Чи потрібен Києву експериментальний театр?

 

Стаття у газеті "День", 26 липня, 2013. 

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/chi-potriben-kiievu-eksperimentalniy-teatr 

Режисерські пошуки Олексія Скляренка: між двома столицями

СЦЕНА З ВИСТАВИ НАВЧАЛЬНОГО ТЕАТРУ КНУТКІТ ІМ. КАРПЕНКА-КАРОГО — ПЛАСТИЧНА ДРАМА «КУРАЖ» ЗА МОТИВАМИ П’ЄСИ Б. БРЕХТА «МАТІНКА КУРАЖ ТА ЇЇ ДІТИ». ВИСОКИЙ РІВЕНЬ ПОСТАНОВКИ О. СКЛЯРЕНКА ВИЙШОВ ЗА РАМКИ СТУДЕНТСЬКОЇ РОБОТИ І МАЄ ПРАВО ПРОДОВЖУВАТИ ВЛАСНЕ ІСНУВАННЯ ВЖЕ У РЕПЕРТУАРНОМУ ТЕАТРІ / ФОТО В’ЯЧЕСЛАВА ОРЛОВА

ОЛЕКСІЙ СКЛЯРЕНКО У ВИСТАВІ «КАРМЕН» ТЕАТРУ РОМАНА ВІКТЮКА / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕКСІЯ СКЛЯРЕНКА

Підсумки цьогорічного театрального сезону столиці виглядають не дуже радісно. Адже постало питання про подальше існування «Київ Модерн-балет» та «бідного» театру «Відкритий погляд». А ще місто втрачає колектив театру «ДАХ», позаяк про свій вихід із трупи офіційно повідомили провідні актори Дмитро Ярошенко та Володимир Міненко. Та й театральні скандали довкола Національної опери, Національного центру мистецтв ім. Леся Курбаса додають перцю. Але, попри негаразди, пробиваються й позитивні паростки — яскраво заявляють про себе нові режисерські імена. Одне із них — це Олексій Скляренко — актор, хореограф і режисер. До речі, Скляренко походить із знаменитої театральної української династії. Дід Олексія — Володимир Скляренко — відомий режисер і педагог (працював із Лесем Курбасом у театрі «Березіль»), а бабуся — Надія Титаренко — видатна актриса. Батько Олексія — Володимир Скляренко — був театральним режисером, мати Олена Скляренко — актриса Львівського ТЮГу, рідний дядя — Володимир Денисенко — один із кращих педагогів в Україні з класичного танцю. Дружина Олексія — Катерина Степанкова, — актриса та режисер, донька легендарних Ади Роговцевої та Костянтина Степанкова.
Олексій Скляренко закінчив акторський факультет у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (курс — Валентини Зимньої), працював у Москві, в Театрі Романа Віктюка (1997 — 2012 рр.) та в хореографічному проекті Алли Сігалової «Грезы любви» (2001 — 2003 рр.). Олексій був режисером пластики та хореографом у московських театрах: Малому, Театрі сатири, в Театрі Романа Віктюка; в Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра та в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Нагадаємо, навесні Олексій Скляренко представив свою першу самостійну режисерську роботу на сцені Навчального театру КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — пластичну драму «Кураж» за мотивами п’єси Б. Брехта «Матінка Кураж та її діти». Рівень постановки вийшов за рамки студентської роботи і має право продовжувати власне існування вже у репертуарному театрі. Можливо, новим етапом буде створення саме такого драматично-пластичного театру в Україні. Чи потрібен Києву експериментальний театр? На це запитання хоче знайти відповідь Олексій Скляренко.

