Ювілей з прицілом на майбутнє.

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ", листопад, 2014 рік. В російській версії "И не только Киев", ноябрь, декабрь, 2014 під назвою "С молитвой за Украину". 

У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України до кінця року триватиме виставка «І мертвим, і живим, і ненародженим…», присвячена 200-річчю від дня народження Т. Шевченка.

Ювілейний рік Великого Кобзаря, що розпочався буремними подіями Майдану, пульсує словом, музикою, фотографіями, спогадами, поетичними вечорами, фільмами... Однією з найбільш яскравих подій цієї осені стала виставка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Над її експозицією працювали насправді всі відділи музею – тут представлені артефакти як театрального, так і музичного і кінематографічного минулого. Експоновані роботи подають історію інсценізацій та екранізацій творів Кобзаря протягом ХХ століття.

На виставці можна побачити штрихи до портретів персонажів і акторів художника Якова Струхманчука з вистави «Гайдамаки» за Т. Шевченком (інсценізація і постановці Леся Курбаса в Першому українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка 1920 р.), фотографії однойменної вистави у Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка у режисурі Олександра Загарова (1921 р.), світлини з легендарної постановки Л. Курбаса вистави «Гайдамаки» у Березолі (1924 р.) у співпраці із художником Вадимом Меллером, яку так плідно будуть відновлювати у 60-ті режисери на чолі із Василем Васильком (фотографії останніх варіантів теж присутні на виставці); макет художника Юрія Стефанчука та фотографії до вистави «Гайдамаки» у режисурі Віктора Івченка театру ім. М. Заньковецької, який у сезон 1938-1939 рр. перебував у Запоріжжі; графіка та афіша до вистави «Гайдамаки» (режисура Володимира Грипича, 1946 р). у виконанні Мирона Киприяна, нинішнього головного художника заньківчан тощо. 

Разом із живописними полотнами Анатоля Петрицького можна перенестися у світ музики, відчути колір і фактуру балету «Лілея», здійсненого у Київському театрі опери та балету у сезон 1945-1946 рр. Українські композитори створили багато опер та балетів за творами Шевченка: «Лілея», «Назар Стодоля», «Катерина», «Наймичка» та ін. Серед композиторів можемо згадати Костянтина Данькевича, Георгія Майбороду, Михайла Вериківського, Кирила Стеценко, Петра Сокальського, Бориса Лятошинського, клавіри яких можна побачити серед експонатів виставки.

Машинопис Івана Кавалерідзе, виданого українського скульптора та кінорежисера, датований 1968 р., розповідає про створення фільмів «Злива» (1929 р., Одеса) та «Коліївщина» (1933 р., Одеса) із Іваном Мар’яненко у головній ролі. Обидва фільми за мотивами поеми «Гайдамаки». Музей уперше експонує записи Кавалерідзе, на яких митець говорить про вплив театральної постановки «Гайдамаків» Л. Курбаса на його бажання здійснити екранізацію твору.

На початку експозиції відвідувачів зустрічають знайомі обличчя, які із тугою вдивляються у сьогоднішній світ зі старих фотографій – Іван Миколайчук із кінофільму «Сон» (реж.- В. Денисенко, 1964 р.), Сергій Бондарчук із кінофільму «Тарас Шевченко» (реж.- І. Савченко, 1951 р.).

Експозицію виставки створив театральний художник Ігор Білецький. Мінімальними засобами він нагадав про недавню подію, коли Папа Римський випускав голубів миру після молитви за Україну, а на них напали чорна чайка і чорний ворон. Багато хто відреагував на це як на поганий знак для України, який, утім, не ставить крапку у нашій історії, адже голуби змогли летіти далі. Так само сміливо летять чорні і білі паперові птахи по виставковій залі, і лише де-не-де виринають жовто-блакитні птахи свободи. Власне як назва виставки «І мертвим, і живим, і ненародженим…», так і вся творчість Т. Шевченка присвячена нашому майбутньому, де надважливою є і буде надія.  

Текст, що не вийшов друком!!!!

P. S. Мінуси виставки.

1. Відсутність піар-компанії Музею, що досі не виводить інформацію про події за коло знайомих і друзів (хіба що Фейсбук розширює це коло). Шкода, що потрібна виставка залишиться для театрознавців, музикознавців та кінознавців, а широка аудиторія її не побачить, і не тому, що людям не цікаво, а тому що вони просто не знають про виставку. Результат: орієнтовна публіка Музею - вузькі спеціалісти і пенсіонери, які можуть відвідувати зустрічі в будні дні вдень.

2. Відкриття виставки і відсутність відчуття часу, в якому ми живемо. Галина Яблонська, народна артистка УРСР, колишня виконавиця Галі у виставі «Назар Стодоля» у Театрі ім. І. Франка, на відкритті виставки зауважила, що про Шевченка завжди треба говорити сучасною мовою! Сьогодні, після того як витесаний з дерева Шевченко стояв серед людей Майдану, а його портрети і уривки з віршів прикрашали стіни на вулицях Грушевського та Інститутській, нафталінний пафос ні до чого. Тим паче, працівники Музею мають потенціал до створення живих зустрічей (згадаймо вечори із В. Троїцьким та Л. Руснак, чи концерт Музичного салону Т. Журавель «Романтизми»).

 

                       З любов'ю до Музею і всіх працівників, Лілія Бевзюк-Волошина.

