Овчеренко. Вот против этого фильма выступало большая часть чеховедов и чехолюбов. Фильм снят в шаржевой манере, и это скорее шарж не на самого Чехова, а на театральные традиции трактовки его пьес, на вековые штампы, на общие места, которые переходили со спектакля в спектакль, от исполнителя к исполнителю. И в этом фильме нет ничего предосудительного или не верного. Наоборот здесь смех, шутки, и в общем получается комедия, как Чехов сам обозначил жанр. Снимался фильм в театральном павильоне, вишневый сад изобиловал цветением, что тоже вызывало смех. Раневская напоминала во всем манеру игры Книппер-Чеховой, своей первой исполнительнице. И этот тонкий юмор во всем. Даже в этом Фирсе, весь грим и пастиж которого пропахлись прослойкой театральщины. Антон Павлович на века, весь перед нами как угодно! Как вам понравится! Такое еще возможно разве что только с Шекспиром!!!
- актером новой психологической формации, интеллектуалом, и сверхчувственным человеком. И прекрасная Ирина Мирошниченко – Елена Андреевна кажется эфиром, неземной богиней. В фильм добавляются фотографии голодного времени, то, что было параллельно с Чеховым, когда он писал свою пьесу. «Недописанная пьеса для механического пианино» Н. Михалкова – это проба вместить всего Чехова в один фильм, показать типажи, проблемы, страдания интеллигенции, создать атмосферу и отдать дань великому мастеру краткости и прозы. Но фильм наполнен порывами легкости, прозрачности, он весь пропитан поезией. Фильм «О любви» отправляет нас в заведомо заданную иллюзию, здесь не скрывается театральная условность. Декорации – бутафорны, а в фильм врываются надписи о погоде во время съемок, потом нам показывают саму съемочную площадку со всей техникой. Три истории составляют канву этого фильма – рассказ «Доктор», водевиль «Медведь» и рассказ «Володя» А.Абдулов, Збруев и др. повествуют об одной из самых главных тем Чехова – о любви. О сильной, о порочной, о любви с первого взгляда, или же о неудачной интрижке, которая заканчивается выстрелом молодого «гадкого утенка» Володи себе в рот. Даже современные французы вспомнили про русского гения и сняли современный вариант «Чайки». Только имена у них свои и сюжетец тоже свой. «Малышка Лили» - где Лили –это Заречная. Действие разворачивается во Франции во время киношной эйфории, всем охота стать киноактрисами. История с Лили повторяет историю Заречной, только в кинематографе. И финал тут оптимистичный, но уж больно замысловатый, можно запутаться. Туташний Треплев все уладил он снял филь в фильме, где Лили стала чайкой, а он застрелился, но это в фильме, а в жизни они остались все при своем и все счастливы. Вот такой французский хеппи енд, изловчились мол! И самым современным фильмом является «Сад» Овчеренко. Вот против этого фильма выступало большая часть чеховедов и чехолюбов. Фильм снят в шаржевой манере, и это скорее шарж не на самого Чехова, а на театральные традиции трактовки его пьес, на вековые штампы, на общие места, которые переходили со спектакля в спектакль, от исполнителя к исполнителю. И в этом фильме нет ничего предосудительного или не верного. Наоборот здесь смех, шутки, и в общем получается комедия, как Чехов сам обозначил жанр. Снимался фильм в театральном павильоне, вишневый сад изобиловал цветением, что тоже вызывало смех. Раневская напоминала во всем манеру игры Книппер-Чеховой, своей первой исполнительнице. И этот тонкий юмор во всем. Даже в этом Фирсе, весь грим и пастиж которого пропахлись прослойкой театральщины. Антон Павлович на века, весь перед нами как угодно! Как вам понравится! Такое еще возможно разве что только с Шекспиром!!!
Дивний світ наш.
Присвячую О.Б.
Чи проводили ви паралелі між збігом обставин і тим як вони впливають на ваше життя?
