воскресенье, 16 июня 2013 г.

Ерік-Емманюель Шмітт: «Наше завдання як нової генерації: створити кращий світ»



Ерік-Емманюель Шмітт, випускник ліцею в Ліоні, Вищої нормальної школи в Парижі, де у 1986 році захистив дисертацію на тему «Дідро та метафізика» та отримав титул доктора філософії. Викладав в Шербурі та Шамбері. Відомий французький письменник і драматург. Його п’єси та п’єси за його книжками ставляться в усіх театрах світу: «Ніч у Валоні», «Відвідувач» (за цю п’єсу нагороджений премією Мольєра, 1993), «Загадкові варіації», «Розпусник», «Маленькі подружні злочини», «Оскар та Рожева пані», «Фредерік або Бульвар злочинів». Останні п’ять йдуть у театрах України.
Його проза відповідає на актуальні питання. Наприклад, «Цикл незримого» розповідає про різні релігії. У романі «Частина іншого» підняті історичні проблеми Другої світової війни. Сьогодні українською вже перекладено чотири його книги: «Дитя Ноя», «Оскар і Рожева пані», «Пан Ібрагим та квіти Корану», збірка «Мрійниця з Остенде». А твір «Оскар і Рожева пані» нещодавно внесено до програми шкільного курсу світової літератури. У своїй творчості Шмітт багато звертається до музики. Здійснив переклад з німецької на французьку опер Моцарта «Весілля Фігаро» (1786) «Дон Жуан» (1787), створив музичну вистава за біографією Ж. Бізе. Також написав книжки: «Коли я думаю, що Бетховен помер, в той час як стільки кретинів живі» та «Моє життя з Моцартом».
В Україні у рамках фестивалю «Французька весна» Е.-Е. Шмітт відвідав Львів, де 4 квітня відбулась творча зустріч. У Львові він переглянув постановку п’єси «Загадкові варіації» у Національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької в постановці Вадима Сікорського, де роль Абеля Знорко виконав Богдан Козак, а роль Еріка Ларсена – Олег Стефан (актор Львівського театру ім. Леся Курбаса).
Також 6 квітня відбулася зустріч з письменником у Києві в приміщенні Молодого академічного театру. Тих, хто не встиг взяти автограф під час зустрічі у театрі, запросили у книгарню «Є» о 17.00 відвідати окремо автограф-сесію.
За день перед цим на сцені Молодого театру відбулася вистава за п’єсою «Маленькі подружні злочини» французького театру «Розе» («Roseau Théâtre»). На зустрічі були присутні творці вистави: актори Марі Брош та Манюель Олінжер та режисери Жан-Клод Брош та Марі-Франсуаз Брош. Також зустріч відвідали перекладачі на українську мову творів Шмітта, а саме, перекладачка прозових творів Зоя Борисюк і перекладачка драматичних творів Неда Неждана. Куратором зустрічі був Юрій Макаров.
Зустріч затрималася на півгодини. Попри кумедну життєву ситуацію технічної затримки, драматург із гумором пояснив її причину: «Якби мені зараз не допомогли, я мав би робити цю презентацію в трусах. Дорогою сюди я порвав свої штани». Пропонуємо ознайомитися із головними думками, тезами та постулатами творчості Еріка-Емманюеля Шмітта, про які він розповів на зустрічі.
Я писав завжди. Свій перший роман написав в одинадцять років. Я дуже любив читати, тому, прочитавши всі історії про Арсена Люпена з бібліотеки мого батька, засмутився, що історія закінчилася.  Я взяв червоного великого зошита і написав наступну історію Арсена Люпена, підписавши: автор Ерік-Емманюель Шмітт. Це все дуже просто, ми завжди пишемо ту книгу, якої нам не вистачає. В одинадцять років мені не вистачало наступної історії про Люпена, тепер мені не вистачає інших елементів, і я пишу про це свої книги. А перший драматичний твір написав у шістнадцять років. У ліцеї, де я навчався, був аматорський театр. Ми зіграли «Антігону» Ж. Ануя, і не знали, що грати далі. Я пообіцяв принести наступного тижня свою п’єсу, яку ми зіграємо. Перша моя п’єса називалася «Григуар, або Чому рибки зелені». Тоді я відчув, що мені треба пройти курс навчання у вищій школі, щоб питання з простих переросли в більш глобальні. Проте саме написання першої п’єси справило на мене шалений ефект. Я вперше відчув, що таке написати текст і побачити його у виконанні на сцені. І зрозумів, наскільки це приємно. Мені не подобалося те, що в мене виходило, я мало чого пережив і мало про що замислився. Тому і подумав, що треба набратися досвіду для написання насправді цікавих книжок. Я обрав для себе філософію, розуміючи, що мені потрібно сформувати і впорядкувати свої думки. І ще для того, щоб подолати свою надчутливість. Потрібно було створити собі міцний скелет для того, щоб рівно триматися у дорослому житті. Це навчання мені дало дуже багато, я багато дізнався і зрозумів. Утім, водночас воно було і трагічним: внаслідок навчання я мав враження, що в мене два мозки: один – емоційний, з яким я писав свої юнацькі твори і емоційно реагував на події оточуючого світу, а інший – раціональний, який все розумів і філософствував. Довгий час я не міг поєднати дві свої індивідуальності. Це можна порівняти із героєм п’єси «Маленькі подружні злочини», коли роздвоюється його сприйняття світу. В мене це тривало приблизно десять років. Саме тому перший свій драматичний твір я опублікував лише у тридцять років.

Перша п’єса, яку надрукували, називалася «Ніч у Валоні». Вона розповідала про судовий процес, що влаштовують скривджені жінки Дон Жуану. Я подумав, що її потрібно поставити. Одначе не знав, як це зробити. Я вибрав досить дитяче вирішення цієї проблеми: надіслав текст актрисі, якою захоплювався. Її звали Едвіж Фьойєр (Edwige Feuillère), зірка кіно 30-40-х років, яка тоді була вже в похилому віці, але ще продовжувала грати у театрі у відомих п’єсах Ж. Жіроду, Ж. Кокто, П. Клоделя. Так сталося, що вона хворіла, коли отримала мою п’єсу, і тому мала час почитати. Їй сподобався текст, і Фьойєр відкрила мені двері паризьких театрів. Ця п’єса була поставлена в одному із найвідоміших театрів Франції «Комеді Франсез» з дуже відомими акторами. Я не пишу музичних комедій, але початок моєї кар’єри був схожий саме на музичну комедію.

Я вважаю, що кожен із нас ставить собі питання, які постали перед Дон Жуаном. Ми не так відповідаємо на них, як він, але все одно маємо ці питання. Що є після бажання? Чи треба залишатися після задоволення? Скільки часу має тривати зв'язок? Чи переходимо ми від бажання до любові? І коли я писав цю п’єсу, то отримував ці питання із повсякденного життя. Міф про Дон Жуана наразі живий через те, що ці питання є актуальними. Я вивчав грецьку та латинську мову, історію, міфологія та літературу. За основу у класичних грецьких п’єсах брався міф, який розповідав про актуальні питання. Я так само використовував міфи на початку своєї творчості. Проте пізніше я вже створював свої міфи.

Люблю життя таким, як воно є. Саме це я і намагаюся сказати своїми книгами. Я не створюю проекцію життя, яким би мені хотілося його бачити. Інколи сюжети трагічні, як, наприклад, в «Оскарі і Рожевій пані», де дитина помирає від раку. Але і там, поруч із трагічністю, присутня велика любов. Медицина вже не може врятувати дитину, але її може врятувати гуманізм і любов. Я не уникаю тіней, але я шукаю світло у тінях. Наприклад, п’єса «Маленькі подружні злочини» розповідає про проблеми, які зустрічає подружжя після десяти років спільного життя. Водночас ця п’єса кричить про те, як можна подолати ці проблеми. Як уникнути двох крайнощів: нарцистичного песимізму і не дуже розумного оптимізму? Особисто я вибрав філософський шлях. Шлях усвідомлення і пошуку впевненості в собі. З моєї точки зору, сьогоднішній європейський інтелектуал має оптимістичне життя – народжує дітей, думає про життєві питання, а промови та висловлювання має песимістичні. Я намагаюся уникнути цих двох проявів, намагаюся жити з філософською ідеєю. Усвідомлюючи всі ті проблеми, які є у житті, намагаюся все ж таки його любити.