"Спитай про час у Пенелопи"

                                                     М. Черненко

Як рідко сьогодні відбуваються зустрічі із поетами. Ностальгійно згадуються величезні зали, які зустрічали Євгенія Євтушенка, Беллу Ахмадуліну, Булата Окуджаву та ін. Звісно у пам’яті незабутніми спогадами бринять вечір-концерт Юрія Андруховича із польським гуртом «Karbido», і вечір Ліни Костенко. А далі? Лише декілька зустрічей із сучасниками у камерному форматі, чи то кав’ярні, чи то книгарні. Насправді ж, любити Батьківщину, це не лише знати її історію (хто знає історію вже заслуговує поваги), а й знати сучасників: поетів, художників, музикантів, знати те, що, на жаль, сьогодні не показує телевізор. І тому такі знайомства можливі лише із безпосереднього контакту з творцями, яким так потрібний відгук глядача, слухача, прихильника. І навіть декілька слів про розуміння можуть врятувати поета від самотності і принести йому величезний дарунок – пошану.    

10 жовтня відбувся один із таких теплих вечорів, вечір Черненко Маргарити Марківни. М. Черненко – поет і прозаїк, викладач зарубіжної літератури, доцент Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, кандидат філологічних наук, автор збірок поезії «Ветка надежды», 1994; «Скажи – люблю», 2003; «По светлой линии крыла», 2008; а також автор прозових оповідань «Зеленая карпатская тетрадь », 2012.

Зустріч відбулася у камерному форматі, але публіка була, як то кажуть, вдячна. Маленьке кафе «Аюрведа» (вул. Дмитрівська, 39) наповнилося високою поезією, безмежними почуттями, і відбувся справжній діалог. Поетеса поділилася безкінечною глибиною свого внутрішнього світу, своїми переживаннями, болем особистим і державним.

«Спитай про час у Пенелопи» - саме так називався творчий вечір. Пенелопа – дружина Одіссея, яка чекала його з Троянської війни двадцять років і зберегла чистоту і любов до зустрічі із ним, жінка, яка пожертвувала своєю молодістю і часом, який ніколи не повернути назад. Образ сімейної вірності і здатності чекати сьогодні знову актуальний. Маргарита Черненко читала вірші про втрачений Крим (=Рай), про очікування чоловіка з війни, про улюблені міста, вірші про життя і смерть, про минуле і вічне. Концентрація любові та ніжності, сяйва та енергії добра передавалась у ритмі віршів, наповнювалася тихим голосом неймовірної жінки. М. Черненко завжди писала російською мовою, але останні її вірші прозвучали українською. За її словами, сьогодні стало неможливо писати російською.

Насправді неважливо, якою мовою написані вірші, головне це вкладені у них думки та масштаб. Адже, живучи на цій землі сьогодні, неможливо не думати про її біль, і неможливо, будучи поетом, не вселяти надію у людей. Зараз М. Черненко разом із художницею Олесею Варкач готують до друку наступну збірку поезії, що має побачити світ навесні-влітку. Хочеться побажати їм наснаги та натхнення.

А вечори поезії навіть у камерному приміщенні здатні розширити світ до безкінечності. Будувати храм душі не легко, але жити на моральних руїнах протизаконно. Любити Україну – це означає знати її історію та її сучасне обличчя!

І на завершення:

Стихи о Киеве

Я жила в двух шагах от Софии.

Старый дом чуть звенел по утрам.

Я жила в двух шагах от Софии.

Где мой дом? Где мой звон? Где мой храм?

                                                          М. Черненко (1986).

                                  Зі збірки віршів «По светлой линии крыла», 2008.

Нам не "Потрібні брехуни!"

Сайт Ю. Бірзул "Во мне точки нет"

http://vomne.net/o-teatre/nam-ne-potribni-brehuni.html 

Автор статті Лілія Бевзюк-Волошина
Автор фото: Віола Соколан

Інформаційний паспорт: 
Вистава «Потрібні брехуни!» за п’єсою «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» Іва Жаміака, переклад із французької, сценічна редакція та адаптація – Олексій Дроздовський, режисер-постановник – Стас Жирков, художник-постановник – Юлія Заулична, композитор – Ігор Антонов,  відеодизайн – Ілля Пелюк. 
Актори:
Олександр Амількар (з.а.України Олексій Вертинський)
Машу (Володимир Кокотунов, Олексій Нагрудний) 
Віржинія (Анастасія Євтушенко, Вікторія Лушникова)
Елеонора (Вікторія Авдєєнко)
Поло (Марк Дробот, Олександр Ромашко)
Мати (н. а. України Тамара Яценко, Наталія Кленіна)
Київський академічний молодий театр. Прем’єра 22 травня 2014 року. 
Потрібні брехуни!? 
П’єсу «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» французького драматурга Іва Жаміака прийнято трактувати як чорну комедію положень. У 2004 році вона під назвою «Tout payé, или Всё оплачено»була зіграна зірковим складом театру «Ленком» у Москві: Інна Чурикова, Олег Янковський (пізніше – Андрій Соколов), Олександр Збруєв, режисер – Ельмо Нюганен (Естонія). Чи навчила вистава росіян не брехати – не нам шукати відповідь. Але те, що цим питанням не перестають перейматися у нашій країні, це факт. 
Український переклад, сценічна редакція та адаптація п’єси для Молодого театру здійснена Олексієм Дроздовським, у результаті чого вистава отримала назву «Потрібні брехуни». 



