Стрибок на дистанцію близькості…

Вистава "Близькість", Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра, режисер – Тамара Трунова, прем’єра 31 січня 2015 року.

Прочитавши п’єсу «Близькість» Патріка Марбера, відомого британського драматурга, який за неї у 90-х роках отримав різні нагороди, а згодом і екранізацію у Голівуді із Дж. Робертс, Д. Лоу, Н. Портман і К. Оуеном, я не залишилася в захваті. Одразу виникло запитання, що може турбувати молодого сучасного українського режисера у цій п’єсі? Я знайшла інтерв’ю Трунової, надруковане ще під час репетицій у журналі «Театрально-концертний Київ», в якому Тамара пояснювала свій вибір щодо п’єси: «Вона цікава, парадоксальна, смілива, з сучасними проблемами і мовою. Без позитивних і негативних героїв. Без повчань. Здається, автор просто спостерігає за життям людей і просто фіксує бачене». На додаток почувши багато різних відгуків про виставу Т. Трунової і із задоволенням згадуючи її попередні роботи (особливо «Дві панянки у бік Півночі»), до театру йшла із надією. Надія виправдалася.

Медитаційно-затягуюча музика (Олександр Курій, Іван Завгородній) у поєднанні із візуальним образом народжує на сцені атмосферу справжнього акваріуму (сценограф – Олег Луньов), а люди тут ніби риби у стані стрибків вниз-вгору вліво-вправо. Відносини двох пар, які між собою постійно переплітаються, врешті-решт закінчуються повним крахом: одна з жінок гине, всі інші прощаються. Точніше прощаються у п’єсі, у виставі фінал залишається невизначеним, можливо, Анна і Ларрі знову почнуть все з початку. Акваріум – назва книжки Дана, молодого хлопця (Андрій Ісаєнко), присвячена його дівчині-стриптизерші Алісі (Анастасія Логвін), акваріум – місце, де Анна (Леся Самаєва) фотографує незнайомців. Акваріум виринає із відео-проекції на спущену перед самим глядачем прозору сітку-екран (атмосфера вистави чимось нагадала відреставрований київський Планетарій із літаючою рибою і сферичним кіно). Акваріум – це стан душі героїв. Занурені у воду, вони не здатні говорити, говорити правду і бути самими собою. А коли цей вакуум зникає, їхні розкаяння і правда знищує відносини між ними, сповнені брехні. Правда знищує світ ілюзій, вони справжні набагато гірші, ніж уявлялися. У пошуках власної ідентифікації герої зраджують, брешуть, страждають і просто живуть.

Хореографічні номери (хореограф – Антон Вахліовський) теж нагадують про риб: коли офіціанти танцюють із підносами, розставлені на них бокали із червоним вином ніби демонструють відкладання ікри у воді (до речі, Анна хотіла дітей, але до цього так і не дійшло, тому ікра виглядає як гротесковий перебільшений знак того, чого немає). Ресторан, де зустрічаються Анна і Ларрі (Сергій Детюк) – це ресторан суші, і офіціанти знову ж таки бавляться із рибою. Аліса з’являється у вигляді русалки зі стрибками, що передають незручний її стан між Анною і Даном, вона наче риба, що б'ється об льод. Та й лялькові рухи стриптезерш у стрип-барі створюють ілюзію підводного царства. А Дан в останній сцені, обвішаний святковими ковпачками, нагадує незграбного пінгвіна, що впав на спину, і тепер його має хтось підняти, щоб він не вмер у такому страшному положенні. 

Подіум посеред сцени слугує трампліном, з якого герої стрибають в обійми один одного. Стрибки лише тимчасово наближають їх один до одного, дарують близькість, якусь невидиму, невловиму і постійно вислизаючу близькість. Взагалі темпоритм вистави – це рвані стрибки вперед-назад, від однієї жінки до другої, від одного чоловіка до наступного, з одного ліжка в інше. І лише мить близькості змушує пережити спокій і щастя.

