вторник, 8 января 2013 г.

З творчим ювілеєм!


Лариса Трояновська

19 січня 2013 року свій ювілей – 25 років на сцені – святкуватиме  провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі Лариса Трояновська. Актриса запрошує всіх до театру «Сузір`я», де разом із драматургом Тетяною Іващенко та режисером Володимиром Борисюком, вона розповість про складні відносини Айседори Дункан та Сергія Єсеніна (Євгена Нищука) у виставі «Мне тесно в имени своем…» 
Навіть саме ім`я Лариса, що походить від латинського «ларус» - чайка, надихає на політ та легкість у спілкуванні із актрисою. І кожна її роль, створена важкою працею, залишає враження легкості сценічного буття. Всі труднощі сховані на репетиціях, а на сцені перед глядачем є тільки персонаж і його життєві колізії. Інша грецька версія слова «ларос» - приємна та солодка, відшуковує своє місце у цілій серії ролей сімейних жінок – дружин, або вагітних, бабусь і просто гарних тітоньок, від яких так і віє домашнім теплом та солодощами.
А все почалося із дитячих мрій і  занять у Київському гуртку художнього слова при Будинку піонерів Московського району. Любов до театру їй прививала вчителька Фаїна Ковалевська. Пізніше Лариса навчалася у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (художні керівники курсу Ада Роговцева і Леонід  Олійник).  
Спершу молода актриса працювала в Укрконцерті, у Новгородському драматичному театрі, у Новгородській філармонії, в Київському театрі оперети, в Театрі Поезії. У 1988 році прийшла до театру на Подолі, в якому віднайшла свій справжній творчий дім і дружній акторський колектив.  
Її ролі та вистави можна класифікувати по-різному, вона створює поетичний та музичний театр, театр-спогад про відомих особистостей, побутовий театр, театр української класики. Лариса може природно існувати в акторському ансамблі, і також створювати дуетні вистави, і виконувати найскладнішу акторську задачу, грати моновиставу.
Перша вистава у театрі на Подолі  була поставлена у 1988. Це був спектакль «Інтермеццо» за оповіданнями К. Паустовського зі струнним оркестром (режисер – Ігор Славінський). Два чинника у виставі – актриса та музиканти: перший альт (Анатолій Зелінський), віолончель (Віталій Боровик), перша скрипка (Ніна Білоусова) та друга скрипка (Надія Новікова). В той час тільки зароджувалися театри-салони, вистава починалася у 21.00, в антракті подавалося шампанське. Це було незвично. Наступна вистава теж вийшла поетичною і музичною: «Соната для трьох А» за поезією М. Цвєтаєвої, де  А-арфа (Наталя Ізмайлова), А-альт (Анатолій Зелінський), А-актриса (Лариса Трояновська). Але складно було зберігати арфу у приміщенні Гостинного двору, і підлаштовуватися до графіків один одного, тому виникла трохи інша вистава «Любви старинные туманы»  за творчістю  М. Цвєтаєвої, але без музикантів (режисер – Ігор Славінський, 2002).
Ще одна моновистава з`явилася  у 2006 році за творами та щоденниками Лесі Українки «Когда цветет никотиана…» Спектакль названий першою стрічкою єдиного російськомовного вірша поетеси. Актриса вважає, що саме цей вірш найбільш розкриває властивість Лесі Українки бути підвласною поривам, коханню, піднесенню. Із цією виставою актриса брала участь у фестивалі монодрам «Відлуння» (2006).
Однією із своїх життєвих і творчих вдач вважає зустріч із драматургом Тетяною Іващенко. Їхня співпраця вилилася в довголітню дружбу і ряд вдалих вистав. З режисером Олександром  Івахно створила образ Ксюші у п’єсі Т. Іващенко «Зумій за хвіст спіймати бісенятко або Як вийти заміж» (1996). Ця вистава стала однією із перших дуетних, де партнером по сцені був Сергій Бойко (Влад).
У п’єсі «Таїна буття» Т. Іващенко (режисер – В. Семенцов, 1999) – Трояновська вперше грає знамениту людину, створює важкий образ дружини Івана Франка, Ольги Хоружинської. Дуетну виставу грає з партнером Володимиром Кузнецовим, що втілює образ українського поета. Трояновська – Ольга – це трагічна постать розбитої любові. Багато хто вважає, що Франко не любив дружину. Але Лариса Трояновська переконана, що неможливо прожити все життя із жінкою і мати від неї дітей, не кохаючи.