Тандем молодих митців: режисер Стас Жирков та сценограф Юлія Заулична втілює на сцені холодний світ одинокої людини Олександра Амількара (О. Вертинський). Бляшані шматки-полотна, почеплені на штанкеті, обрамляють, замість задника, внутрішній простір мсьє. Пластини нагадують театральний спец-ефект вікторіанської доби – коли за сценою, б’ючи в них, утворювали грім. А у виставі кожний доторк до пластин засвідчує, що цей дім живий, він рухається і прагне до перебудування у сімейний затишок. Із залізних ящиків Амількар дістає, як скелети із шаф, друзів і сім’ю для себе. Що водночас нагадує ніби він обирає серед подарунків найкращий. Мсьє згодний купити, винайняти живих людей, аби вони грали для нього соціальний достаток. І як не як, кожний із власних причин, вони всі погоджуються на контракт і розпочинається подвійна ілюзія. За його гроші вони сміються, кохають, дружать, говорять. Втілений на сцені піранделлізм (особливо, періоду  творчості Л. Піранделло, коли він пише роман «Хтось, ніхто, сто тисяч» та п’єсу «Шестеро персонажів у пошуках автора») із тисячами внутрішніх «Я» однієї людини розгортається у справжню комедію. Де закінчується брехня і починається правда, де закінчується ілюзія грошей, за які вулична дівчинка Віржинія (А. Євтушенко) ладна подавати капці мсьє, грати його покірну дочку, і починається її щире почуття до нього? Зовнішня грубість, брутальні манери, вульгарний одяг контрастують із внутрішньою теплотою молодої актриси. На початку вистави вона втілює відсторонення і безчуттєвість до приниження власної гідності, але згодом прозріває, і прагне стати кимось кращим, ніж вона є. Експресія молодої виконавиці накочується лавинами на глядача, який щоразу не встигаючи оговтатись, отримує нову і нову порцію емоцій. Репліки «Батя, я стараюсь» і розуміння, що хтось із «Сім’ї» проектують цю ситуацію на екс-політичну «еліту» нашої країни.

 

Коли Елеонора (В. Авдєєнко) усвідомлює, що кохає Амількара? Актриса лише підкреслює певні риси своєї героїні, наче типізує їх, заключаючи психологію в рамки заданої форми. В якийсь момент вже не розумієш, може, вони дійсно двадцять років живуть разом? І просто розважаються таким чином, щоб їм раптом не стало нудно від побуту, грою намагаються розфарбувати сіре існування. Ефект «відносності», залежність від різних індивідуальних точок зору – сценічна система Піранделло продовжує реалізовуватися. На додаток, глядачі так само заплатили за місця у залі, для того, щоб їх розважили та розіграли. Люди свідомо прийшли у театр за ілюзією. Прийоми «театр в театрі» - розмірковування над самою природою театру, що існує вічно. Театр – не лише як вид мистецтва, а і як спосіб життя. Режисер іронізує над різними системами сценічного награшу, пародіює штампи акторів і водночас засуджує втілення цих штампів у реальному житті. Вистава сповнена веселими, яскравими, влучними гегами та жартами, які невтомно актори втілюють протягом майже трьох годин. Акторський фактор – головний, це справжнє ствердження актора як деміурга театру. 
У спектаклі постійно використовуються прийоми кінематографа. На залізний задник проектуються титри-назви, як в німому фільмі, що ділять виставу на епізоди. Транслюється телевізійна програма, де Машу розповідає про творчість та життя. Окрім власне відео, застосовується прийом монтажу сцен, а зміна світла нагадує затемнення між кадрами. 
 Людське життя – це, по суті, «розмаскування». Ми всі – жителі соціуму, де перед кожним виникає певна роль: на роботі – роль бухгалтера, у сім’ї – ролі батька, чоловіка, брата, на відпочинку – роль друга. А де ховається наше справжнє «Я»? Як жити чесно і не брехати собі, дружині, другу, донці? Як вирватися із тисячі смислів, відшукати істину? О. Вертинський – центр вистави, що водночас дратує наказами та дивними бажаннями, і разом з тим змушує розчулитися від прихованого ліризму, що лише іноді випускає у світ. Справжні почуття він постійно намагається стримувати, аби не впустити новий біль у свою тендітну душу. Всі словесні образи, що лежать на поверхні як захисна оболонка, зникають, коли Машу виказує йому своє презирство. Самотність Амількара-Вертинського – це втеча від нових ран. Насправді він чуйний та добрий чоловік, який прагне нормального людського щастя – кохати і бути коханим. Нервовий жест актора, яким він наче обмежує власне «Я», не даючи йому виринути назовні, також зникає у кінці вистави. Він стає відкритим, знімаючи флер брехні. Так само відбувається «розмаскування» Елеонори-Авдєєнко. Від її «театралізованої» появи «великої» актриси у костюмі ведмедика з дитячої вистави, постійних тренажів та недолугих вокалізів, вона перетворюється на щиру, люблячу жінку, яка здатна створити сімейне життя. Таким чином чорна комедія положень набуває ліричних ноток та філософського звучання, виростає до соціальної тематики і змушує замислитися над сучасними етичними відносинами людей. Пошук втраченого гуманізму, а не постріл із револьвера – ось що важливо сьогодні. 