«ВІКТЮК — МОЛЬФАР І ПРИБОРКУВАЧ СТИХІЙ»

— За п’ятнадцять років у Театрі Віктюка я, паралельно із акторськими роботами, разом із Романом Григоровичем випустив декілька вистав як хореограф-постановник, — розказує Олексій СКЛЯРЕНКО. — Працював майже в усіх виставах, але головних ролей не грав. Перша моя роль у театрі — роль без слів у виставі «Соломія». Але в репетиційній період Роман Григорович виявив певні мої здібності, і я отримав величезний шматок пластичної партитури. Так поступово від простого солдата доріс до того, що поєднав чотири ролі — Чорного Янгола, Тейлора, Суддю та Молодого Сирійця, одного разу навіть довелося зіграти Іоканаана. Згодом випала перша серйозна роль Тореодора у виставі «Кармен», де грав із Іриною Апексимовою. Вихід Тореодора вибудовувся як характерна балетна варіація. Я виконував до восьми трюкових серйозних стрибків, після яких одразу йшла драматична сцена. Тоді відчув справжній синтез руху та драми. Вистава «Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв» Азата Абдуліна, де я грав Еріка Бруна, знову поєднувала текстову лінію із пластичною. Як і остання моя роль у Театрі Романа Віктюка — принц Еццо у виставі «Король Арлекін», де я паралельно займався постановкою пластики. Спектакль вийшов після смерті видатної німецької танцівниці Піни Бауш і був присвячений її пам’яті...
Віктюк — мольфар і приборкувач стихій. Поруч із мольфаром, певно, мусить бути й лячно, й небезпечно — але завжди цікаво!
— Чи використовуєте ви режисерські методи Віктюка в роботі з акторами?
— Віктюка неможливо повторити. У кожній новій виставі він знаходить щось принципово нове. Роман Григорович вміє заворожити, дістаючи із актора певну реакцію, яку дуже непросто віднайти. Він змушує пройти цей шлях, і тоді відтворене актором стає рефлекторним і оживає саме собою. Так вміє тільки Віктюк. Але я його учень і, звісно, його естетика та вибудовування мізансцен мені близькі. Хоча я пішов із Театру Віктюка, але в нас із Романом Григоровичем збереглися добрі взаємини.

«АКТОР МАЄ ПРОПУСКАТИ БІЛЬ НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ КРІЗЬ СЕБЕ»

— Що для вас як режисера важливо в акторові?
— На творчій зустрічі з Еймунтосом Някрошюсом у київському Будинку актора йому поставили те ж саме запитання. І він першим місцем визначив міру смаку, другим — працездатність, і лише третім — талант. Для мене важливо — миттєве ввімкнення, відгук і бажання виявити себе. І, звісно, важлива міра смаку. Актор — це людина, яка не має права лише споглядати, вона має пропускати біль навколишнього світу крізь себе.
— Чому вирішили займатися саме пластичною режисурою?
— Вибираючи матеріал для постановки, мені цікаво знайти в ньому приховану взаємодію протиборчих сил, стихій, а не людей конкретних. А щодо пластичних структур, то важливо відтворити не просто красивий рух тіла в просторі, а можливість тілом передати рух душі.
Працюючи постановником пластики та хореографії в Драматичному театрі, я потрапляв у ситуації, коли доводилося займатися не тільки хореографією, а й суто режисерською роботою. Я вибудовував номер під сцену, але й сцену вибудовував також. Особливо це стосувалося антрепризових вистав, де брали участь п’ять — шість зірок, яких важко зібрати разом. Я дуже вдячний постановкам, тому що міг працювати з хорошими акторами, набираючи режисерський досвід.
— Як виникла ідея втілити п’єсу Брехта в пластичному малюнку?
— Ідея взяти одну із найбільш текстових п’єс — «Матінка Кураж та її діти» — й зробити її без жодного слова, може, й виглядає дивно. Але якщо уважно прочитати текст і звернути увагу на ремарки автора перед кожною сценою, а потім з’єднати їх, — то отримуєш лібрето. Це й наштовхнуло на думку створити пластичну форму. Ідея зародилася років шість тому. Я мав намір здійснити її в Москві. Але саме тому, що я не міг вияснити для себе жанр, мені було дуже складно пояснити потенційним спонсорам, що це за проект...
У Києві я ставив пластику у виставі «Обман довжиною в життя» — вистава Театру на лівому березі Дніпра (у постановці Катерини Степанкової). Після прем’єри, на якій побувала мій колишній педагог Валентина Іванівна Зимня, вона запропонувала співпрацю з її курсом. Дозволила поекспериментувати, й це виросло в дипломну виставу. Фактично без грошей, з мінімальним бюджетом.
Коли працював над «Куражем», не думав про жанр. Але зараз я не назвав би її просто пластичним спектаклем, це, скоріше, пластична драма. У виставу «Кураж» дуже легко впровадити текст. Інше питання — для чого? Я здебільшого вважаю цю постановку як драматичний театр, ніж суто пластичний.
— Не виникало проблем із пластичною підготовкою студентів-акторів?
— Я намагався використовувати їхні можливості, підлаштовувався під конкретну фізику та пластику. Якщо в мене не виходило зробити те, що я хотів, просто відпускав ситуацію. Але все ж таки частково добивався неможливого від деяких із них. Одна справа, якщо ти бачиш потенціал, а студент із певних причин його не виявляє, тоді потрібно добиватися, а якщо цього немає, то й навіщо витрачати час на недосяжне. Довго вибирав, хто буде грати Кураж, поки не зупинився на Вікторії Бистрицькій. Вона не навчалася танцям, але в її природі є певна енергія, вона відчуває рухи. Я навіть знайшов виправдання незвичності блондинки в цій ролі (передусім Кураж — німка).