Гадаю, що хворобу сучасного песимізму можна і треба вилікувати. Тому що на початку це не було хворобою.  Найбільшою травмою минулого століття була Друга світова війна, коли загинуло понад 52 мільйона людей. По закінченню війни були зроблені підрахунки, і всі дізналися про концентраційні табори. Настав момент, коли вже було неможливо вірити в оптимістичний процес. Віра залишилася лише у технічний та науковий прогрес, але не в гуманітарний, коли людина може стати кращою. Це була смерть оптимізму XVIII та XIX століття. І ще було два оптимізми, які зазнали поразки: релігійний оптимізм та політичний оптимізм. Настала епоха розчарувань. Утім, для мене це не було негативним. Можливо, ми розчарувалися, але водночас ми втратили ілюзії. І зараз можемо спробувати побудувати нове бачення світу без ілюзій.  І це наше завдання як нової генерації: створити кращий світ. І ми вже не можемо вірити, як люди минулого, що прогрес прийде сам по собі. Він прийде якщо його зробимо ми.

Коли я почав писати про релігію, то саме почав із тібетського буддизму. Це нормально, я француз, а отже сноб. Я народився в родині атеїстів і виховувався в атеїстичному середовищі. Проте коли я побував у пустелі Сахари, то зайшов туди атеїстом, а вийшов віруючою людиною. Саме тоді я почав по-іншому дивитися на релігії – наче із середини, я зрозумів, що можна вірити. Я почав з буддизму, як з найбільш віддаленої від мене релігії. Тоді я написав повість «Міларепа», яка стала першою з циклів про релігію. Спершу я не знав, що це буде циклом. Зрозумів це після першого інтерв’ю уже після виходу книги і після постановки на сцені театру «Віді Лозана» у Швейцарії. Коли журналіст запитав мене: «Ви ж, звісно, буддист?», я здивувався. Він додав: «Так чого ж Ви пишете про буддизм, якщо ви не буддист?», а я відповів зустрічним питанням: «Чи потрібно бути чорношкірим, щоб довести, що ти проти расизму?» Я зрозумів, що важко говорити з цікавістю та повагою про духовний світ, який не є моїм. Я вирішив цікавитися релігією не з точки зору релігії, а саме з точки зору бажання зрозуміти.

Музика врятувала мені життя. В мої п’ятнадцять років, коли в мене була велика депресія, мене врятував психотерапевт Моцарт. Депресія у молодих людей проходить по-різному. Я не вживав наркотиків і алкоголю, я мав конкретну мету вбити себе і навіть знав яким методом це скоїти. Та одного дня мій вчитель музики привів мене в Ліонську оперу, де відбувалися репетиція «Весілля Фігаро». Будівля опери була стара, погано відремонтована, скрізь пил та бруд. На сцену вийшла товста тітка, дивно вдягнена, наче завернута у завісу. Проте коли вона почала співати, для мене змінилося все. Вона вже була гарна і повернула мені красу світу. За кілька хвилин мене перейняло враження, ніби я виринув із темрявої глибини на світло. Я сказав собі, якщо на землі є такі гарні речі, я маю залишитися. Моцарт став більше, ніж просто Моцарт, став ключем до всього прекрасного, всього, що примушує колотитися серце. Я впевнений, що серед вас є ті, хто в якийсь момент свого життя був урятований мистецтвом. Необов’язково музикою, для когось це щось інше. Якщо визначати місце музикантів у моєму житті, вони для мене більше, ніж просто музиканти, вони – духовні гіди. Вони мають перевагу навіть над філософами. На противагу філософам, музиканти торкають мене відразу за найглибше, за серце. Музика може схвилювати нас за п’ятнадцять секунд. Я маю написати «Оскара і Рожеву пані», щоб схвилювати, а це складніше. Та головне, що мета одна: вилікувати!

Звісно, сьогодні ми можемо мати книгу і одразу певний аудіосупровід. Або читати на екрані комп’ютера і, натиснувши декілька клавіш, прослухати музику. Гадаю, митці мають скористатися цією можливістю. В моїх книжках, які зокрема стосуються музики та присвячені Моцарту або Бетховену, я намагався, щоб літературний текст підводив читача до бажання прослухати музичний уривок і потому знову повернутися до літературного тексту. Можливо, навіть отримати нові відчуття від цієї книги. А взагалі, я віддаю перевагу старому класичному способу представлення – коли є музиканти і людина, яка говорить. Мені з цим особисто пощастило. Я вже три роки виходжу на сцену Ліонської опери, за мною сидить оркестр, я звертаюся – і музика мені відповідає. Я думаю, що ми слухаємо музику не тільки вухами, але й ногами й усім тілом. Тому важливо бути поряд із музикантами. Я не дуже люблю музику в баночках чи консервах. Вважаю, що музику треба сприймати у безпосередньому контакті з музикантами. Тому віддаю перевагу театру перед кінематографом. Луї Жуве, великий французький актор казав: «У театрі ми граємо, у кіно ми зіграли».

 «Загадкові варіації» – це твір, який має сказати, що любов – це завжди сюрприз. Два чоловіки любили одну жінку, але не знали один про одного. Один був її чоловіком, а другий - «епістолярним коханцем», тобто вони листувалися із жінкою. Коли жінка помирає, чоловік дізнається, що існував інший, якого вона також кохала. Чоловік вирішує не розповідати, що жінка померла, а продовжує писати від її імені, ніби продовжуючи її життя. І починається кохання між двома чоловіками у листах, хоча вони не гомосексуалісти. Цією п’єсою я хотів сказати, що кохання немає статті. І, можливо, найбільші історії кохання – це ті, що ми переживаємо без сексу. Батьківська, материнська любов або любов дітей до батьків. Здебільшого це набагато глибші почуття, ніж любов, де є секс. П’єса аж ніяк не стверджує, що не потрібно мати сексу, вона хоче сказати, що це не важливо і є дещо більше.
Я особисто ідентифікую себе із двома цими чоловіками. З тим, хто любить зблизька, і тим, хто любить здалеку. Коли ми любимо здалеку, як Абель Знорко, ми ідеалізуємо. Виходить ідеальне кохання високого штибу. І водночас я, як Ерік Ларсен, прагну, щоб кохання жило в повсякденні. Одначе переживати кохання у повсякденні – означає відмовитися від його ідеальності. І це завжди в моїх творах, де зустрічається відмінні один від одного персонажі, передає протиріччя, які я відчуваю внутрішньо.
Я вже мав п’єсу готову в моїй голові, але чогось не вистачало. І я в цей момент потрапив на концерт у театрі «Франц Алізе» у Парижі, де виступав оркестр із Санкт-Петербургу. Вони на біс зіграли «Загадкові варіації» Едварда Елгара. Зненацька я зрозумів: це саме те, чого не вистачало моїй п’єсі. Твір Елгара на тему, яку ми ніколи не чуємо. І я сказав собі, що кохання – саме це і є. Це варіації на тему, яку ми ніколи не чуємо. Тому, що любити когось – це не означає ні знати його, ні володіти ним. Кохати – це бути в захопленні від таємниці.  Кохати – це віддавати перевагу перед собою іншій людині, яку ніколи повністю не охопиш. Для мене кохання – це часте настирливе відвідування таємниці.  І саме про це говорить твір Едварда Елгара, але в музиці. Тому я поставив його у центр своєї п’єси.

Мені дуже сподобалося те, що я побачив у Львові в постановці «Загадкових варіацій». Двоє акторів повністю занурені у свої ролі і вкладають себе у кожну фразу. Режисер не точно передав мої сценічні вказівки, він використав інші, але дуже вдалі. Тобто режисер зрозумів, що я хотів сказати, але щоб передати це, використав свої власні засоби. В таких випадках, я не зраджений, мене зрозуміли. Сценічні вказівки в моїх п’єсах більше призначені не для режисера, а для читача. Втім, іноді я не приймаю певні пропозиції. Наприклад, мені кілька разів у різних країнах пропонували, щоб чоловічі ролі у п’єсі «Загадкові варіації» зіграли дві жінки. Проте я не погодився, адже цей текст висловлює саме чоловічі страждання. Якщо б я хотів передати жіночі страждання, я б написав інший текст. Поки я є і мене запитують, є речі, з якими я не погоджуюся. Якщо після моєї смерті будуть грати такі речі, мені залишатиметься тільки перевертатися у труні.