Іноді дивуєшся - як все пов’язано. Світ настільки дивно підказує нам подальший шлях. Тільки треба прислухатися і вловити його дихання, тільки треба правильно слідкувати за його підказками і тоді він буде вдячний тобі. Все таки вища сила хоче кожній людині добра, або точніше треба сказати, що кожна людина отримає все, на що заслуговує, все залежить від наших власних вкладів у життя, у всесвіт. Якщо жити з ідеями добра, постійно привносити його у навколишнє середовище, постійно намагатися творити диво, дивувати цим дивом, то рано чи пізно це диво повернеться до тебе, ніби бумеранг. І істина «Поступай з іншими так, як хочеш, щоб поступали з тобою» - вона правильна і глибока. Все повертається. І все десь уже вирішено, все нам підказується, нам залишається тільки правильно зробити свій вибір. Від нас залежить обрати тільки свій власний шлях. Система підказок, яка відбувалася протягом останнього місяця, показала мені мій шлях, яким я збираюся далі йти. Я щаслива, і я дивовижно вдячна, що ці знаки були для мене доступні. Я вдячна, що світ такий прекрасний і насичений поезією та світлом, тільки треба бачити це світло і вміти ним милуватися.
Софья Греч
Мир огромный, мир странный, загадочный,
Сквозь него столько тянется троп.
Сколько сил для познания надобно,
Путь найти свой единственный чтоб.
И стремятся все разною поступью -
Кто-то медленно, кто-то бегом,
В небо смотрят на звёзды, что россыпью,
Кто-то под ноги, кто-то кругом.
Одиноки, пусты, околдованны,
Круг за кругом бегут вновь и вновь.
Друг за друга цепляясь оковами,
Пока их не коснётся любовь.
А любви как настигнет дыхание,
Распахнутся глаза и душа.
На Земле где-то вспыхнет сияние...
И вокруг людям легче дышать.
Чи проводили ви паралелі між збігом обставин і тим як вони впливають на ваше життя?
Іноді дивуєшся - як все пов’язано. Світ настільки дивно підказує нам подальший шлях. Тільки треба прислухатися і вловити його дихання, тільки треба правильно слідкувати за його підказками і тоді він буде вдячний тобі. Все таки вища сила хоче кожній людині добра, або точніше треба сказати, що кожна людина отримає все, на що заслуговує, все залежить від наших власних вкладів у життя, у всесвіт. Якщо жити з ідеями добра, постійно привносити його у навколишнє середовище, постійно намагатися творити диво, дивувати цим дивом, то рано чи пізно це диво повернеться до тебе, ніби бумеранг. І істина «Поступай з іншими так, як хочеш, щоб поступали з тобою» - вона правильна і глибока. Все повертається. І все десь уже вирішено, все нам підказується, нам залишається тільки правильно зробити свій вибір. Від нас залежить обрати тільки свій власний шлях. Система підказок, яка відбувалася протягом останнього місяця, показала мені мій шлях, яким я збираюся далі йти. Я щаслива, і я дивовижно вдячна, що ці знаки були для мене доступні. Я вдячна, що світ такий прекрасний і насичений поезією та світлом, тільки треба бачити це світло і вміти ним милуватися.
Софья Греч
Мир огромный, мир странный, загадочный,
Сквозь него столько тянется троп.
Сколько сил для познания надобно,
Путь найти свой единственный чтоб.
И стремятся все разною поступью -
Кто-то медленно, кто-то бегом,
В небо смотрят на звёзды, что россыпью,
Кто-то под ноги, кто-то кругом.
Одиноки, пусты, околдованны,
Круг за кругом бегут вновь и вновь.
Друг за друга цепляясь оковами,
Пока их не коснётся любовь.
А любви как настигнет дыхание,
Распахнутся глаза и душа.
На Земле где-то вспыхнет сияние...
И вокруг людям легче дышать.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)