Сучасний дизайн сіро-червоно-чорних кольорів утворює їхній дім. І кожен має право залишитися у власному маленькому мікрокосмі, у залізній шафі, у башті зі слонової кості, чи прийняти яскраві кольори, поєднавши своє життя із кимось іще, створити макрокосм. Зрозуміти і справді бути у великому відкритому світі Амількара. Звільнившись від ілюзій, гри, брехні, за яку платять, покохати і стати сім’єю. Це власне і станеться у фіналі – Амількар виявиться бідним бухгалтером, що вдало крав гроші із бюджету фірми, на якій працював. Але сам чесно зізнався у своєму злочині і згодився йти у в’язницю. Здавалося б, контракт закінчений, всі вільні. «Друг» Машу (В. Кокотунов) – бідний художник, із якого Амількар зробив знаменитість – єдиний, хто невдячно покидає його. А всі інші – залишаються. Остання мізансцена дуже важлива для розуміння становлення людини. Амількар повільно йде, обертається і бачить за своєю спиною Елеонору, Віржинію і Поло (О. Ромашко), хлопця Віржинії. Він починає бігти, а вони біжать за ним, коли він ще раз обертається, то знову бачить їхні усміхнені обличчя, він повільно просувається за лаштунки, і вони прямують за ним. Життєве коло легко прожити, коли поруч є люди, які тебе люблять і яким ти потрібний. Фінал вистави кардинально відрізняється від фіналу п’єси: замість самогубства Олександра, починається вистава під назвою «Ми», починається історія нового життя. Happy end’ом закінчувався спектакль у «Ленкомі». А у цій виставі трагічний фінал просто неможливий. На відміну від піранделлівських персонажів, тутешні герої знаходять порятунок, відчувають потребу власного життя і стають щасливими. 
Отже, чи потрібні брехуни для персонального життя – вистава дає повноцінну відповідь – ні! Все, що треба людині – це правдиве існування. На 100% «розмасковане» та усвідомлене через своїх близьких, які завжди будуть поруч. Якщо їм, звісно, не брехати!
                                                                        
P.S. 17 вересня відриває сезон оновлений театр «Золоті ворота» під керівництвом Стаса Жиркова. У приміщенні Театру пластичної драми на Печерську (вул. Шовковична, 7а) на глядачів чекає вистава «Наташина мрія» Я. Пулінович.

«Борітеся – поборете!»

Газета "День" 4 вересня, 2014. http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/boritesya-poborete

В Інституті проблем сучасного мистецтва триває всеукраїнська виставка сценографії

«Борітеся — поборете!» — оптимістичним закликом із поеми «Кавказ» Великого Кобзаря назвали свою виставку сценографи. На вернісажі художники зустрічали відвідувачів прямо на вулиці, тримаючи у руках ловці вітру. Куратор експозиції, організатор її простору головний художник Молодого театру та Центру ім. Л. Курбаса Володимир Карашевський запозичив ідею в аеропортів — пам’ятаєте, коли сідає літак, уздовж лінії посадки розташовано повітряні ловці, які створюють більш комфортне приземлення. Всі бажаючі мали можливість власноруч потримати такі ловці, а художник жартував: «Всі ловлять щастя». Водночас це нагадувало безкінечний рух повітря, плин життя, або безупинні млини, з якими відчайдушно боровся Дон Кіхот. А чи не так само страждав Прометей, прикутий до гори на Кавказі? Спокутував свій гріх за мить щастя, коли передав вогонь людям, жертвуючи собою? Чорно-білі ловці «щастя» прикрашали і виставку залу, вони звисали із вигородки у центрі зали, а над ними розташовувалися поліетиленові чорно-білі сутності — все це нагадувало барикади Майдану, все це було в пам’ять Майдану. Загиблі там жертвували собою за мить нашого щастя, хіба не відчувається зв’язок із Прометеєм? Назва виставки швидше не об’єднує тематично представлені роботи, а віддає данину пам’яті загиблим, хоча багато робіт дійсно присвячено останнім подіям в Україні.
Цьогорічна виставка сконцентрувалася більше на побічній творчості, а не на власне сценографії. Переважно її учасники — учні Данила Лідера, за винятком декількох імен. Найцікавіші роботи стосувалися живопису. Насамперед хочеться згадати тих, кого вже немає з нами — вічною пам’яттю залишиться портрет актора Віталія Лінецького, який трагічно загинув у липні цього року, пішовши із життя у розквіті свого творчого таланту. Тепле полотно Олега Луньова — головного художника Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, закарбувало зображення Лінецького у ролі Володіна із вистави «Мілкий біс» Ф. Сологуба, мить безтурботної посмішки, якою він нібито вибачається за все. Розкадровки сцен з вистави «Из мира аднаво в другой» за мотивами повісті «Записки божевільного» М. Гоголя, в оформленні В. Карашевського, теж присвячені пам’яті В. Лінецького, який багато років грав моновиставу у Центрі ім. Л. Курбаса. А також експонувалися роботи сценографа Святослава Коштелянчука, який помер наприкінці минулого року. Останні роки він мало займався театром, тому представлені макети 1980-х років.