Якщо від початку молода актриса А. Логвін виглядає не дуже впевнено, вже її монолог під час виставки фотографій змушує повірити в її біль, а обурений вигук про те, що все брехня і люди насправді самотні, змушує відформотувати її характер легковажної дівчинки і перевести його на новий, більш глибинний рівень (у п’єсі це не відслідковується). Стосовно Анни у виконанні Л. Самаєвої, то постійно не вистачає чіткого характеру жінки, за яку змагаються двоє чоловіків. У п’єсі це закомплексована і невпевнена у собі особа, у виставі вона то рокова жінка, то невизначена перезріла німфетка, що залишає враження недопрацьованості із режисером. Актриса як завжди із стовідсотковою харизматичністю, заражаючим сміхом і неперевершеною жіночністю, на жаль, не народжує жодної нової риси. Нібито на сцені та сама зруйнована досвідом Шарлотта Гейз, матуся Лоліти із однойменного спектаклю лівобережців, чи медсестра із вистави «Черга». Чудова гра не виходить за рамки самоцитування і самоповтору, не дає новий характер. Так само періодично не добирає градусу і А. Ісаєнко. В першій половині вистави він мляво передає відчуття до Анни, у другій дії він так само мляво говорить про смерть Аліси. Невмотивована логіка його поведінки залишає питання. Актор Сергій Детюк, який нещодавно перекочував із Запоріжжя і Дніпропетровська і зіграв маленьку роль у богомазовській виставі «Радість сердечна...», тут вперше продемонстрував себе у великій роботі. Створений ним образ наївного доброго лікаря, зовнішньо схожого на страуса, свідчить про великий акторський досвід. Його обурення виглядає як занурення в холодну воду акваріуму, в якому він нічого не розуміє. Людина, яка прагне щастя і сподівається правдою і щирістю його заслужити, найбільше приваблює у сценах із Анною, коли він дарує їй подарунки і у фіналі, коли їхня пісня звучить як надія на завтрашнє щастя. А чи буде воно те щастя, чи буде знову наступний стрибок кудись вниз, вліво чи вправо?

Драматург не ідеалізує своїх героїв, в нього власне і героїв-то немає, є прості люди, які борсаються у життєвому болоті, сплять один з одним, зраджують і знову повертаються, і знову йдуть. У виставі, напротивагу бажанню режисера, персонажі романтизовані і опоетизовані. Вони наближені до героїзації, особливо Анна у виконанні Л. Самаєвої займає майже центральне місце вистави, хоча цього не мало би відбутися за логікою драматурга.

 Приємно вражають додаткові вкраплення: довгі хореографічні номери стають окрасою вистави, продовжують візуальний образ акваріуму і водночас надають змогу милуватися красою людських тіл, і навіть вводять у стан відстороненої медитації. Фото-виставка Анни транслюється на екран-сітку галереєю облич акторів театру (фотограф – Олеся Моргунець-Ісаєнко), і це не просто чорно-білі слайди-ілюстрації, а передача світу окремих людей, емоцій, їхніх душ і отих самих стрибків від одного до іншого у пошуках невловимої, вислизаючої близькості. Це ніби портрети тих невідомих зі згаданої стіни в Постман-парку, які віддали свої життя, рятуючи інших людей, саме ця стіна із зображенням птахів заміняє задник сцени. 

Дійство настільки красиве і сплетене із різновекторних деталей у тугий точний вузол, що можна концентруватися на будь-чому: якщо не задовольнить сюжет, можна просто розслабитися і насолоджуватися музикою і хореографією, якщо і це не цікавить, можна розглядати фотографії, або слідкувати за акторами. Власне естетика постмодерну дозволяє обирати щось своє для кожного глядача, а сюжет залишається лише приводом для висловлювання думок режисера. Тому зовсім не обурює скорочений текст і натомість доповнений потрібними для руху вистави вставками. Зменшений до мінімуму мат не ріже вухо і не викликає відрази. Адже у самій п’єсі (можливо, це стосується російського перекладу) мат виглядає просто заради мату і не завжди виправдовується.

Стрибок на дистанцію близькості простих людей складається у багатошаровий пазл Тамари Трунової, через який можна прослідкувати особистий погляд на проблему, але не будемо припарувати і створювати фрейдистський аналіз творця, залишимо це психоаналітикам і психологам. Насолоджуватися виставою «Близькість» варто знову і знову, і я впевнена що кожного разу можна відкривати нові і нові деталі. 