«КУРАЖ — ТЕМА ЖІНКИ, ЩО ЙДЕ КРІЗЬ ВІЙНУ»

— Хто ще брав участь у створенні вистави?
— Окрема подяка сценографу Тарасові Ткаченку, адже він не просто відповідає за якийсь шматок сценографії, а проникає в таємничі сенси всього твору. Майже половину музики до «Кураж» написав український композитор Андрій Шусть. Це було свято співтворчості. Часто він писав уже після пластичного вирішення певних сцен. Деяку музику було підібрано до початку репетицій, інша впліталася під час роботи, як, наприклад, Борис Гребенщиков і трагічні українські пісні «Іде матьонка додому» та «Ой, гойдала, гойдала» Мар’яни Садовської. Музичний різноплановий колаж пояснюю тим, що ми не прив’язувалися до певних історичних реалій, була важлива тема війни як такої. Адже війна відбувалася в усі часи, в усіх куточках світу: Тридцятирічна війна в Німеччині за Брехтом, Друга світова, війна Америки та В’єтнаму та інші. Тому використана й пісня українського гурту «От Вінта» на мотив американського армійського маршу. Але в кінці вистави звучить саме німецький марш, що підкреслює суть самої Кураж — німки та Брехта — німця.
— Яка головна тема вашої вистави «Кураж»?
— Тема жінки, що йде крізь війну. Для мене це — не конкретна Кураж, це — стоїчний міцний збірний образ жінки в протиставленні збірному образу війни, долі та смерті.
— А що буде далі з цією постановкою, коли студенти підуть з університету?
— Не знаю... Відбулись останні екзаменаційні покази вистави, далі діти підуть на п’ятий курс, але підуть не всі. Чи буде можливість грати її далі — не знаю. Зараз намагаюся зробити все можливе, щоб вистава існувала далі. Можливо, для цього її потрібно буде переселити на іншу сцену.
— Ви плануєте й надалі залишатися в Україні, чи все-таки повернетеся в Москву?
— Я нещодавно кардинально змінив своє життя. Вихід із театру — дуже серйозний крок. Поки що живу на два міста ( Москва — Київ). Два роки тому Катя подарувала мені сина. Малюку в Києві зручніше, тут все більш прилаштоване для нього, ніж у Москві. Нині в мене є певні творчі пропозиції, але зараз нічого конкретного сказати не можу...

З ненадрукованого:

Ерік Брун - Олексій Скляренко у виставі "Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв" Театру Романа Віктюка.

З ким із акторів та режисерів  Ви б хотіли працювати в майбутньому?