Я вважаю, що людська спільнота – це те, що треба вигадати, те, що не існує насправді. Не достатньо бути двоногою істотою, щоб бути людиною. Людськість – це мрія, яку робить людина у своїй фізичній оболонці. Ідеальний чоловік або жінка, тобто ідеальна людина – це та, яка приймає світ у його складності. Та, яка вважає і розуміє, що всі ідентичності дуже крихкі і мають історичні певні рамки. Та, яка розуміє, що достатньо однієї волосинки, щоб відрізнятися від іншої людини. Часто кажуть, що расизм – це страх різності. А я вважаю, що це зовсім навпаки. Расизм – це страх того, що ця різність нічого не значить. Коли німецький нацист обирає єврея винним у всіх проблемах, він не вибирає того, хто відрізняється від нього, а вибирає того, ким він сам боїться бути. Для мене ідеальна людина - це та, яка погоджується, що її будують на піску, і яка погоджується мати у своїй голові набагато більше питань, ніж відповідей.

Я справжньої самотності ніколи не відчуваю. Я перебуваю зі своїми друзями, близькими людьми, яких я люблю. А коли я один у своєму кабінеті, я оточений навіть більше, ніж тоді, коли я з людьми. Коли я пишу, я завжди у компанії своїх персонажів, які говорять зі мною. Інша справа, що це не завжди гарна компанія, як от, наприклад, Гітлер. Я думаю, що література насправді – це захоплення іншими людьми. Коли я пишу, я виловлюю своє захоплення, а коли ви читаєте, ви також його відчуваєте.
А до слави я дуже альтернативно відношуся. Більшість часу я все таки живу, як не Ерік-Емманюель Шмітт, якого скрізь читають та грають. Я живу в теперішньому часі, книгою, яку я зараз пишу та проблемами, які мене наразі хвилюють. Я дуже рідко, точніше майже ніколи не думаю про те, що було до того. Митець має бути живим і мати певну амнезію. Потрібно вміти забувати, що ти вже зробив, що ти вмієш робити, і робити щоразу так, наче це вперше. Адже як тільки в митця зникає амнезія, він щоразу пише ту саму книжку, але гірше, ніж минулого разу. Звісно, є такі моменти, коли я усвідомлюю, що я людина, яку всюди читають та ставлять.  Я навіть сказав собі, що я маю зіграти Еріка-Емманюеля Шмітта, відомого письменника, який має успіх. Однак я розмовляю з людьми, і це відбувається природно і нормально.

В ті періоди, коли я пишу, я зовсім не можу читати. І для відволікання і відпочинку я гуляю або слухаю музику. В останні роки, я все більше і більше пишу, тому все менше і менше читаю. Я чекаю на момент, коли я  скажу собі, що вже достатньо написав, і тоді я зможу перечитати те, про що мріяв. І якщо цей момент настане, це буде дуже приємно. Якщо ж ні, то буде ще приємніше.
   
Я не можу писати історії, якщо я не знаю першої фрази і останньої. Якщо я знаю закінчення, тільки тоді я знаю, що хочу сказати. Для мене важливо створити фінал, прочитавши який, читач має зробити висновок: «Треба перечитати твір ще раз». Для мене написання твору як лук: я знаю, що закріплено вгорі, і знаю, що закріплено знизу, і це тримає весь твір. Тоді якщо я – лук, то стріла – це ви, читачі. Ви будуєте в своїй голові цю історію і тому продовжуєте її. 
Надруковано у журналі "Театральна пектораль" №5-6, 2013.

вторник, 11 июня 2013 г.

«Любов людей» - вибух гнійника


                             Сергій - Марк Дробот, Люська - Ірина Ткаченко. фото - Віоли Соколан.
 

Прем’єра – 2013 у Київському академічному Молодому театрі.

Стиль молодого режисера Станіслава Жиркова (театр «Відкритий погляд») неможливо сплутати, адже режисер завжди створює певну театральну форму і модель суспільства.

Якщо згадати його вистави – «Наталчина мрія» Я. Пулінович, «Гуппі» В. Сігарєва «Сім’я. Сцени» А. Яблонської та «Найлегший спосіб кинути курити» М. Дурненкова, - то можна провести певні збіги. Це завжди сучасна драматургія, надтеатральне використання різних фізичних рухів героїв, які розкривають внутрішню сутність, обов’язковий суржик, замість російської чи української мови, специфічна музика (зазвичай спеціально написана для постановки Дмитром Солодким). Та й внутрішні теми, що турбують молодого режисера (за освітою актора) схожі між собою. Це люди низьких моральних якостей, які наразі, на жаль, масово виявляються у нашому суспільстві. Вони тривалий час були відсутні у національному мистецтві, замовчувалися, тому зараз ніби прориваються у літературний і театральний світ зі свого гнійного нариву. Для їхньої класифікації краще підійдуть сучасні терміни: «гопники», які не прочитали за своє життя жодної книжки, загубленні сутності з кількома хромосомами, морально занепалі. Звісно, в цих людей можуть бути свої почуття:  прив’язаності, як у тупоголової жінки-гуппі, чи бажання любити, як у Наталки. Вони розмірковують про щось, але на такому низькому рівні, що видаються дійсно слимаками. Їхня тупість доходить до абсурду.

Нова модель суспільства Станіслава Жиркова у постановці «Любов людей» білоруського драматурга Дмитра Богославського цілком вписується в означені критерії. Втім, наразі перед режисером постало дещо важче завдання. Постановка в Молодому театрі – фактично його перша робота із чужим професійним колективом (якщо не вважати такою перенесення вистави «Наталчина мрія» на майданчик «Вільна сцена»). Цього разу двадцять акторів (по десять у кожному складі), серед яких здебільшого молодь, повірили молодому режисерові та здійснили якісну глибоку роботу.

Постановка викликає безліч асоціацій: фотозліпок з реального життя; змодельований уривок убогого існування; психлікарня, де Люська (Ірина Ткаченко, єдина задіяна тут актриса з театру «Відкритий погляд») жорстоко вбиває свого ненависного чоловіка-алкоголіка Колю (Дмитро Тубольцев), і згодовує його свиням, а потім марить його духом; любовний трикутник, де до жінки та духу вбитого Колі приєднується місцевий міліціонер Сергій (Марк Дробот); сучасний вертеп, відгороджений сільським парканом від світу; болото дрібних хробаків, які навіть не хочуть змінити своє життя. До речі, за п’єсою у Люські та Колі є двоє синів – Льошка, студент коледжу та Валюнік, про яких у виставі не згадується. Всі побутові речі не мають значення, любовна історія як образ розкривається і без таких окремих деталей.

 Величезна брама із справжніх дощок ділить Камерну сцену навпіл (художник Юлія Заулична), актори періодично відчиняють цю браму, утворюючи певні локації – простори перебування цих нещасних істот. Два віконця та двері у брамі, через які в село потрапляють інші люди, наприклад, московська краля Ольга (Аліна Костюкова), яка приблукала до цього гадючнику.

Нормальна людина дивиться на це все здивовано. Хтось навіть бачить у цьому продовженням якогось серіалу. Одначе насправді вистава – антисеріал,  сатира на сучасний безлад. І звичайно, головне в нашому життя – ЛЮБОВ – тут нівелюється, знищується, применшується. «Любов – терпіння» - головна ідея вистави. Цим людям давали можливість відчути нормальну любов, але егоїзм та неможливість витерпіти недоліки один одного вбиває їх, руйнує, знищує морально та фізично, залишаючи тільки тваринні рефлекси. Трагічна чорна п’єса Д. Богославського наповнюється комізмом та жартами стилю Жиркова. Його ж таки переклад з російської знову створює суржикову мовну основу.