Фотографії Олесі Моргунець-Ісаєнко.

Давно забуте минуле. Виставка «Спецфонд 1937-1939 рр.»

http://vomne.net/art/davno-zabute-minule-vistavka-spetsfond-1937-1939-rr.html





Статтю читайте тут:
http://vomne.net/art/davno-zabute-minule-vistavka-spetsfond-1937-1939-rr.html 

«Коріолан». З надією на завтра.

Стаття надрукована у журналі «Театрально-концертний Київ», січень, 2015. С. 2-7.

Нещодавно засновнику і довголітньому керманичу театру «ДАХ» Владу Троїцькому виповнилося 50 років. За цей час він устиг заявити про себе як актор, поставити вистави як режисер, попрацювати продюсером музичних гуртів «ДахаБраха» та «Dakh Daugters», спробувати власні сили на посаді художнього керівника Муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва (єдине що закінчилося не успішно).

Сьогодні він керує не репертуарним театром, а окремими проектами. Більше десяти разів була зіграна вистава «Едіп. Собача будка» за Софоклом. Масштабним проектом залишається осінній Гогольfest. Довгоочікуваною подією під кінець ювілейного року Шекспіра стала прем’єра його вистави «Коріолан» із циклу «Нова опера».

 Ущент заповнена зала Палацу культури КПІ свідчила про те, що публіка готова сприймати будь-які новації від пана Троїцького. Після прем’єри тодішній Міністр культури Євген Нищук нагородив ювіляра званням «заслужений діяч мистецтв України» і пообіцяв підтримувати його подальші проекти на державному рівні. (Цю мізансцену доречно прокоментувати уточненням, що раніше керівники галузі особливими симпатіями до ініціатив режисера не вирізнялися). Символічно також, що випускник КПІ Влад Троїцький після довгих років повернувся у стіни рідного навчального закладу, але вже як натхненник «Коріолану», і саме тут був удостоєний почесного звання, хоча до різних відзнак завжди ставився скептично.

Історія поза часом і простором.

У допрем’єрних інтерв’ю Троїцький неодноразово наголошував на актуальності «Коріолана». П’єси, про існування якої знають хіба що фахівці та пристрасні шанувальники творчості Вільяма Шекспіра… П’єси, фабула якої так чітко проектується на наше сьогодення.

 Герой Кай Марцій Коріолан, який здобув славу в бою, стає непотрібним у парламенті Риму і виявляється зайвим у суспільстві. Він подразник і руйнівник спокою, тому його виганяють. Коріолан прагне помсти, але не може відмовити материним сльозам і рятує Рим. У фіналі він покараний за зраду і помирає смертю героя від руки найжорстокішого ворога і суперника Тулли Авфідія, військо якого Коріолан привів під стіни Риму.

 Назви місць дії п’єси – Рим, Коріоли та Анціум – у виставі збережені, але на сцені розгортається позачасова і позапросторова міфічна історія. Водночас досить не прозоро, більше образно і підсвідомо, історія перегукується із постмайданною ситуацією в Україні. Вигуки «Слава Марцію, слава!», або скандування «Ко-рі-о-лан!» освіжають у пам’яті нещодавні спогади. Одні і ті ж виконавці грають тут і героїв, і політиків (трибунів), і всіх інших, тобто народ.

Першими здивувалися, мабуть, музикознавці – чому в програмці не вказано ім’я композитора, хто автор музики? Але, якщо абстрагуватися і сприйняти новий формат опери, все виявиться логічним. Авторами музики і лібрето виступають всі музиканти-виконавці, названі інструменталістами: Юлія Ваш (клавесин), Андрій Надольський (барабани), Жанна Марчинська (віолончель), Софія Турта (фортепіано), Артем Дзегановський (скрипка) і Антон Байбаков (електронна музика). Відсутність оркестрової ями з оркестром та диригента компенсується невеличким помостом для музикантів і ді-джейським пультом.