Ігор Несміянов поєднує роботу в театрі (остання вистава — у театрі ім. Лесі Українки) із живописом. Його полотна — це сплав театральної тематики із майже церковними образами (сходження на небо, розп’яття і таке інше). Поєднання порожнечі із концентрацією у натовпі людських страждань. Картина «Юдіф» зображує маленьку жінку, що везе в човні величезну голову Олоферна. У всесвітньому морі залишився один колір — насичений червоний — колір крові, колір смерті й водночас колір життя — кров, яка не зупиняється у нашому тілі — це той самий світовий океан життя. Зображення облич апелюють до іконопису зі зворотною перспективою. Сила жінки, що здатна піти на вбивство, знову ж таки пожертвувати собою, щоб врятувати інших людей, ховається у майже ніжному рухові весла, яким вона гребе у страшному морі крові.
Серія «Стільці» (2012—2013 рр.) А. Александровича-Дочевського, головного художника театру ім. І. Франка — це також роздуми про порожнечу. Старі стільці, іноді зламані, а іноді просто викинуті, як непотріб, зберегли в собі пам’ять про минуле. На них ще можна знайти сукні, що відтворюють форми тіла, або зім’яту пляшку, яка лежить нікому непотрібна.
Анна Духовична, художниця, що працює у напрямку магічного реалізму представила свої нові роботи. У її полотнах поєднується майже буддистський спокій із невимовною самотністю — одинокі дерева такі прекрасні у своєму зображенні й водночас є в них щось нереальне, вкрите таємницею, натяком на потойбічність. Дорога — шлях у щось нереальне, засніжений білими краплями. Нічне небо і самотній місяць із відблиском у темній воді. Відчуття нереальності реального, крізь туманність. Рівновага проявляється навіть у картині, присвяченій Майдану. Хаос Майдану, закритий чорними відтінками диму, ховає у собі смерті, страждання, біль, але Хаос існує заради порядку в країні. У правому куточку — маленька стара фотографія, схована під чорним шматком паперу, — стара фотографія цього ж місця у мирний час. Можливо, під своїм чорним квадратом Малевич сховав теж щось надважливе, потаємне, вічне, що було назавжди втрачено і вже ніколи не повернеться у свій попередній стан — ніщо не може повернутися стовідсотково, повторів у житті не буває.
Катерина Корнійчук, реалізовані роботи якої можна побачити у театрах ім. Лесі Українки, ім. І. Франка, цього разу теж представила живопис — глибоко-духовну серію «Присвячено Небесній сотні» (2014    р.). Небесно-блакитний колір, серед якого можна вловити зображення голубів, що летять угору, водночас виглядає як нескінчене небо, як Всесвіт, як душі померлих. Фігурки птахів утворюють єдине ціле — світовий океан, де кожен з них є краплею, що й передає суть Майдану. Безкінечність, фрактальність, колір, настрій, сила наближує картину до хокусаєвської «Великої хвилі в Канагаві». Маленький прапор України розділяє зображення лініями, і поруч нього — чорний маленький квадрат як стрічка скорботи за померлими.
Так само сильно звучить «Лінія вогню» (2014 р.) художника Олександра Друганова (у театрі працює із режисером Дмитром Богомазовим). Червоно-жовте полум’я, що забрало життя — це шлях тих, хто не повернувся, це біль і втрати, це кров. Це лінія зупинки серця, відсутність дихання, відсутність мрій і бажань тих, хто віддав себе заради нас.
Серед молодих, але вже таких, які заявили про себе, сценографів — Богдан Поліщук із ескізами костюмів (його роботи можна побачити на сцені театру ім. І.Франка); Федір Александрович із полотнами на тему вистави «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським (виставу реалізовано на Камерній сцені театру ім. І. Франка). Наймолодші представники — студенти Національної академії образотворчих мистецтв. Володимир Бевза представив відео-розробку п’єси «Патетична соната» М. Куліша, чим продемонстрував новий підхід у реалізації ідей художника. Також багато інших цікавих робіт.
Отже, тематика жертовності відповідає присвяті Майдану і Т. Г. Шевченку, роботи митців дійсно гідні уваги, але залишається питання: а де власне сценографія? Так, дійсно важко представити її у повному вигляді за рамками театру. Справді, розкрити повноцінно задум художника можливо лише на сцені під час дії акторів у режисерській задачі. Колись організатори цієї виставки навіть хотіли принести з театрів справжнє оформлення до вистав для експозиції, але не наважилися на такі крайнощі. Та й скільки декорацій може вмістити ця зала? І все одно статична декорація не передасть увесь спектр образів вистави. Але сьогодні ми говоримо про «школу» Д. Лідера — про його творчих дітей та онуків, то чому ж так мало макетів? Майстер завжди створював повноцінні макети. Макет — це перша апробація рухів акторів у взаємозв’язку із деталями оформлення, у макеті можна намітити зони дії і мізансцени і таке інше. Чому так мало ескізів? Ескіз — це першоідея художника. Так, сучасна технологія дозволяє робити це у комп’ютерному відео-форматі, але ж... Фільми Сергія Маслобойщикова, що поєднує у собі творчість і художника, і режисера кіно та театру — як ніколи актуальні, але...
Невже функція театрального художника зводиться лише до живописних полотен на тему п’єс? Чи просто лінь повноцінно пройти етап від ескізу через макет до сценічного втілення? Живопис — цікава, але все таки побічна творчість художників театру. Хочеться побажати кураторам натхнення зробити наступну виставку більш ближчою до власне сценографії. «Борітеся — поборите!»
Виставка працює: понеділок — субота з 10.00 до 20.00 за адресою: Київ, вул. Щорса (Євгена Коновальця) 18Д.

Містичні історії «Дами-примари». Інтерв’ю із Іриною Кліщевською

 Сайт Юлії Бірзул "Во мне точки нет" :

http://vomne.net/o-teatre/mistichni-istoriyi-dami-primari-intervyu-iz-irinoyu-klischevskoyu.html

Інтерв’ю із Іриною Кліщевською, художнім керівником театру «Колесо».