Окремі сцени просто вражають своєю режисерською та акторською точністю. Наприклад, сцена, де Сергій (Марк Дробот) разом з Іваном (Олексій Нагрудний) намагається привести себе до ладу після сп’яніння. Замість дощу у п’єсі, на сцені – залізна балія із водою, в яку він декілька разів занурює голову, розбризкує воду по підлозі, водночас розмовляючи з другом. Так починається фізична руйнація Сергія – Дробота. Ще один епізод у виконанні цих акторів: вони напиваються у хаті Сергія. Він бере у руки стакан і починає відбивати такт ногою, Іван – Нагрудний посилює ритм, стукаючи вже рукою по столі, задіюють склянки, пляшки, і це переростає в справжню шалену музику. Паралельно накочується, ніби лавина, їхня серйозна розмова про любов. Однієї миті все змовкає – герої захмеліли. Хлопці починають теревенити, розтягуючи слова, - їхні думки плутаються. Потім знову надходить момент наростаючого ритму, і в друге вони п’яніють остаточно – не можуть нормально встати, окрім декількох матюків, не виговорюють більше нічого. Таким чином показано момент алкогольного сп’яніння ніби із середини свідомості: що в цей час відбувається із мізками, як вони вибухають, як пульсує кров у тілі.

Іще один штрих: коли Сергій бачить Люську, він підстрибує, робить рух схожий на політ радості, але водночас цей рух нагадує стрибок комахи. Коли він дізнається таємницю Люськи і все одно одружується з нею, цей політ унеможливлюється. За новорічним столом вони обидвоє лише у спідній білизні. Цього разу Люська виконує цей фізичний стрибок і наказує йому повторити, але Сергій наче приклеївся до стільця: у нім зник порив радості поруч із цією жінкою. Зрештою він стрибне, але скільки болю відчуватиметься у його тілі. Недарма він не міг дістатися до будинку Люськи. Він вдарявся об стіну декілька разів, проникаючи у свідомість жінки, але краще він застряг би на рівні стіни, ніж отримав такий подарунок.

Позаду столу на стіні транслюється відео, що зазвичай заповнює наш новорічний ефір, – від невмирущої «Іронії долі» до попсових концертів, кадр завершується нещодавно оскандаленим Ургантом. Це пародія на щоденне використання телевізора. Недарма телевізійний екран, який нічого, окрім блимання, не показує протягом вистави, присутній у правому кутку. Адже зараз не потрібна трансляція телевізійних програм, зараз вона перенесена на сцену в театр. У самій п’єсі телевізор із мерехтінням з’являється у момент, коли Сергій розуміє безповоротне божевілля Люськи. Тоді шум телевізора зводить з розуму й самого Сергія і вже не зникає із їхнього життя. У виставі постійна присутність такого екрану викликає ілюзію божевілля кожного з героїв. Вони не бачать реального світу, а живуть у своїх окремих маленьких коконах.

Жінки похилого віку, мати Люськи (Наталія Кленіна) та мати Сергія (Ганна Розстальна) постійно існують між городом та телевізором. Вистава закінчується і фінальним акордом є вимкнення екрану, що працював увесь час, – вплив телевізора руйнує нашу свідомість, заливає мізки брудом.

Тепер Люська та Сергій живуть разом, наче все мало налагодитися… Проте Люська ще й спілкується з духом Колі, носить його піджак. У виставі Люська як збудник, як отрута, що підсилює знищення чоловіків. Ірина Ткаченко продовжує ряд своїх героїнь. Мова її Люськи найбільше прикрашена суржиком, її фізична врода контрастує із її духовним зубожінням. Вона втрачає розум від усвідомлення, що скоїла, намагається і себе заживо згодувати свиням. А фізична руйнація Сергія продовжується смішним і водночас трагічним тілесним тіком: його тіло смикається, він підстрибує, рухає плечима, ніби танцює танок власної смерті. Цей фізичний рух знову передає його внутрішній стан розрухи. Його любов також не витримає: він вб’є Люську так само, як і вона свого чоловіка, задушить її просто на підлозі і сам накриє її білим простирадлом, під яке тихенько залізе і він, і дух Колі. Це трагедія маленьких людей, і водночас комедія дурості та тупості.

Окрім любові головних персонажів, на показ виноситься історія сімейного життя Івана (Олексій Нагрудний) та його дружини Насті (Іванна Бжезінська). Ця пара живе в достатку, ніби все гаразд, але дітей він мати не може. Та сама проблема – алкоголізм, безробіття та духовне спустошення. Настя – Бжезінська – типове сільське стерво. Проте в них є те, чого немає у всіх інших – вони хоча б наблизилися до нормального існування, вони розуміють і якось відчувають один одного. Настя тримає його під каблуком, стримує його бажання, примушує курити жіночі цигарки тощо, але він її любить і погоджується на все. Ця пара – протиставлення для головних героїв.

Ще одна історія місцевого крутія Чубасова (Володимир Кокотунов). Він заробляє гроші в самій Москві, ото справжній чоловік. Дарма, що працює на «стройці», але то не суттєво. Тут, у глухому селищі, він справжній бізнесмен. Вдало дібраний актор Володимир Кокотунов – маленький, кругленький, з лисиною, ще й одягнений у джинси, на шиї – золотий ланцюжок, все – як має бути. Він «піжониться» перед сільськими чоловіками. Цигарки в нього в портсигарі та ще й за п’ять баксів (у п’єсі за два бакси), пиво купує ящиками. І запальничка крута, газова, яку він підпалює вправними рухами прямо об модні джинси. Пиво випиває залпом по півпляшки, ще й відраховує ковтки клацанням пальців. Його сексуальні розваги із продавчинею Машею (Анастасія Євтушенко), про які в п’єсі тільки згадується, виносяться на публіку і проходять пунктиром крізь всю виставу. Продавчиня Маша у виконанні Анастасії Євтушенко нагадує і Вєрку Сердючку, і базарну торговку, і просто забуту людину. Її кітчевий леопардовий костюмчик одразу розповідає про темперамент і доступність. Разом із своєю подругою Настею вони шаржовано співають естрадні пісні про кохання. Щирі та легковажні почуття Маші обмежуються грубим сексом з Чубасовим, який після цього нагло знайомить її із московською красунею Ольгою. Вона – непотріб, лише знаряддя насолоди. Її особиста трагедія – у відсутності гордості, у нешанування власних почуттів та власного тіла.

Важливою є музика, написана для вистави Дмитром Солодким (актор театру «Відкритий погляд»). Сучасний напівдискотечний, напівмедитаційний мотив ніби переслідує героїв, підсилюючи їхній стан. А різні естрадні пісні, які актори наспівують протягом вистави у трохи пришвидшеному темпі, вказують на внутрішній розлад героїв. Матір Сергія (Ганна Розстальна) взагалі співає піонерські пісні, чіпляючи собі на шию піонерську червону хусточку. Музичний ряд доповнює бездоганне виконання акторами різних ритмів та звуків.

Режисер викидає фінальну сцену, у якій сусіди знаходять трупи Сергія та Люські, викидає також і поминки через сорок днів. Натомість Сергій декілька разів упродовж п’єси повторює фразу: «Любов одна дається – треба терпіти». Утім, ця репліка не повторюється в кінці, хоча у виставі саме в ній ховається головна суть. Після вбивства Сергій вимагатиме снігу, а на нього спадатиме оберемками попіл. Кінець життя, яке так рано знищилося, нічого не довів. Людина – попіл, з нього вийшла і  в нього повернулася. 

Отже, для драматурга п’єса «Любов людей» - трагедія, для режисера – це комедія. Проте насправді фінальний продукт створює справжню чорну комедію, жорсткий фарс на сьогоднішнє зубожіння. Жахливо, якщо публіка посміється і нічого не винесе для себе корисного, адже моральне падіння посягає на найбільшу людську цінність – Любов.

І ще хотілося б побажати режисерові не застрягати в образі та формі, а шукати й інші напрямки, можливо, навіть використовувати класику, можливо, прозу. Така роботу із сучасною драматургією дуже цінна, розуміння і глибина, якої сягає Станіслав Жирков, вражає, але хочеться, щоби режисер не зупинявся на досягнутому, а рухався далі.
 
Стаття надрукована у журналі "Театральна пектораль" № 5-6, 2013.

воскресенье, 2 июня 2013 г.

Хотіли як краще…




Прем’єра Національного академічного драматичного театру імені І. Франка «Поміж небом і землею», яка відбулась 19 жовтня на Камерній сцені імені С. Данченка, викликає розбіжні думки та сумніви. Автор та режисер Ігор Афанасьєф вирішив утілити голлівудську мрію по-українськи. Та заради чого?..