Я б дуже хотів ще попрацювати зі своїми студентами, я бачу їх потенціал. І з акторами, яких я глибоко професійно поважаю: Світлана Орліченко, Анастасія Кіреєва, Дмитро Суржиков, Лариса Руснак. І хочу додати, коли в мене виникла ідея поставити «Кураж» ще на рівні думки-форми, я хотів втілити цю роботу із Ларисою Руснак. Вона абсолютно відповідала моїм вимогам щодо цієї ролі. Боюсь, що не назвав всіх, адже в Києві є дуже багато цікавих акторів. У Москві мені вже довелося працювати із Володимиром Меншовим, Ольгою Аросьєвою, Вірою Васильєвою, Олексієм Кортнєвим, Максимом Віторганом, Лєною Захаровою, Олександром Носиком, Ігорем Золотовицьким, Оленою Шевченко, Олесею Судзіловською, Григорієм Антіпенко та іншими. 

Клоун - Олексій Скляренко у виставі "Путани" Театру Романа Віктюка.

Чим для вас відрізняється московська театральна атмосфера від київської?   

Київська публіка набагато тепліша. Москва більш виважена та холодна. Київ завжди був дуже театральним містом. А ще різниця питання в  ставленні до театрів та акторів. У Москві біля трьохсот театрів. Не дивлячись на те,  що Юрій Лужков був суперечливим мером Москви, він опікувався побудовою приміщень для театру «Луны», для Нової опери, для театру «Et Сetera» Олександра Калягіна, для театру Петра Фоменко, побудував центр Вс. Мейєрхольда, Будинок Музики, театральний центр на Страсному а також дав приміщення театрам Армена Джигарханяна і Романа Віктюка. А скільки театральних майданчиків було збудовано у Києві? Одиниці, і то це приватна ініціатива, а не державна політика. І ще дуже сумний факт, що не розвивають провінційні театри. У європейських містах є свої знамениті провінційні колективи, які виглядають на рівні зі столичними. Та ж сама ситуація із фестивалями та преміями. Я із здивуванням дізнався, що «Пектораль» – це  лише київська нагорода, а не загальнодержавна. Немає, наприклад, аналогу російської «Золотої маски», або фестивалю імені А. Чехова. 

 Чорний Янгол - Олексій Скляренко у виставі "Соломія" Театру Романа Віктюка.

Яке ваше режисерське кредо?

Розкривати людську природу. Для мене найважливіші питання: таємниця народження, таємниця смерті і таємниця любові. 

 "Кураж", режисер - Олексій Скляренко

Сповідь (із старого архіву)

Я сідала у потяг прохолодним ранком, який здавався мені таким же самотнім, як і я. Провідник сонно розглядав мій квиток, а потім довго звіряв номер студентського, затримуючи чергу.

-          Ви якісь тут на себе зовсім не схожі.

-          Та це я, просто вже три роки минуло, так буває, люди змінюються.

На моє здивування вагон був майже порожнім. Адже в суботній день багато хто їде до столиці на цих старезних, як світ, електропотягах. Я сіла на своє місце і майже заснула. Прокинулася, коли вже далеченько від’їхали, прокинулась від легкого поштовху, а в душі була сильна тривога. Де вона взялась, звідки? адже ж усе нормально. Відкривши нарешті очі, я побачила біля мене молоду жінку. Я б скоріше назвала її дівчиною, але щось у її стомленому погляді вимагало іншого статусу.

-          Доброго ранку – переляканим голосом якось повільно вимовила вона.

І не встигла я відповісти, як вона мене перебила і почала розповідати :

-          Розумієте, виїхала з дому і дещо забула, а при таких жіночих днях це просто необхідно. І я вирішила всі три години стояти в тамбурі, щоб уникнути дискомфорту, але щось так втомилась. У вас, до речі, цього не має при собі.

Я знов не встигла відповісти, вона зробила висновки з мого вигляду чи що, в принципі байдуже. Жінка зняла куртку. Залишилася в тонкій туніці. Але що в неї з рукою? Що  вона на неї намотала? Ось вона, моя тривога: в неї там пістолет. Ні, з її виглядом, це швидше шило, або якийсь ніж. Та ну заспокойся, це вона певно брудну білизну зняла десь там в тамбурі і прямо на руку намотала. Фу, тихо, але ж воно мало б смердіти, а тут… точно, це зброя.