Вокалісти поєднують оперний спів українською й англійські пісні, які нагадують про Середньовіччя. Доказами такої поліжанровості наповнена вся вистава: партії Віргілії, дружини Коріолана (Мар’яна Головко, лірико-колоратурне сопрано) і народні співи (татарська пісня громадянки Анціуму),  майже церковна мелодика (Коріолан у виконанні Антона Литвинова, бас), та речитатив і навіть вигуки (жителі Риму), жалібні плачі після загибелі Коріолана…

Поєднання класики, різноманітних сучасних обробок, фольку, джазу, танго, шумів і електронної музики народжують новий потужний напрямок. Полістилістичність та музичне урізноманітнення не дисонує, а перетворюється на новий монументальний жанр. Довгі музичні відступи дають змогу насолодитися чистим звуком, без дії, без співу, без будь-якої метушні. А статичні мізансцени й укрупнені рухи наближають спектакль до античної монументальної трагедії.

Червоне і чорне. Актуальний контраст.

Візуальним еквівалентом до музики стає відеодекорація групи художників TENPOINT VJ’s, що вже співпрацювала із Троїцьким у виставі «Вій. Король землі» за Миколою Гоголем. Концертна сцена не дозволяє застосувати предметну монументальну сценографію, тому вона набуває стереометрії завдяки відео. Урбаністичний ухил відео-зображень із цегляною стіною, мідними трубами або промзоною чергується з ліричною темою вигнання і самотності дружини і чоловіка на відстані (заляпане дощем вікно чи то автівки, чи потяга мчить уздовж дороги). Поверх цих зображень проступають майже непомітні збільшені обличчя персонажів.

Кольорова гама середовища від червоного, синього до сірого підкреслюється гримом вокалістів – у всіх героїв обличчя розмежовані горизонтальними червоними лініями на очах і чорними на губах. Відеодекорацію доповнюють будівельні «ліси» замість задника, на яких звичайні хлопці постійно щось майструють, іноді з проекції виринає образ багатоповерхівки з балконами. Коріолан походжає по «лісах», як подорожній, який заблукав, намагаючись знайти вихід. Звідти він виступає як із трибуни, там після вигнання його самотня постать возвеличується над всіма іншими. Знизу сцени розташовані двохярусні дерев’яні барикади у вигляді щитів, які одразу нагадують образ Майдану. Тут місце натовпу.

Майже міфічна позачасова країна перебуває на стадії становлення, власного будівництва... То хіба не про становлення нашої нації йдеться мова? Хіба візуальний образ не нагадує нашу країну? Режисер Троїцький говорить про проблеми нашої державності у контексті світової класики.

Досить незвично відбуваються обидва двобої героїв Кая Марція і Тулли Авфідія (Андрій Кошман, баритон): актори надовго застигають один навпроти одного з книгами в руках. Той, чия книга першою падає на підлогу, і визначається переможеним. Битва не фізична, без насилля, битва книгою демонструє новітню війну – інформаційну.

Героя вбито, герою – геройська смерть! А що може жінка? Лише заспівати колискову. Як життєве ствердження лунає колискова Віргілії, з мрією про народження сина, якого у виставі, на відміну від п’єси, немає. Але тут на нього очікують. До того ж жіночі образи поповнюються і перевтіленням друга Коріолана Мененія (Ліза Курбанмагомедова, сопрано) у жінку, у вагітну жінку (збіг обставин чи режисерський задум!?), що також виглядає як надія на завтрашній день.

Наступний показ вистави «Коріолан» у Києві відбудеться 28 лютого в Центрі культури і мистецтва «КПІ».

                                                                           

Божевільний метелик у пошуках щастя.

Стаття надрукована у журналі «Театрально-концертний Київ», грудень, 2014, с. 16-17. Текст, виділений червоним, не вийшов друком!

17 жовтня у Театрі російської драми ім. Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Ненормальна» Надії Птушкіної.

Серед життєвих негараздів і постійної метушні іноді виникає потаємне бажання – зупинити час і закохатися. Молодий режисер Дмитро Морозов розповідає просту історію самотньої жінки і одруженого чоловіка, які закохуються один в одного, але приречені існувати за вже встановленими правилами гри.