З одного боку вічна тема кохання – це завжди безпрограшний варіант сюжету. В зазначеній виставі його розкрито в іронічно-фантазійній формі: в результаті автокатастрофи герої зависають «поміж небом та землею» та в такий спосіб переосмислюють свої почуття та цінності. А з іншого боку, матеріал втілений у формі сучасних ілюзій, виявляється надто банальним і надто попсовим. Під мелодію американських популярних хітів голлівудські зірки Джулія (Людмила Смородіна), Синтія (Ірина Дворянин) та Мімі (Ксенія Вертинська) пританцьовують… як на дискотеці (а точніше, намагаються це робити). Вони удають, що насправді співають, але ж видно, що радіомікрофон не підключений і просто гойдається на шиї у Джулії-Смородіної. Більше того, наприкінці вистави вона не приховуючи кладе мікрофон до рота, що повністю унеможливлює здатність співати. (Очевидно, це жарт…але невдалий).

 Наживо виконані Ангелом (Володимиром Нечепоренком) хіти «La Cucaracha», «Love me tender» та «I will survive» трансформують подію скоріше в площину шоу-бізнесу, аніж на голлівудський Бродвей, де зазвичай ідуть складні за технікою виконання вистави та мюзикли. Варто лише згадати рівень таких мюзиклів як «Вестсайдська історія (1957), «Кабаре» (1966) «Ісус Христос – суперзірка» (1971), «Кішки» (1982).

Звуковий ряд вистави утворюють гучні сирени авто, що сповіщають про аварію. Це нагадує американське «трешове» кіно про копів, справжніх «крутих» хлопців. Можливо, в такий спосіб режисер та актори хочуть посміятися над банальними ситуаціями в шоу-бізі та в примітивному кіно, але така ідея радше зрозуміла їм, аніж глядачам. Гротеск та шаржований голлівудський егоїзм зірок ідуть всупереч їхньому власному розумінні цієї теми. У такому контексті варто видзначити акторську роботу Ксенії Вертинської в ролі Мімі. Вона органічна та пластична в всіх танцювальних номерах. Її жахливі кривляння, пластика, інтонації – це достовірний арсенал впливу  пустоголових «артисточок-зірочок» на тих, від кого вони чекають лише слави та грошей.  Вона нагадує тварину, яка зробить усе задля досягнення своєї цілі. Можливо, відсутність великого акторського досвіду та молодечий екстремізм (на противагу іншим виконавцям вистави) не утворює такої великої межі між її розумінням сучасних реалій і цим матеріалом.

Абсолютно білий сценічний простір, створений художником – постановником Олексієм Вокарчуком,   виглядає лаконічно. Замість задника – стіна, утворена з вертикальних жалюзі, саме крізь які «просочуються» герої. Це ніби уявний бар`єр між небом і землею. Водночас ці жалюзі слугують і театральними кулісами коли на сцену виходять «голлівудські зірки». На них проектується відеоряд (режисер відеоряду – Яна Стародуб-Афанасьева), що впливає на зміну локацій лише кольоровою гамою: це або блакитне небо (рай), або синє море та зелений ліс (справжнє життя).  А ще на авансцені купа білих подушок і повітряних кульок, які персонаж Ангел (артист Володимир Нечепоренко) відпускає вгору, коли заходить мова про вічне життя.

 Таким чином, на жаль, а можливо й на щастя, у цій виставі український драматичний театр аж ніяк не сягнув голлівудського Бродвею. Шоу-бізнес із кінематографом і Бродвей з реалістичною грою акторів не склали цілісної художньої вистави. Хоч сюжет спектаклю «Поміж небом і землею» іронічний, однак ідеться і про вічне, що у цій трактовці банально розчинилося в мізерному, швидкоплинному, навіть брутальному. Отака невесела історія голлівудської мрії по-українськи. 

 
стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ", №9, листопад, 2012.

Про вічне...


Катерина Степанкова втретє ставить виставу, втретє на сцені Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра і вже втретє – це її власні інсценізації різних творів. Спершу був «Рожевий міст» за романом «Мости округу Медісон» Роберта Воллера, згодом «Вася має зателефонувати» за мотивами п’єси Катерини Рубіної «Прогулянки в Лю-Бльо». Нещодавно репертуарна афіша Театру поповнилась ще однією виставою «Обман довжиною у життя»  за повістю «Подвійне прізвище» Діни Рубіної. 

Недарма тут згадуються всі роботи режисера. Адже вони пов’язані між собою. Це три історії нещасливого кохання і спогади про можливість щасливого існування. В усіх трьох виставах використовується прийом ретроспекції – повернення у минуле для того, щоб віднайти себе у теперішньому. Аби бути щасливими сьогодні – тут і зараз. Образ Рожевого мосту як мрії, що залишилася на все життя спогадом, від якої відмовилися заради сім`ї, дітей, дому. Мрія про кохання, що моментально скінчилося. Телефон, з якого не почути голосу коханого Васі, що помер і вже ніколи не зателефонує, але життя має тривати. І нарешті – дитина, яка стає на заваді сімейному щастя двох людей, які кохають один одного.

Візуальне вирішення вистави «Обман довжиною у життя» (художник-постановник Тарас Ткаченко) – металева конструкція-призма з трикутником в основі, що ніби розгорнутий до глядача, як відкрита книга. Ця конструкція символізує і любовний трикутник, але в центрі завжди буде дитина – Тимур (Віталій Салій). Син не повинен страждати через помилки дорослих, але саме він стає перепоною для щасливого існування, тому що народжений від іншого – Віктора (Андрій Мостренко). Сімейна зрада тільки для того, щоб народити дитину, не рятує родину. Цей холодний металевий трикутник рухається сценою, змінюючи свій ракурс – іноді це вікно, в якому можна побачити матір з дитиною, іноді це квартира Батька (Ахтем Сейтаблаєв), де з рулонів простого паперу створюється затишок. А коли жінка (Світлана Орліченко) сповіщає по телефону, що дитина не його, вона наче по драбині піднімається по фермах конструкції. Опиняється верхи на цьому трикутнику поміж трубами. Створюється ілюзію болю, що стискає її зсередини, алюзія незручності становища через інформацію, яку вона сповіщає. В сцені, коли Батько – Сейтаблаєв хоче відлупцювати Віктора – Мостренко, він наздоганяє його, чіпляючись за ці металеві ферми – швидкий рух по колу створює відчуття втоми від справжнього бігу. Актори вилазять на гору цієї конструкції, висять на ній вниз головою, підтягуються.

Після образу героя-коханця, в якому глядачі досі звикли бачити Ахтема Сейтаблаєва, актор вражає своєю зрілістю, серйозністю та виваженістю в ролі Батька. Віталій Салій не зовні схожий на школяра, але його безтурботна поведінка, гра з паперовими корабликами, квітами та літачками переконує в протилежному. Його дитинство обривається після телеграми, з якої він дізнається про свого справжнього батька. Хлопець зіштовхується, можливо, з найголовнішим відкриттям свого життя. Ось тут для нього закінчується дитинство, і саме тоді він уперше замислюється про своє майбутнє. Світлана Орліченко грає одразу декілька ролей. Але найсильніший образ – це невідома жінка з будинку навпроти, що згодилась погодувати чуже немовля. Жінка, якій доводиться самій доглядати за своєю дитиною, побачила справжнього турботливого батька, навіть не здогадуючись про його особисту трагедію. Вони так нічого й не дізналися один про одного, але назавжди залишилися у спогадах відчуттям недосяжного життєвого щастя. Ще один образ, створений С. Орліченко, – дитячий лікар – величезний «привіт» від радянських часів. Говорить завченими фразами, і ніколи не знімає з голови в’язаної шапки. Вона також втілює образ зрадженої дружини Віктора, яка так стрімко намагається вибратися з плутанини власних думок, що застрягає між кріпленнями залізної конструкції-трикутника. І ще – привітна сусідка Батька. Анастасія Кіреєва у ролі Матері запам’ятовується пластичними малюнками сцен, сповнених болю та страху за своє щастя.