-          Ви так дивитись на мою руку. Нічого, я вас розумію, на неї всі так дивляться. А що я можу зробити? А ви до кінцевої.

Я вже навіть не намагалася зробити спробу відповісти.

-          Я теж туди. Я в Києві довго жила, мала роботу. Зараз до друзів їду. Я спортсменка. Була. Та от травма дуже сильна на руці, і довелося повернутися у рідне місто. Тепер там живу з батьками, я зараз навіть не працюю, бо нічого  не вмію, окрім спорту, якого мені уже не можна. А ви хто взагалі?

Ну от, як мені хочеться промовчати. Але на цей раз вона не задовільнилася моїм мовчанням.

-          Я знаєте теж збираюсь переїздити до Києва по закінченню училища. Я акторський факультет закінчую і хочу там роботу шукати. Там це цікавіше та актуальніше. Я, до речі, окрім лицедійства теж нічого не вмію.

-          То не будь дурна – мене нахабно перебили і  перейшли на ти – вчись іще чомусь, бо ти здохнеш у тому Києві зі своїм театром, я впізнаю наївну дурість.

-          Але… я прошу не ображати мене, і ми з вами не такі близькі, щоб одразу на ти…

-          Добре, сонечко. Я більше не буду говорити до тебе, але не будь дурною…

Здається вона образилась. Пересіла на вільне місце у другому кінці вагону. А мій сон минув. Я не могла заспокоїтись від такої нахабності…

А через рік я вступила до київського вузу зовсім на іншу спеціальність на заочне навчання, щоб вміти ще щось, щоб не здохнути. Працюю  в Києві і не кинула театр, але тепер я багато чого іще навчилася. І тільки зараз я зрозуміла свою тривогу перед тією жінку: вона таки тримала в руці зброю, яка могла вбити мене, вона тримала - вибір. Дякую, Боже…                  