Хоча жанр спектаклю визначений як комедія (у драматурга це трагіфарс), герої, що не наважуються на зміни у власному житті і втрачають щастя, виглядають не дуже радісно. Майже абсурдна зав’язка: незнайома жінка (народна артистка Ольга Кульчицька) на вулиці вимагає від незнайомого їй чоловіка (Станіслав Бобко) переспати з нею за гроші, а на питання «для чого?» відповідає, що їй потрібний син! Ця зустріч переростає у драму: кохання, яке від самого початку не мало шансів на продовження, закінчується подвійним фіналом. Перший фінал сумний: вони розійшлися й існують в окремих світах. Жіночий зойк болю мав би поставити логічну крапку у виставі… Але режисер вирішує підсумувати цю історію ще одним фіналом, оптимістичним. Другий фінал: чоловік і жінка разом співають просту дитячу пісеньку, що лейтмотивом переслідувала Ненормальну протягом усієї вистави, – «Пусть всегда будет солнце…». Сонце, яке вмить спалить тіло, але зігріє душу коханням.

Для «Ненормальної» Нову сцену театру художник Ігор Несміянов з усіх боків обрамив пішохідними переходами, над сценою повісив світлофор, на заднику прикріпив чорну дошку з оголошеннями, ліворуч встановив сигаретний кіоск, праворуч – стенд із театральними афішами. Але майже реалістичне місце дії – вулиця тут набуває символічних ознак. По-перше, герої перебувають на роздоріжжі, і все залежить від того, який шлях вони оберуть. По-друге, це жорсткі щоденні правила: як правильно перейти через дорогу? де купити сигарет? де припаркувати авто? Ніколи не запізнюватися на добре оплачувану роботу! Ніяких несподіванок і ніяких відхилень від життєвого шляху! Так звик жити Він. Звісно, існують сімейні зради через непорозуміння із дружиною, але щоб щось змінити? Ні, такі думки швидко полишають його. Пазл складений навічно. Діловий одяг, портфель, шлях на роботу, сімейна вечеря – щоденний його графік. І раптом з’являється Вона – божевільна жінка, старша від нього, із дивними претензіями на КОХАННЯ. Вона змушує його по-справжньому подивитися на власне життя і віддатися польоту, почуттю. Поверх довгої темної сукні – плетена накидка, схожа на крила метелика, який летить на полум’я і, звісно ж, згорає. Але згорає після миті щастя і любові.

У центрі вулиці розташоване м’яке ліжко – це вже локація офісу, де вони залишаються на одинці. Інтимні сцени і слова кохання миттєво перекреслено: вони скидають подушки з ліжка, а там продовжуються ті ж самі лінії переходів – правила нагадують про себе. Аж раптом лунає телефонний дзвінок: ну звісно, дружина хвилюється. Лише мить поцілунку освітлена яскравим прожектором, знову нагадує про щастя, за яке жінка ладна згоріти як метелик на полум’ї. Актриса Ольга Кульчицька на початку вистави грає жінку середнього віку, але вже згодом почуття любові змінюють її, позбавляючи не лише від недолугого капелюху та накидки, але й від років – вона виглядає молодою і щасливою. Ніщо так не прикрашає жінку, як кохання. Розвиток почуттів у виконанні Станіслава Бобко відбувається менш помітно: іноді він добре відчуває потрібні інтонації, а іноді просто «надривається».

На додаток, робота світлофора підкреслює динаміку змін, стає світловою партитурою почуттів. Коли на початку Він просто кепкує з Жінки, намагаючись відчепитися від неї, загорається червоний колір світлофора; Вона стає потрібна йому як перекладач з англійської мови на діловій зустрічі, народжується надія і з’являється жовтий колір; і лише коли вони переходять на теплі почуття – зелене світло запалює дозвіл. Постійне бажання жінки перебігти через дорогу на червоний колір, не просто ознака ненормальності, а прагнення уникнути правил, які змушують страждати, досягнути справжності життя і відірватися від побуту.