Музика (музичне вирішення – Віталій Мельник, композитор – Андрій Шусть) є найхарактернішою відсилкою глядачів у радянське минуле. Пісні «родом з дитинства». А ще антураж – новорічна ялинка з обов’язковими Дідом Морозом та ліхтариками, дошка для прання, халатики Матері чи плащ Віктора. Це спеціально підкреслені елементи нашої історії, від якої неможливо втекти, і не треба з розпачем доводити, що її не існувало. Інша річ, гірше чи краще було тоді і чи стало зараз. Але все одно – це частина нашої історії, яка по-різному закарбувалася у свідомості різних прошарків суспільства.

Вистава «Обман довжиною у життя» виявилася про неймовірну долю, про рамки моралі, в яких проіснували герої, про втрачене щастя, розбиті дитячі мрії власного сина. Вистава, яка в наш жорсткий час, так відверто, тепло й глибоко розповідає про вічні цінності. Вона про ЖИТТЯ і це варто уваги.   
 
Стаття надрукована у журналі "Український театр", №4, 2012.

Сценографія. Подих вітру


«Осінь - час збору врожаю і час свіжого вітру. Цей вітер своїм подихом змінює настрій і сприйняття повсякденних речей» - таке гасло цьогорічної виставки молодих сценографів, що відкрилась у галереї мистецтв імені Олени Замостян Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (Центр «Пасіка»).

Тому концептуальним оформленням слугували різнокольорові вітрячки, підвішені до стелі. Їх можна було покрутити, або ж подмухати на них. Таким азартним подихом свіжого вітру наснажені і нові роботи молодих митців, котрі охоче спілкувалися з присутніми.

Куратори виставки перспективні художники-сценографи Олена та Богдан Поліщуки. На відкритті цієї події авторам побажав наснаги режисер Національного театру імені І. Франка заслужений діяч мистецтв Андрій Приходько, а Сусанна Карпенко з гурту «Божичі» зачарувала автентичним виконанням пісень. В експозиції представлені макети та ескізи до реалізованих вистав: Олега Татаринова – «Привид замку Кентервіль» за О. Вайльдом (Театр юного глядача на Липках, режисер – А. Артеменьєв); Богдана Поліщука - «Райскеє діло» за І. Малковичем (Національний театр імені І. Франка, режисер – А. Приходько) та «Лісова пісня» Лесі Українки (Львівський театр імені Леся Курбаса, режисер – А. Приходько); Марії Погребняк – «Тринадцята зірка» В. Ольшанського (Одеський обласний театр ляльок, режисер – Ю. Чайка), а також нереалізовані роботи наймолодших сценографів: Валентини Кузьмічової, Олександра Тетеріна, Василини Харчевки, Катерини Слонової, Сєди Бароянц, Володимира Бевза, Єлизавети Попової, Даниїла Немировського та Ярка Філевича.  

Варто зауважити, що це вже не перша спроба молодих художників восени підбивати підсумки зробленого, тобто презентувати в такому форматі і в цій же галереї. Тож хай попутний вітер і надалі напинає вітрила їхньої творчості. Ця виставка триватиме до 22 листопада. Поспішайте!
 
Стаття надрукована у газеті "Культура і життя". № 45, 9 листопада, 2012.

 

Етнічний фактор творчості


 

ескіз костюму панночки

ескіз костюму чортиці

 
                                             ескіз костюму п'яниці.
                                     "Цирк Вагабундо" Ю. Андрухович.
 
 
 
Переконливим доказом того, що молода українська сценографія потужно розвивається, слугують щорічні виставки: у галереї Олени Замостян «Сценографія. Сезони» та театрального плакату «Театр на папері», а також виставка «Три покоління» в галереї Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Тут вирізняється гурт молодих художників, який символом творчості обрав персонажа вертепного дійства – Козу. Це і початки театру, дії, забави, вираз національних почуттів, глибинний зміст прагнень та вірувань людей. А Богдан Поліщук, засновник гурту, випускник НАОМА (2010), вперше презентував персональну виставку робіт у Державному музеї книги і друкарства України, що засвідчила набутий досвід, майстерність, певну амбітність молодого художника. В експозиції представлено роботи з чотирьох проектів – ескізи, макети та світлини. У доробку Богдана ще багато цікавих напрацювань, які варто було б показати, але йому хотілося зберегти цілісність художнього контексту – чотири роботи, ніби чотири сторони світу, аби не розсіяти сприйняття глядача. Дві з цих робіт, макети та ескізи костюмів, нереалізовані на сцені, – «Синій Бог» Ігоря Стравінського та проект за циклом віршів Юрія Андруховича «Цирк Ваґабундо» – що розміщені навпроти одна одної і дві, реалізовані, – фото та ескізи костюмів до знакових вистав режисера Андрія Приходька «Лісова пісня» Лесі Українки у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса та «Райськеє діло» за «Вертепчиками» Івана Малковича в Національному академічному музично-драматичному театрі імені Івана Франка – розташовані так само на протилежних поверхнях. Вони ніби перегукуються за тематикою, викликають різні емоції глядачів, котрі мають можливість простежити процес  задуму автора від аркуша паперу до остаточного втілену у виставі. Слід зазначити, що у сценографа Богдана Поліщука вже сформувався власний стиль, філософські, глибинно-етнічні та міфологічні засади творчості. Це простежується у його спільних роботах з Андрієм Приходьком. Складовими трьох частин «Лісової пісні» є виразне образно-метафоричне рішення художника. Особливо цікавою є третя частина, де зруйноване життя Лукаша (актор – Андрій Козак) символізують натягнуті мотузки з білизною. Це створює ілюзію лісу, в якому заблукали думки й почуття героїв. Лише весільне деревце підпирає ці мотузки. Лукаш зневірився у власному коханні, деревце падає, затоптується, як уже непотрібний атрибут життя.
У виставі «Райськеє діло» пандус сцени створює ілюзію вертепної скриньки з типовими персонажами різдвяного дійства. Сюжет змінюється динамічно, символіка орнаментів також, глядачі стають учасниками насиченого фольклорного видовища.
Торік художник разом із дружиною Оленою оформили ювілейний буклет театральної премії «Київська пектораль».
На презентації  виставки Богдан акцентував на тому, що це, либонь, початок і він не налаштований творити виключно в одному стилі, хоче осягнути й інші модернові напрями.
До відкриття експозиції приурочили і презентацію сьомого випуску незалежного театрального журналу «Коза» з цікавими оригінальними додатками. Все дійство у Музеї книги і друкарства було вирішене театралізовано та несподівано: на вході відвідувачів зустрічав символічний персонаж – Коза. В залі, де розташовано роботи, на драбині сиділа дівчина в національному костюмі, співала народні пісні та умовно ловила на гачок вудки гостей: на кого натрапляла – тому цукерка або ж рибка з різними прислів’ями і цікавими висловлюваннями. В дію впліталися розіграші та художній відеоряд. Усі присутні, а більшість із них бачили згадані вистави, мали змогу пересвідчитись, що в українській сценографії з’явилося нове ім’я – Богдан Поліщук.


ескізи до "Синього Богу" І.Стравинського
 



Стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ", №8, жовтень, 2012. Рубрика АRT- простір

 
Богдан Поліщук. Вдосконалювання себе через свою професію.

 У вересні на першу персональну виставку сценографії молодого художника Богдана Поліщука запрошував Музей Книги, що розташований на території Києво-Печерської Лаври. Широкому загалу представлені його ескізи, макети, фото та інші роботи. Богдан Поліщук у 2005 році закінчив Миколаївське державне вище училище культури (факультет декоративно-ужиткового мистецтва), а в 2010 році – Національну академію образотворчих  мистецтв і архітектури. Як сценограф Б. Поліщук оформлював такі вистави: «На спільнім шляху» (Київський театр «Пам'ять»), «Русалії» (Київський театр українського фольклору «Берегиня»), «Лісова пісня» Лесі Українки (Львівський академічний театр імені Леся Курбаса), «Райськеє діло» варіації за «Вертепчиками» Івана Малковича  (Київський театр імені І. Франка). Богдан є засновником та видавцем незалежного театрального журналу «Коза». Брав участь у виставках: «Сценографія студентів Національної академії образотворчих  мистецтв і архітектури» та «Три покоління» у галереї Мистецького об’єднання «Дзиґа» в рамках фестивалю «Золотий лев» (Львів) та «Сценографія» (сезон 2007, 2008, 2009) у галереї Олени Замостян (Київ).  Молодий художник був учасником Міжнародного фестивалю «Гогольfest» (проект «Гоголь. Театральний профіль»), Обласного театрального фестивалю «Театральна весна» (Ізмаїл), Міжнародного фестивалю драматургії «Драма. UA» (Львів) та став переможцем у номінації «Кращі ескізи у театральних костюмах» на фестивалі НІМФА (Київ).