Тільки-но я увійшла до театру «Колесо», як у приміщенні одразу зникло світло. Ірина Кліщевська намагалася з’ясувати в чому річ? Виявилося світло зникло по всьому Андріївському узвозі через профілактичні роботи. Темними сходами ми піднялися до кабінету Ірини Яківни і під голоси акторів, що репетирували на сцені, наша розмова все ж таки відбулася, на відміну від прогону вистави. Театр готувався до прем’єри за п’єсою П. Кальдерона «Дама-примара». Перша її постановка в цьому театрі (і в Україні взагалі) була здійснена ще в 1996 році, і йшла протягом десяти років, отримала «Київську пектораль» за музичне оформлення. І. Кліщевська згадує як готувалися до першої прем’єри: 

• Тоді з нами повсякчас траплялися містичні історії. Одна з таких була з кравцем на прізвище Криворучко. Десь за тиждень до прем'єри ми поїхали забирати у нього костюми. Потрапивши в майстерню ми ошаліли, оскільки побачили замість костюмів самі клаптики тканини і жодної готової сукні або ж камзолу. І до того нам ще не хотіли віддавати навіть ці клаптики. Довелося викликати міліцію. На додаток, шпаги гнулися з першої репетиції і ми навіть вивчили процес виготовлення зброї. Я нещодавно подумала, що під час цьогорічних репетицій нічого дивного, на щастя, не відбувається, а тут раптом зникло світло під час останніх прогонів.

Чому театр вдруге зацікавився творчістю Кальдерона? І чому саме зараз?
Педро де ла Барка Кальдерон – це висока класика, якої зараз не вистачає. Багато класики бачимо на сцені, але жанру «плаща і шпаги» практично немає. Я навіть не пам’ятаю, чому ми перестали грати цю виставу. А потім просто випускали нові прем’єри, і все не було часу її відновити. Я не викреслювала її із афіші, і постійно думала до неї повернутися. Звертаючись і вперше, і вдруге до цієї п'єси ми вирішили не порушувати авторський стиль. Адже текст Кальдерона писаний віршами. Знаю, що сьогодні російською часто грають прозовий варіант. Переклад для нашого театру здійснив іспаніст Сергій Борщевський. 
П’єса «Дама-примара» сьогодні просто необхідна, адже вона підіймає такі питання як честь, гідність, висока любов на фоні потаємної інтриги сюжету. Духовність, одухотвореність, саме те, що ми стерли в нашому житті. Звісно ці почуття зараз поновлюються, але дуже важким шляхом. 

 Що нового у другій редакції вистави?
Із попередніх виконавців залишився лише Вадим Лялько, який знову грає Дона Мануеля. Інші ролі виконує молодь театру. Я завжди намагаюся одразу займати в репертуарі нових акторів. В нашому маленькому колективі немає системи «п’ятий зайчик в третьому ряду».
Акторам дуже складно грати вірші, які мають стати органічним діалогом. Тим паче на сцені діють дони, аристократія, знатні чоловіки із військовою виправкою, відбуваються справжні бої зі шпагами, які ми відновили за малюнком Володимира Абазопуло. Ми ретельно вивчали мову жестів, віял, як правильно кавалери беруть за руку даму тощо. І хоча нашим завданням не було зробити історичну реконструкцію, але ми намагались максимально наблизитись до епохи. Проте, вистава все ж вийшла сучасною, динамічною та рухливою, за рахунок енергетики молодих акторів. Протягом вистави ми робимо перехід від поліетиленових костюмів до справжніх. Наче відкриваємо альбом і бачимо картинки, а потім намагаємось зіграти як воно справді могло б бути тоді. 
На остаточне вирішення відновити постановку також вплинула економічна ситуація в країні. Зробити нову костюмну виставу коштувало б шалених грошей. А ми зберегли костюми та декорацію в гарному стані, на їхнє відновлення пішло мінімум часу та коштів. 
Як відомо «Дама-примара» користувалася успіхом у глядача. Якого глядача Ви чекаєте сьогодні?
Молодого. Я звісно не розділяю, до нас приходять різноманітні глядачі. Публіка значно змінилась. Сьогодні не так багато людей, які з легкістю прочитають усі закладені режисером змісти у виставі. Ми спостерігаємо, що в театр ходять великими компаніями, стало навіть модно відзначати таким чином свята. Хоча на думку соціальних експертів, театри постійно відвідує лише 6-10% населення. Сьогодні відвідування театру трохи зменшилося, думаю, більше через фінансові проблеми. Але люди рятуються в театрі. Вони хочуть відчути живу енергію, і побути десь окремо від негативних подій. Проте завдання театру не тільки допомогти глядачу відпочити, а й посміявшись, поплакавши, очистившись духовно, замислитись. Тому добре, що на виставах за провокативною драматургією (наприклад, «Золотий дракон») у нас побільшало глядачів.  