Іван Франко -Володимир Кузнєцов, Ольга Хоружинська - Лариса Трояновська.


  В творчій майстерні «Сузір`я» Трояновська продовжила ряд своїх дуетних вистав про творчих людей. Спектакль «Мне тесно в имени  своем…» Т. Іващенко (режисер – Володимир Борисюк, 2004). Роль Айседори Дункан актриса виконує у співпраці із актором театру ім. І. Франка Євгеном Нищуком. Трояновська не намагається відтворити танцівницю фізично, тому на сцені немає танців. Адже, по-перше, неможливо скопіювати мистецтво танцю світової зірки, а по-друге ніхто насправді і не знає як саме танцювала Айседора, залишися тільки маленькі уривки старих записів. Трояновська створює внутрішні переживання і проникає у жіночу суть героїні, щоби зрозуміти як вона кохала, і як страждала. Невинні оченята, які відверто показують, що Айседора-Трояновська не розуміє і половини того, що розповідає п’яний Єсенін. Але головне, що вона може пригорнути і поцілунком заспокоїти Єсеніна – Нищука, що виглядає як маленький хлопчик, якого не долюбили в дитинстві. Він ображає стару коханку, але він потребує тепла та розуміння, її практично материнської ласки. Жінка, яка мала багато коханців, зібрала всі емоції, все тепло, і віддала інфантильному генію, якого вона називала «ангелом» і «чортом» одночасно. Весь текст актриса виговорює чіткою російською мовою. Лише «Я люблю тебя…» вона говорить із акцентом, підкреслюючи незнання мови.
В одному із інтерв’ю Тетяна Іващенко так сказала про Ларису Трояновську: «Невичерпні творчі можливості має актриса Театру на Подолі Лариса Трояновська. Вона однаково блискуче може зіграти і тьотю Мотю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і Айседору Дункан у моїй п’єсі «Мне тесно в имени своем…».
Сергій Єсенін  - Євген Нищук, Айседора Дункан - Лариса Трояновська.