Сучасні святині від Катерини Косьяненко

11 липня в київській галереї «Триптих» відкриється виставка SUMMERTIME

"Комчугеза", 2011 р. / ФОТО НАДАНО ОРГАНІЗАТОРАМИ ВИСТАВКИ

Автор експозиції — Катерина Косьяненко, яка працює в царині станкового малярства. 2009 року художниця стажувалася в Cite Internationale Des Arts (Париж). Двічі брала участь у проектах фонду Matrix Orange (Нідерланди). Її роботи мали змогу оцінити відвідувачі персональних виставок мисткині у Франції, Нідерландах, Італії.
Нещодавно картину «Зупинка «Парадайз» можна було побачити на V Всеукраїнській трієнале «Живопис-2013», яка відбулася в Будинку художника. Нині в галереї «Триптих» — перша персональна виставка мисткині в Україні.
Катерина Косьяненко з художньої точки зору порушує глибинні теми українського народу в серіях своїх картин. Серія «Тіні забутих предків» (2002) — одна з перших повноцінних серій художниці, яку можна визначити як пошук власного стилю. Всі картини виглядають ніби трохи в імлі. Це тіні предків, які проступають крізь спогади: «Діти в церкві», «Весілля», «Марічка заглядає у віконце», — що навіяні повістю Михайла Коцюбинського та фільмом Сергія Параджанова.
Серія «Календар» (2003—2005) через традиційні свята розповідає про кожен з місяців року. Коли бачиш сюжет картин «Покрова» й «Водохреща», «Микола», «Варвара», «Катерина», «Явдоха» та ін., то одразу розумієш, про який період року йдеться. Кожна з картин передає не просто колір чи відтінок того чи іншого місяця, а настрій людей із кожного свята.
«Мамаї та Мамаївни» (2006—2010) теплими брунатними барвами передають біль та щем українських пісень, диво любові та прощання, оповідають про долю українського народу. А червоні й сині кольори вплітають радість і веселі нотки у нашу історію. Вишиті рушники в руках жінок із полотна «Катерина» відображають сучасний погляд на вічний побут та традиції.
Нагадаємо, Катерина Косьяненко займалася розписом-реконструкцією стін церкви Благовіщення Божої Матері при НАУКМА. Цікаве місце у творчості художниці також посідають портрети. Вона розповідає, що зазвичай малює друзів. Катерина займається і графікою, загалом майстерно виконані замальовки, на яких зображено архітектуру та природу Італії, Польщі, Голландії, і, звичайно, України — Криму, Карпат і неодмінно Києва. Її ляльки, виконані в авторській техніці, схожі на персонажів інших картин: яскраві, веселі й водночас сумні, вони складені з різнобарвних шматочків, як і наше життя складається із переплетіння болю й радощів.
На виставці в галереї «Триптих» представлено роботи останніх років. У січні їх побачили в Ніцці, а нині — й київська публіка.
Це серія картин «Оболонські святі» (2012—2013), в якій поєднано класичні традиції написання святих із сучасністю. До звичних образів додано мобілки, маршрутки, Інтернет. Святі зображені на тлі оболонських багатоповерхівок і краєвидів, лавок та парканів. Наприклад, «Варвара» тримає в руках пластиковий стаканчик з вином; «Наталка» — свята, котра оберігає шлюб, родину, зображена з обручкою; «Тетяну», котру кинули в печеру з левами, але вона вціліла, завжди зображують із чашею, в якій вино — символ пристрастей і страждань, а «Катерину» — з пальмовою гілкою. Трохи дивно бачити «Михайла» верхи на коні, адже іконографічно святого Михайла так ніколи не зображували. Втім, є прикмета, що коли 21 листопада йде сніг, то це Михайло приїхав на білому коні. Тому картина уособлює прихід зими.
Сучасні ремінісценції можна простежити й в інших картинах. Наприклад, на картині «Айфон» зображено нашу повсякденність — життя в очікуванні дзвінка. На «Зупинці «Парадайз» ми бачимо апельсини, хурму, оливу, каштан, яблуню, тополю — всі дерева, які уособлюють райську насолоду. Але «Парадайз» — за парканом, як і в житті — земний рай можна шукати дуже довго, але так і не знайти. «Аеропорт» — про життя художниць, котрі несуть картини, як хрест, як свій життєвий шлях, перевозячи їх із однієї країни до іншої...
Наприклад, «Зелені лави» — про схожість Кракова зі старим Києвом, якого вже немає, а ще це Київ у дитинстві художниці, де пагорби з тінями асоціюються з вічністю...

Джерело: День, 10 липня, 2013.
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/suchasni-svyatini-vid-katerini-kosyanenko

 

Зелені лави, 2011

 

Аеропорт, 2012.

 

Польська наречена, 2011

Більше картин на сайті художниці:

http://katerynko.com.ua/

           відкриття виставки 11 липня, галерея "Триптих". 

Катерина Косьяненко. У прекрасному тілі прекрасний дух. Людина, що говорить картинами, маючи чудову міру смаку та багате духовне життя. Дякую за виставку.

Виставки, які варті уваги.

Можливо, запізно згадую враження від побаченого, але якщо досі ці враження залишилися в мені, то це тільки свідчить про довготривалий вплив справжнього мистецтва.  Намагаюся відвідувати більшість виставок Києва, але, на жаль, не встигаю їх фіксувати. Тому трохи про найцікавіше.

Виставка «Мистецьке життя Києва ХХ ст. в реліквіях музейної колекції» до 90-річчя Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

 

Оформленням займався сценограф та живописець Ігор Несміянов. Він вперше, до речі, вирішив проблему колони, що розбиває зал по середині. Художник покрив її дзеркальною основою, що дало змогу відбивати експонати, таким чином не розбивати зал, а продовжувати його. І водночас з’являється театральний образ – відображення, відбиття театрального процесу, який забальзамовується у стінах музею, і стає вже історією. Дуже чітка асоціація в такій маленькій деталі.

Хотілося б, звичайно, побачити більш масштабнішу виставку, адже у фондах музею сховані неперевершені скарби про які можна лише почути, а не побачити.