У вас в репертуарі часто звучать імена-«родзинки», які не побачиш більше ніде. Це спеціальна репертуарна політика чи випадковість?
Це цілеспрямована робота. Ми намагаємось створити репертуар, який був би несхожим на інші театральні колективи не тільки Києва, а й України. Справді, знайти прізвище Міттерера, Нестроя, Хандке або Францобеля у якійсь афіші окрім нашої просто неможливо. Я люблю ставити щось оригінальне. Скажу відверто, я можу відмовитись взяти до роботи п'єсу, якщо дізнаюсь, що хтось з колег наклав на неї оком. Бувало таке, що і я відмовлялась від ідеї щось поставити, і колеги свої задуми не втілювали в життя. Беручи щось до постановки, намагаємось якось спрогнозувати глядацький попит. Це справа з одного боку інтуїтивна, а з іншого – суто прагматична. 
Більшість репертуару займає світова класика, а серед сучасних п’єс бачимо лише зарубіжні. Чи хотіли б Ви поставити сучасну українську драматургію і яку?
Не можу сказати, що сучасної української драми у нас немає. Є п'єси та інсценівки Ярослава Стельмаха, є переробка, осучаснений водевіль Миколи Янчука «По ярмарку» - вистава «У Києві, на Подолі...». Сучасної української драматургії читаю достатньо, проте поки що не натрапила на щось для себе цікаве. Не дуже хочеться ставити виставу, дія якої відбувається в морзі або ж на кладовищі. Якщо чесно, то свою порцію відвертої «чорнухи» я вже відпрацювала у 80-х та 90-х роках. Це був необхідний етап становлення театру, це була гарно написана за усіма канонами драматургія, яка давала можливість виходу негативним емоціям. Теми, які порушують українські молоді драматурги, мене хвилюють, але на відвертий експеримент ми не маємо фінансування. Державна програма підтримки молодих театралів відсутня як для драматургів, так і для режисерів.
А зарубіжна сучасна драматургія підтримується фінансово їхніми інституціями. Німецькомовні країни перекладають свою драматургію різними мовами, видають збірки, фінансово стимулюють її втілення у наших театрах. Підтримують своїх сучасників британці, колись це робили фіни. Ми ж такої програми не маємо навіть на території України, не говорячи вже про підтримку своїх десь за кордоном. 
Скажіть, будь ласка, як пройшов цьогорічний фестиваль моновистав «Відлуння»? 
Минулого року ми вирішили повернути фестиваль на нашу сцену. Після кризи у 2008 році, економічно вигідніше було проводити його в Хмельницькому. Фінансова ситуація не дуже змінилась, проте ми взяли на себе відповідальність. Мізерного фінансування, яке надавала держава нам вистачало, щоб забезпечити учасників харчуванням та проживанням, а сценічний майданчик ми надавали безкоштовно. До Києва, гості добирались самі, витрачаючи на це власні кошти або ж підшукуючи спонсорів. І це при тому, що фестиваль не ставить собі за мету комерційну вигоду: глядачі потрапляють на вистави абсолютно безкоштовно. Змушена сказати, що фінансування за минулорічний фестиваль нам в повному обсязі не надійшло. Якщо Міністерство культури частину виплат компенсувало, то Департамент культури кошти не перерахував.
Відбір цього року був складний. Хтось був змушений відмовитись від участі оскільки не знайшов фінансування (театри з Ізраїлю, Великої Британії, Польщі), російському театру ми відмовили самі, враховуючи напружені стосунки між нашими державами сьогодні.  Деяким учасникам допомагали різноманітні культурні інституції в нашій країні, посольства. За підтримки Австрійського культурного форуму до нас приїздив Алоїз Франк з виставою «Племінник Вітгенштайна», шведський тромбоніст Еліас Файнгерша показав виставу «Саундтрек мого життя», знайшовши собі спонсора на Батьківщині, грецькі фонди підтримали свою виставу «Інсенсо» за Д. Дімітріадісом.Серед українських представників – Євген Нищук, який ще до міністерського призначення погодився грати «Прекрасного звіра в серці», Віталій Бондарєв з Харкова з виставою «Суєта суєт» за Бабелем. Фестиваль відбувся як завжди у червні.

Ваш театр дуже багато гастролював світом. Як сьогодні складаються обставини гастролей?
У нас більш інтенсивне фестивальне життя, ніж гастрольне. Нещодавно відвідали фестиваль моновистав у м. Бітола (Македонія) із виставою Марії Грунічевої «Я чекаю тебе, коханий». Ще одне запрошення отримали із Махачкали. Але ж Дагестан – частина Росії. І якщо будуть продовжуватися такі протистояння між нашими країнами, ми звісно не поїдемо. 
Культурний процес і тісні взаємозв’язки двох країн не повинні розпадатися, але як існувати далі? Яке Ви бачите рішення? 
 Сьогодні відбувається розпад зв’язків між нашими країнами в усіх сферах: в бізнесі, економіці, і в культурі безумовно. Мені шкода, що між нами втратилась адекватність сприйняття одне одного.  На досвіді власної родини я помічаю, що нам доведеться будувати стосунки фактично з нуля, переборюючи негатив, руйнуючи стереотипи. Я за єдину Україну у нормальних стосунках із сусідами. Молодь нашого театру активно допомагала у всіх подіях Майдану. Ми надавали можливість молодим людям з Майдану отримати психологічну розрядку, запросивши їх на вистави. 
При театрі відкрилися курси акторської та ораторської майстерності, що тривають 2 місяці. Хіба можна стати актором за такий короткий термін?
Звісно, неможливо стати актором за два місяці, але можна покращити свою мову і розкутість. Курси розраховані більше на психологічні звільнення від комплексів, корисні для людей публічних професій. Їх веде наша актриса Марія Грунічева. Також є декілька дитячих груп, яким наші актори викладають вокал і пластику. І вони вже беруть участь в наших виставах.

Майдан – віщий сон Тараса.