Ось що розповіли сам Богдан та його дружина, теж художник, Олена Поліщук.

 

Які роботи ви готували для першої персональної виставки? Що з цих робіт реалізовано, а що в проекті до реалізації?
Богдан. На виставці представлено роботи  всього до чотирьох п’єс. Дві з них є реалізовані, а дві – дипломні проекти з Академії мистецтв. З реалізованих вистав – це «Лісова пісня», яка була поставлена у Львівському театрі імені Леся Курбаса і вистава «Райськеє діло» у Київському театрі імені Івана Франка. Це – ескізи костюмів і невеличкі фотографії як фактаж. Дві дипломні роботи не поставлені на сцені. Це проект «Синій Бог» Стравінського (індійські мотиви) і другий – це робота за поезією Андруховича, за циклом «Цирк Вагабундо» (макети разом з ескізами). Для глядача є можливість порівняти поставлені вистави, показати робочі сторони, ескізи, роботу цехів, з тим матеріалом, що робиться для виставки чи диплому, і малюється обережно в майстерні. А ще було головне бажання зробити цільну, не перевантажену експозицію, яка була б яскрава, об’єднана українським фольклорним забарвленням.
Олена. Експозиція розбита на чотири частини, немов чотири сторони світу. Це ніби цікава фольклорна частина. Тут реалізовані роботи розміщені одна проти іншої, наче дивляться одна на одну, і дипломні роботи – одна проти іншої.

 

"Лісова пісня" Лесі Українки, Львівський театр імені Леся Курбаса.



Це Ваша перша персональна виставка, до цього були тільки колективні виставки. Як ви гадаєте зростає відповідальність перед глядачем, що прийде на персональну виставку?
Богдан. Звичайно, це різне. Виставки в галереї Олени Замостян, чи будь-які інші, що ми влаштовували разом з «Козою», мали відповідальність скоріше перед учасниками, як їх зорганізувати, щоб усі були задоволені, або щоб все вчасно принесли, все розмістити. А коли це персональна виставка, дійсно більше думаєш про представлення себе, і про глядача, про підбір робіт. Тут уже важливі інші фактори.
Олена. Мені здалося, що навпаки для групової виставки дуже важливо як її об`єднати між собою і це не легке завдання. А у випадку з персональною виставкою – ми знаємо конкретно, що у Богдана є, знаємо, весь підбір. Вона сама собою виходить досить цільна. Уже відчувається і стиль, і рука.

 

На вашу думку, на виставки сценографії приходять лише вузькопрофесійна публіка, чи можна очікувати більш широку публіку?
Богдан. В цілому в Україні сценографією як такою цікавляться загалом не дуже багато людей і це є факт. І навіть художники іншого жанру, не часто цікавляться сценографією. Але за останні роки ситуація змінюється, зростає кількість виставок, і виставки починають ініціювати різні люди. Більш велика виставка була в музеї Російського мистецтва, де брали участь декілька поколінь. Нарешті воно почало рухатися, і класики, і молодь це підтримало. А з іншого боку це все ще залежить від місця проведення виставки. Наприклад, Музей книги – це теж свідомий крок, це нова аудиторія.
Олена. Сценографія як така теж має дві сторони. Одна її частина це абсолютно прикладна, та що іде в театрі, і є стороною зацікавленості саме театральної публіки. І друга – це графічна, те, що виставляється. Тут уже ми як художники робимо крок до графіки, і воно таким чином переливається з одного в інше. І на самій виставці стає цікавим не тільки театральній публіці, а й людям, які цікавляться графікою, наприклад.

 
Мабуть, виставка і потрібна для показу процесу роботи?
Богдан. Так, художник не може сказати, що все, що він задумав, воно стовідсотково втілилося на сцені. Власне він хоче показати як бачив це в початковому процесі роботи.
Олена. Крок від задуму, від мозку, від голови до того, що побачили в театрі – великий для театрального художника. Його просто так знищити або запакувати кудись і викинути неможливо. Треба його показувати.

 
Богдане, Ви навчалися у Миколаєві, ставили роботу у Львові та Києві. Чи можете ви порівняти роботу в провінційному місті і столиці?
Богдан.  Конкретно в Миколаєві, чи в іншому провінційному місті я, на жаль, не ставив вистав. Я робив там виставки. Була  одна спроба, але вона зірвалася, до речі, зі сторони театру. Мені легше порівняти Львів і Київ. Звичайно, Львів важко назвати провінційним містом, особливо театр Леся Курбаса. Хоча є свої нюанси, які відчуваються одразу. Це фінансова сторона. Це не стосується навіть гонорару. Мені здається, що ті гроші, який великий столичний театр може витратити на одну постановку, театр провінційного міста може поставити вистав п’ять з усіма витратами. А з другого боку, такі великі театри перетворюються на заводи, де люди ходять якоюсь мірою на роботу, де люди працюють, щоби працювати. Тоді театр стає таким виробництвом, де є певна кількість вистав, і нікого не хвилює, додумав ти її чи ні, якщо ти штатний режисер, ти маєш її випустити. А театр з меншим статусом може собі дозволити випускати одну виставу в рік, це іноді великий плюс, оскільки  є час подумати, підготувати. Тобто, все має дві сторони медалі.
Олена. Але все одно театр Курбаса у Львові неможливо прирівнювати до інших провінційних театрів, принаймні з людського фактору. Як вони всім колективом ставляться до своєї роботи! Вони дійсно займаються творчістю, а не просто роботою. І це їх радикально різнить. Це не показник їх провінційності,  а скоріше їх унікальності.

 
 Чи виникають у вас як молодих сценографів, проблеми потрапити у великий сформований колектив, де є свої сценографи, свої режисери?
Богдан. Звичайно, я думаю, що це, мабуть, одвічна проблема. Сьогодні вона якоюсь мірою загострена. Молоді сценографи шукають місце своєї реалізації. Щороку випускається потік сценографів, режисерів, драматургів, а театрів не збільшується, іноді навіть зменшується. І в кожного театру вже є свій сценограф, із якими він співпрацює. Утворюється замкнене коло, потрапити до якого – це, з одного боку, просто щасливий випадок, а з іншого – певна робота. Це постійні виставки, проекти, де тебе можуть просто помітити.

                             "Райськеє діло" - театр імені Івана Франка.

 

Розкажіть більше про співпрацю з режисером Андрієм Приходько. З чого все починалося?
Богдан. Почалося з того, що на перших курсах ми прийшли до центру «Пасіка» в Києво-Могилянці. Там була виставка Андрія Александровича-Дочевського. Вони з Андрієм Приходьком домовилися покликати студентів. Андрій Приходько сказав: «Якщо у вас є певні проекти, пропозиції, будь ласка, внесіть, адже є простір, галерея, зала…» Хтось пропустив це, а дехто зі студентів зацікавився і презентував ці виставки. Зі слів Андрія Приходька, він помітив саме мої ескізи костюмів, які я робив просто як творчі роботи, тому запропонував мені спробувати попрацювати разом над виставою.

 

У Ваших роботах «Лісова пісня» та «Райськеє діло» чітко прослідковується етнічний напрямок сценографії. Це просто матеріал вимагав такого вирішення, чи Ви хочете продовжувати працювати у такому стилі?
Богдан. Мабуть, це матеріал сам продиктував. Але я цікавлюся фольклором і традиціями не тільки українськими, а й іншими міфологіями – усім таким, що пов’язано з корінням людським, кодовими речами. З іншого боку, коли вже зроблені такі великі роботи, на які пішло так багато сил та енергії, треба було знайти матеріал. Я хоч і прихильник такого етнічного стилю, але після «Лісової пісні», я на вишиванки просто не міг дивитися. Звичайно, це іронія. Потім «Райське діло», і  знову звернення до такої ж теми, і знову – до Різдвяної. Звичайно, якщо буде пропозиція ще раз в цьому ключі попрацювати, я не відмовлюся, бо, по-перше, мені це дійсно цікаво, а по-друге, я не втому становищі, точніше, художник сьогодні взагалі не в тому становищі, щоб відмовлятися від цікавих пропозицій. Я буду дуже радий, якщо мені запропонують окрім цього, ще якусь більш модернову тему, виставу, щоб не перетворюватися на художника одного стилю. Бо насправді є дуже багато думок, ідей і навіть пропозицій.