Цікаві фотографії по темі Леся Курбаса. Можна провести паралель між «Березіль працює» та «Березіль відпочиває» - і зрозуміти, що вони працювали завжди – у театрі, на пляжі, у кафе. Театр – стиль життя, а не професія.   

От портрети, що розмістилися над сходами (я розумію, що більше немає де) не дуже зручно дивитися, трохи зависоко. Чудові портрети акторів в гримі героїв. Не схожий на фотографії портрет Валентини Чистякової. Чудові портрети Л. Гаккебуш, В. Василька, Д. Лідера.

Підсумувати можна так: стильно, лаконічно і з любов’ю до музею. 

Виставка триватиме до вересня, театралам варто відвідати!

Персональна виставка картин художниці Тетяни Поліщук «Рецепт щастя», що пройшла у травні в Музеї книги та друкарства. 

Картини Тетяни Поліщук нагадують не лише про дитячі, а й про дорослі мрії. Рожевий коник чи синя рибка, наївна птаха ніби виринають у нашій свідомості і викликають посмішку на вустах від теплоти і радості життя. Картини несуть неперевершену атмосферу доброти. Від їх перегляду надихаєшся життям. Це дійсно рецепт щастя – герої ніби промовляють нам, таким заклопотаним та забіганим – зупиніться та насолодіться миттю, адже кожна хвилина життя неповторна, вона втече від нас назавжди. Спокій та гармонія – цього так не вистачає міській молоді. Хотілося забрати героїв картин із собою, щоб ця мить спокою продовжилася. 

V Всеукраїнське «Трієнале живопису – 2013», що тривало із 7 по 30 червня. Гран-прі отримав Іван Михайлов за триптих «На краю землі». Картина своїм об’ємом та темою нагадує про пошук гармонії, ми всі так поспішаємо дізнатися про цей світ, і забуваємо про його фінальну точку – про кінець. Призові місця у конкурсі посіли дочки відомих художників, які продовжують традиції батьків: лауреатом першої премії стала Ганна Криволап за роботу «Стамбул», де нагромадження певних локацій увінчується християнським хрестом – таким чином вирішується релігійні протиріччя – християнський Константинополь чи все таки мусульманський Стамбул? Другу премію отримала Олена Рижих за «Жертвоприношення Авраама» - за  дійсно глибоку картину, яка через релігійний сюжет розповідає про сучасні страхи.

Також хороші картини: «Молитва» Піхут З.О, «Франція» Гук А. В., «Мінливий спокій» Духовнича Г. Г., «Дорога» Несміянов І., «Парадайз» Косьяненко К. 

До речі, з 11 липня – перша в Україні персональна виставка Катерини Косьяненко в галереї  «Триптих». Не пропустіть!!!

На китайській виставці «Китай, Китай» в «PinchukArtCentre» найбільше вразив Ай Вейвей проектом «Викорчовані» (2009). На підлзі розміщуються сто справжніх коренів дерев. На стінах - фотографії із зображенням однієї людини на фоні порожніх вулиць великого міста. Це дає поштовх замислитися над багатьма темами: міста, через які вмирають дерева, природа. Через це ми втрачаємо кисень і приречені дихати міським смоком. Також наводило на думку, що це викорчовані китайці, які розкидані по всьому світу, та відірвані від своєї Батьківщини. Ці корені були мертві і нагадували про руйнацію світу. Можливо, це навіть заклик, щоб повернутися до природи і перестати масово вирубувати ліси.

Взагалі теми китайців гостросучасні та соціальні.

Талант-шоу в театри!

 

Олександра Пашкова

Олена Свірська

Ганна Тамбова.

Допоки художній керівник Київського академічного театру на Подолі Віталій Малахов терпляче й натхненно чекає, коли ж буде добудоване нове приміщення, принагідно, вочевидь у котре окрилений надією, добирає у трупу молоді обдарування, чиї різнобічні таланти не використовувати на сцені – справжній гріх. Актори цього театру не обмежуються лише виставами, влаштовуючи зокрема й капусники просто неба на Андріївському узвозі, співають, знімаються, просто живуть. Утім, усе перераховане, ба навіть більше, вони тепер можуть робити у новій виставі-концерті «Лебедине озеро. Сутінки». Більше – ні що інше, як відтворювати на сцені життя людського духу.