Стаття надрукована  в газеті "Голос України" №109 (7 червня 2014р)

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=336693 

Недарма в такі важкі для України часи відбуваються 200-ті роковини з дня народження великого українського Поета, Художника, можливо, сучасними словами, навіть «правозахисника» української культури Тараса Шевченка. Так актуально і влучно звучать його вірші. Його біль через «культурну окупацію» України російським царатом перегукується із сьогоднішнім болем. Недарма, головне святкування дня народження Поета відбулося на Майдані, серед простих людей, про яких він і писав. І сьогодні витесаний із дерева Кобзар стоїть посеред Майдану, адже його місце з народом, його дух продовжує надихати українців на боротьбу за власну державність.

Природно, що столичні театри один за одним випускають прем’єри за творами Т. Шевченка. А головне, сьогодні висловлювання на цю тему звучать щиро, без контурної риторики, без возвеличення ідола. Сьогодні всі намагаються бачити в ньому не просто абстрактного пророка, а справжню людину із плоті і крові, котра страждала, любила, творила, жила… Адже не треба створювати собі кумира, і рахувати пам’ятники, треба творити ідеали у серці і душі.

Саме такий звичайний Тарас Шевченко з’явився на сцені Театру юного глядача на Липках. 22 березня відбулася прем’єра вистави-колаж «Сон» за творами Т. Шевченка у постановці Віктора Гирича. Перед глядачем поет постає водночас одним із багатьох синів свого народу, і разом з тим центром народного натовпу, виразником їхніх ідей та думок. Масовість вистави апелює до одного з гасел Майдану: його не можна очолити, до нього можна лише приєднатися. Народність – провідна тема вистави. І народ тут не темний, не дурний, а «народ – джерело влади». Масові сцени переростають у динамічне дихання вистави. Що відчутно вже з початку вистави: хлопці із шинами в руках, в джинсах і вишиванках збігають просто із глядної зали на сцену. Цим жестом приєднують глядачів до масовки вистави: люди, які тільки-но були на Майдані, продовжують існувати в його атмосфері. Не дивлячись на повторювані прийоми сценографії М. Френкеля із дзеркальними стінами, створюється хороший візуальний образ, все, що на сцені подвоюється, утворюючи ілюзію ще більшого натовпу. І водночас це реалізує, можливо, підсвідому ідею: люди вже мислять по-новому, але ще знаходяться в «старих декораціях». Тарас Шевченко «пише вголос» вірші:

«…Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати —

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився —

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!..»

А в цей час на екрані транслюються документальні кадри з Майдану, люди будують барикади зі снігу, відбуваються сутички між правоохоронцями і самообороною. Ось він пророчий кошмар Тараса Григоровича. Щоправда недолуге використання екрану не виправдано: варто було застосувати його або лише для прологу, або використовувати постійно. Його присутність не є завершеною, він ще раз з’явиться, щоб проілюструвати скульптури в саду і все.    

Рухомий двоповерховий подіум із драбиною завершується виритою могилою замість  оркестрової ями. Унаочнений український вертеп передає і сьогоднішню будову світу: небо, життєвий простір і пекло. Особливо влучно використовується драбина для показу ієрархічної системи у суспільстві: цар знаходиться згори, а на драбині вибудовуються в залежності від статусу і соціального місця люди. Цар принижує і б’є ближчого, а потім по черзі всі із задоволеним виглядом лупцюють один одного. Нице підлабузництво при якому так і не навчилися жити українці, проти чого вони продовжують боротися. Драбиною вгору сходять душі вільних дівчат-селянок, щоб потім скотитися вниз головою після приниження.

Тут є зовсім маленький Шевченко (Назар Добріян), що вірить у стовпи, котрі небо підпирають, юний Шевченко (Юрій Радіонов), який малює ночами, бо в день працює, і Тарас Шевченко, якому років 30 (Тарас Мельничук). Немає його в більш зрілому віці, і це так природно для майданної атмосфери цієї вистави. Дорослий Тарас – голос вистави, але він іще і пильний спостерігач, він допомагає простим людям, підказує їм правильні слова та дії.

Головний конфлікт вистави у протистоянні народу і влади, у протистоянні двох різних культур. Російський царат помпезно одягнений і схожий на ляльок, заведених ключиком шахрайства з абсолютно бутафорними, не природними рухами. На жаль, таким виглядає і Богдан Хмельницький (О. Вілков). Російські солдати, зомбовані нежиттєвими абстракціями витанцьовують справжній танок із українськими дівчатами-покритками, дітей від яких не признають. Їм протиставлені щирі прості люди зі своїм болем та правдою. Величезний плюс цієї вистави – хореографія Олексія Скляренка і вправне її виконання молодими акторами.

Солдати стають чортами, постійно вилазять із отворів на авансцені, які потім утворюють великий льох. Дим із підземелля, смерть із косою, що постійно ходить  за селянами, вертеп із М. Щепкіним, М. Гоголь, що палить свої рукописи і визнає російську мову провідною (хоча це малоймовірний історичний факт) – калейдоскоп української історії, калейдоскоп образів Т. Шевченка. А кохання до Варвари Репніної проноситься повз Шевченка наче каруселі, які він так і не зміг вхопити.

 Вистава закільцьовується: хлопці так само як і спочатку кружляють навколо себе із розпростертими руками і читають вірші Шевченка. Маленький Тарас повільно підіймається вгору глядної зали, йде в народ. Не вистачає лише образу самого Майдану, що мав би виринути із екрану. Складається враження, що творці вистави забули поставити крапку у кошмарі Т. Шевченка. А може той сон ще й досі не закінчився?…