 

 Які ваші плани  на майбутнє? Який ви хочете опрацювати матеріал, яку здійснити постановку?
Богдан. У цілому ідей є багато. Навіть деякі пропонують, і я вже над ними думаю, працюю. Ми в журналі «Коза» друкуємо п’єсу молодого українського драматурга Марії Вакули «Катрін у пастці» (вона брала участь в конкурсі «Драма. UA» у Львові; нагороджена третім місцем). Авторка, на мою думку, дуже відрізняється від суцільного потоку сучасної української драматургії. Сучасна драматургія в Україні зорієнтована на виявляння соціальних проблем або проблем політичного характеру. Переважно це проблеми нижньої верстви суспільства. «Катрін у пастці» цікава тим, що вона символічна, вона трохи над часом – не буквальна. Вона складна, з неоднозначним сюжетом, у ній цікаво виписані образи. Є можливість пофантазувати і режисеру, і художнику.

 
Яке ваше творче кредо, девіз?
Богдан. Найголовніше – робити те, що ти вважаєш потрібним, те, що тобі хочеться. І не казати «О-о-о…у мене не склалося», або «я в складних обставинах», або «мені не запропонували, мені не пощастило»… Я вважаю, що в будь-яких обставинах, якщо ти дійсно хочеш, ти це зробиш. І власне я намагаюсь. Я і багато моїх друзів намагаємося  впроваджувати в життя свої ідеї, плани, проекти. Мені здається, що творча людина, та й взагалі будь-яка людина, вона має удосконалювати себе через свою професію.

 

 

З неопублікованого.
Як виникла ідея створення журналу «Коза»? Які складнощі виникають з виданням цього журналу?
Олена. «Коза» існує з 2009 року. Поштовх ідейний – від Богдана, але я і не байдужі люди підключилися. Спочатку ми випустили пробний варіант, який зараз має назву «Пілотний». Потім виявилося, що і нам це цікаво робити, і перешкод немає. Мене, наприклад, спочатку хвилювало, хто ж нам буде писати тексти. Одразу самі писали, а потім знайшли людей. Зареєстрували свою «Козу», яка має виходити чотири рази на рік. Але останній номер ми чекали цілий рік, тому, звичайно, для нас це вагома подія. Є фінансові труднощі, але на цьому не треба акцентувати увагу. Як сказав Богдан, якщо дуже хотіти, то все справдиться.


З чим для вас пов'язаний образ "Кози"?
Богдан. Знову ж таки повертаємось до народного театру, до фольклору. Різдвяна коза, різдвяний чи новорічний традиційний театр. І цей персонаж там найяскравіший. З одного боку він веселий, з іншого, він може нашкодити, або покритикувати. Такий універсал української душі.
обкладинка журналу "Коза".
 
 
А як виникла ідея презентувати журнал театралізовано?
Олена. Це зразу було як концепція журналу: видання про театр не може носити якийсь інший характер, ніж театральний. У всьому, і в своїй подачі, і в текстах, і в самих презентаціях. Як тільки візьмеш у руки наше видання, зразу зрозуміло, що це не посібник з медицини, чи рекламний буклет.
Богдан. Журнал – це цілий простір, де Коза організовує виставки, друкує драматургію, робить конкурси. Це привід для спілкування і нових проектів.

 

Як ви плануєте відкриття вашої персональної виставки?
Богдан. Відкриття виставки буде знову ж таки в рамках презентації нашого сьомого номеру, бо це теж є частиною «Кози». Там буде невеличкий перформенс, чи просто розвага для глядача. Відкриття плавно буде перетікати в презентацію, де будуть розіграші. Хто був уже на презентаціях «Кози», вже мають знати, які б вони не були, не важливо, чи ми щось показуємо, чи розказуємо, це зазвичай відбувається якось не формально. І теж колись був такий епізод, що ми повернулися після чергового офіційного відкриття виставки в Спілці художників, чи ще десь, я вже не пам’ятаю. Ми сіли і подумали: «От коли ми будемо щось робити, обов’язково зробимо інакше».  Після того і з`явився  стиль «Кози».  

 

Цей номер виходить з декількома додатками. Розкажіть про них.
Олена. Так, в цей раз є головна «Коза» і чотири додатки. Власне це рубрики, які відділилися для зручності. Один – це дитячий.
Богдан. В нас взагалі  не  дуже багато видається матеріалу для дітей  в мистецькій сфері. А діти приходять в театр в шість-сім років, і хтось же має їм сказати, як треба себе поводити. На жаль, іноді  батьки не знають, як це зробити. Але в дорослому журналі про те, як себе поводити в театрі не дуже зручно писати, адже ті, хто його читають, мають це знати. А от в дитячому – нормально. Також там є віршики, і розповідь про те, як треба одягатися в театр, а з історії буде казочка як Лисенко написав першу оперу. Також там представлені дитячі письменники, наприклад, Оксана Кротюк.
Олена. Ще є додаток з драматургії. Це така окрема книжечка для щоденного використання, для читання впоперек і вздовж. Вона надрукована, тобто текст не рукописний, і містить в собі дві п’єси. Одна уже згадана, Марії Вакули «Катрін у пасці», а друга – це вперше переведена в Україні п’єса Оскара Вайльда «Жінка, осипана коштовностями». Ця п’єса начебто незакінчена, але дуже цікава.
Богдан. І саме цікаве, це диск, яким ми пишаємося. Цей додаток називається «Голос театру». Там чотири інтерв’ю з представниками чотирьох професій: актора, режисера, критика та сценографа. Ці люди різних вікових категорій, масштабів... Особливо я задоволений інтерв’ю з Мироном Кипріяном, живим класиком сценографії, якого буквально завтра ми вже будемо вивчати в підручниках поряд з Лідером, Боровським, Екстер. Це вже людина-легенда. Одразу видно інше покоління, інший рівень, інше виховання, зовсім інакші погляди, відчувається школа, життєва мудрість, професійність в таких речах, про які людина говорить дуже спокійно і зрозуміло без сучасних високих слів. І ще пісні львівського гурту «Курбаси» з театру Леся Курбаса.
Олена. За допомогою диску ми надаємо можливість не лише почитати  інтерв’ю про нього, а почути це наживо, його голос, тембр, що дає зрозуміти слухачу характер людини. Думаю для історії це великий вклад.  На диску ще є інтерв’ю з актрисою Наталією Пархоменко з Львівського театру Курбаса, вона ж є солісткою і однією із керівників гурту «Курбаси». Також інтерв’ю з режисером Андрієм Приходько та критиком Олегом Вергелісом.
Богдан. Як люди театральні, вони розповідають все емоційно. Це як радіовистава. Адже питання майже однакові, одні теми, одне коло думок, проблем, які хотілося б озвучити.  Але різні люди так по-різному відповідають на ці питання. У них свої вподобання, свої авторитети, свої позиції.
Олена. Ще один додаток «На власні очі» - це наша постійна рубрика, в яку ми збираємо відгуки на різні вистави, чи події театрального світу, на цей раз переросла в окрему газету. 
Богдан. Наш журнал взагалі починає розширяти свою географію. В цьому номері, наприклад, є інтерв’ю з Максимовим – це російський балетний критик, є матеріали про Міжнародний донецький конкурс імені Лифаря. І хотілося більше писати про те, що залишається не сказаним і не озвученим. Хочемо далі продовжувати рубрику «Майстри своєї справи», де були інтерв’ю з представниками суто театральних професій: гримери, пастижери, бутафори та інші. Адже, про те, що в театрі працює режисер знають всі, а інші професії залишаються в тіні.

 

Інтерв’ю надруковано в газеті «Культура і життя» №39, 28 вересня, 2012.

Текст курсивом не був надрукований.