Афіша «Л. озера» вабить значущими в індустрії моди та телебачення іменами дизайнера одягу Айни Гассе та учасниці одного з сезонів талант-шоу «Голос країни» Таші Круз. Утім це все – про людське око, вірніше – для тих, хто не знає насправді Театру на Подолі та не уявляє, які ж таланти таїть у собі дітище Віталія Малахова. Це зокрема і оперне сопрано Олександри Пашкової, могутній вокал Валентини Ковриги, лірична манера Ганни Тамбової, проникливість й екстравагантність голосу Романа Халаїмова, чудові голоси Олени Свірської, Ірини Огородник, Вячеслава Довженко, Максима Максимюка, Ганни Саліванчук.

«Л. озеро» створювалося, по суті, як навчальний майданчик для підготовки майбутнього великого проекту – мюзиклу. Відбираючи і репетируючи пісні світового репертуару, намагаючись вийти за усталені рамки, актори і постановники так захопилися, що вирішили просто концерт перетворити у виставу,  доповнити його драматичною дією.

За допомогою телесценаристів Тетяни Могильник та Віталія Гуляйченка, Віталій Малахов створив новий у телеіндустрії формат, поєднавши в одне ціле талант-шоу та реаліті «за склом». (Сподіваюся права і біблію формату автори проекту вже встигли зареєструвати. Тим паче, вже й логотип та сценічне оформлення розроблені (сценограф – Марія Погребняк) – це ширми, викладені наче мозаїкою mp3- дисками).

Автори претендують на зображення справжнього закулісся телевізійних шоу. Волею випадку у «Л. озері» п’ять учасниць (точніше чотири учасниці та один учасник, перевдягнений жінкою) виборюють право отримати 100 тисяч. Для кожної з них прописана вигадана історія, що має підняти їхній  рейтинг, у кожної свій стиліст, якому абсолютно байдуже, що в тебе за стиль, він ліпить із тебе ляльку. От і все. Учасники самі не вірять у такі шоу, вони прийшли сюди через гроші, і мають свою справжню історію, яка, на жаль, нікого не цікавить, адже вигадана причина звучить краще, ефектніше та драматичніше. Але тільки на перший погляд.

Кожний шлях до зірок вислано тернами. Матір трьох дітей кидає чоловік, в іншої – помирає важко хвора мама. Третя – вже настільки травмована нещасливим коханням, що призвичаїлася прямувати до мети по кістках. Та й чоловік вирядився у травесті-діву не від хорошого життя. Переказувати всі вигадані сценаристами перипетії – відбирати хліб у акторів, які настільки переконливо ведуть глядача за собою крізь вигадливі переплетіння правдивого життя і мистецьких фантазій. А також крізь поєднані в одній виставі найрізноманітніші музичні жанри – від класичних оперних арій,  до кабаре, банальної попси та глем-року.

Пісні в «Л. озері» - продовження життя героїв, той засіб, що допомагає висловити наболіле, сповідатися, зізнатися у коханні, природне продовження реплік. Маховик пісень, образів, переплетення подій та ситуацій розкручується поволі. Аби наостанок захопити глядача повністю, змусити повірити у реальність теле-реаліті-талант-шоу. Але, Театр на Подолі не був би таким театром, якби спинився б лише на цьому щаблі.

Наче з рукава чародія, наостанок Віталій Малахов дістає останній, театральний, козир. Повертаючи глядача у театральну реальність, чи то – у театральну умовність – виявляється, що дійство, протягом трьох годин якого ми встигли зжитися із героями – лише розіграна акторами вигадка.

P.S. Тим часом режисер В.Малахов продовжує активно працювати, готуючи новий проект «Білий пароплав» за Чингізом Айтматовим за підтримки посольства Киргизстану, що буде приурочено до 85-річчя від дня народження письменника.

                            Газета «Культура і життя», №25, 21 червня 2013 року.