…У першому трагічному фіналі світлофор горить жовтим кольором: момент щастя був поруч, але залишився втраченим. В оптимістичному фіналі спалахує зелений колір, але це вже не справжнє життя, це фантазії, що виникли лише в головах цих людей. Утім, кожна людина сподівається на щастя, хоча б у своїх мріях. Кожна божевільна жінка ладна згоріти від справжнього кохання.       
                                     

 Фото на сайті театру ім. Лесі Українки: http://rusdram.com.ua/plays/crazy.html     

           

Сценографія. Наш час.

Подружжя театральних художників Олени та Богдана Поліщуків, хоч і молоде, але вже досить відоме у культурному просторі країни. Закінчивши Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, вони практично одразу почали реалізуватися творчо на великих сценах столичних театрів. Б. Поліщук є автором сценографії до вистав «Райськеє діло» за «Вертепчиками» І. Малковича у Театрі ім. І. Франка (2012 р.) та «Лісова пісня» Лесі Українки у Львівському театрі ім. Л. Курбаса (2012 р.). Обидві вистави поставлені київським режисером Андрієм Приходько. Тяжіння до етнографічних елементів та автентичних речей визначило напрямок і стиль художника Поліщука. О. Поліщук оформила виставу «Зачарований чумак» І. Поклада у Київському театрі опери та балету для дітей та юнацтва (реж. – О. Моспан-Шульга, 2009 р.). Спільною роботою подружжя стала нещодавня прем’єра Театру ім. І. Франка «Носороги» Е. Йонеско (2014 р.) із режисером А. Приходько. Олена оформила виставу як сценограф, а Богдан створив костюми героям і величезних носорогів, що лякали глядачів у партері. Паралельно із роботою сценографа Оленка працює співробітником Музею книги і друкарства, де колись вперше відбулася персональна виставка Б. Поліщука. Богдан нині займається постановкою вистави у Львівському театрі ім. Л. Курбаса із режисером В. Кучинським і готується до роботи у Львівському ТЮГові із А. Приходько. Також молоді митці не полишають чудову ідею – видавати рукописний і промальований авторський журнал «Коза», який, на жаль, через обмаль часу, виходить рідко.

Подружжя Олени і Богдана щороку створюють експозицію виставки молодих сценографів у Галереї ім. О. Замостян у Могилянці. Як зазвичай пізньої осені маленька зала заповнюється макетами, ескізами, малюнками, інсталяціями. Цьогорічна виставка «Сценографія. Наш час», яка пройшла наприкінці листопаду, відрізнялася малою кількістю учасників. Більшу частину експозиції займали роботи присвячені «Носорогам» Е. Йонеско. Макет і практично по-сценічне розшифрування пластичного малюнку вистави, ескізи костюмів, плакат і конструкція величезного носорога, яким керують двоє акторів. Відвідувачі відкриття виставки мали нагоду зблизька познайомитися із носорогом. На сцені при певному освітленні, звукових ефектах три носороги здаються величезними і страшними, а тут один з них був дуже добрим, теплим за фактурою і гарним на вигляд.

Інші учасники виставки – це студенти НАОМА. Володимир Бевза, який виставляє свої роботи вже не вперше, як поруч зі студентами, так і поруч із відомим сценографами. Він вирізняється тим, що створює відео-арт майбутнього сценічного середовища. Завдяки проектору оживає простір творчого задуму «Патетичної сонати» М. Куліша, 2013 р. Марія Крутоголова представила яскраві ескізи до п’єси «Буна» В. Маковій, 2014 р. Мінімалізм і етнографізм ескізів передає ритм української пісні. Цікаво було б побачити втілення цього задуму на сцені. Діана Рутецька запропонувала ескізи до «Катерини» Т. Шевченка, 2013 р. і ескізи до роману «1984» Д. Орвелла, 2014 р. Дівчина погралася із соціальними питаннями цих текстів, а роман Орвелла надихнув її навіть на цілу інсталяцію із білизною, розвішаною залою.

Те, що поруч із роботами активно задіяних у театрах сценографів розташовані роботи студентів і початківців, вже свідчить про підтримку зв’язків між поколіннями. Хочеться побажати всім, щоб їхні роботи знайшли своїх режисерів і були втілені на сцені.

                                                        

             Макет до "Носорогів".