У ансамблевих виставах вдало створює образи у драматургії Анатолія Крима. Тим паче, що зараз вік актриси і зовнішність дозволяють їй втілювати на сцені різновікових персонажів. Наприклад, Поліна – мати-героїня із вистави  «Звідки беруться діти?» (режисер – Віталій Малахов, 2008) - 43-річна вагітна, що чекає шосту дівчинку. Її зовнішній вигляд з величезним животом нагадує кругленьку пухкеньку булочку, яку хочеться обійняти, попестити, і дійсно сказати їй слово «Мама». Вона уособлює жінку, яка бачить своє призначення у материнстві. Навіть коли вона свариться зі своїм чоловіком Тимофієм (Михайлом Кришталем), то робить це із любов`ю. А потім вони сідають прямо у ванну, що нагадує човен у життєвому морі, і співають «Цвіте терен». Голос актриси звучить тонко і водночас дзвінко, лагідно-лагідно. Одразу уявляєш як мати таким солодким і люблячим голосом заколисує дитину. Трояновська-Поліна удає грайливе хлюпання води, і мило посміхається. В її посмішці закарбовується відчуття глибокої  життєвої мудрості. Такі жінки завжди все знають: як і чим лікуватися, де і що купувати. Її майже дитяча піжама салатово-оранжевого кольору із жирафом і резинка-квіточка у волоссі підкреслює домашність та теплоту.  
Але вже в наступній виставі за п’єсою (театральним оповіданням) А. Крима «Льовушка» (режисер Ігор Славінский, 2010) Трояновська перетворюється на бабусю Дашу. Її теплота та любов до онука знову створює образ сім`ї. Дві бабусі  ділять онука Льовушку (Артема Мяуса). Справа в тому, що одна з них радянська бабуся Даша (Лариса Трояновська), а друга єврейка (Софія Письман). Між собою вони ворогують, і постійно сваряться, підкуповують онука, аби він був на стороні кожної з них. Одна водить його в синагогу, а друга в православну церкву.  Не дивлячись на дулі, які крутить бабуся Даша, і лайки із Розою, перед нами розкривається справді добра і чуйна людина. Вона для свого онука нічого не жалкує, ні компоту, ні морозива, ні грошей. Її українська хустка підкреслює походження із села. А двомовність – суржик, яким вона балакає, фіксує перехід від українських устоїв до радянських, де  головною є російська мова. Але свої корені забути не можна, вона співає українських пісень. Жалібно заводить «Місяць на небі, зіроньки сяють…». А бабуся Роза одночасно підспівує єврейської пісні «Тумбалалайка…», чи просте «Айайяй». Так, одночасно закладаються ці пісні, ці дві культури у світогляд дитини, так він однаково любить обох бабусь.
 Ще у одній п’єсі Анатолія Крима «Лист Богу» (режисер – Ігор Славінский, 2012)  Трояновська грає Зінаїду. Єдина жіноча роль у виставі, яка слугує тлом для трьох чоловіків. В таких епізодичних ролях завжди складно існувати, потрібно не заважати гарти головним виконавцям. Що добре вдається Ларисі Трояновській.
Слід також згадати ролі в українській класиці, що створені у співпраці з режисером Віталієм Малаховим: «В степах України» О. Корнійчука (Галя, 1998), «Фараони» О. Коломійця  (Ганна, 2003), «Передчуття Мини Мазайло» М. Куліша (Тьотя Мотя, 2006), «Квартал небожителів» О. Коротко (Розпорядник, 2001). З останніх ролей слід виділити: Джедді у виставі «Сім чорних свічок» Д. Діллона (режисер – Віталій Малахов, 2010);  Квашня у виставі «На дні» М. Горький (режисер – Віталій Малахов, 2011).
Таланти Трояновської Лариси виходять за межі театру. Вона зіграла багато епізодичних ролей у фільмах «Мухтар», «Я тебе ніколи не забуду», «Брат за брата» та ін. У короткометражці «Остання крапля» (режисер - Ірини Устеленцевої, 2008) актриса створила образ дружини чоловіка, який не може жити без алкоголю. Але одного ранку він прокидається і розуміє, що далі так продовжуватися не може. У короткому фільмі без жодного слова героїня Трояновської різними способами намагається допомогти чоловіку. Останній кадр – чоловік тікає від самого себе, біжить через ліс, прагне порятунку від жахливої отрути, і жінка намагається наздогнати його, аби врятувати. Також голос Лариси Трояновської можна почути в зарубіжному кіно, адже вона озвучує різних персонажів. Остання робота – героїня із серіалу «Секс і місто».
Отож, пані Ларисо, зі святом! Гарного Вам творчого польоту та цікавих ролей!

Про подію надруковано у газеті "Голос України" (№3, 7 січня 2013)


Підсумок 2012 року.

Відіспавшись від важких передноворічних буднів, прочистивши мізки повною бездіяльністю, а шлунок невеличкими незвичними радощами смачної їжі, мені захотілося зробити підсумок досягнень високосного року 2012!!!
Не дивлячись на  депресивний стан втоми перед Новим роком, зараз відчувається повна очищеність і містичність свята Різдва. Це дійсно певний початок нового періоду, періоду мого року. Кажуть, рік змії дуже сприятливий для народження дитини!!! Тому бажаю всіх благ!!
Особисто для мене рік, що минув – це був рік пізнання світу, пізнання нової літератури, пізнання нового кіно, живопису, людей. Мудрий дракон залишив багато зроблений справ і передав змії цілий баласт майбутніх планів. Найперше, в минулому році разом із своїм чоловіком я  відвідала декілька країн – Німеччину, Польщу, та омрієну із дитинства сонячну Італію.
Звичайно, дивно було їхати в Берлін автобусом у – 20 морозу (у лютому). Для мене каторга – мерзнути. Але, незрівнянний берлінський музей мистецтв «Пергамон», де зібрані культурні знахідки, датовані ще до нашої ери, вартий того. Сіре місто Берлін, навіює пострадянські алюзії, бачені мною раніше у Росії. Залишки страшної стіни і трагічні історії пов’язані із нею розповідають про те, як поплатилася Німеччина за вчинені звірства. Але сучасний Рейхстаг із прозорими вікнами та куполом над будівлею, який може відвідати будь-яка людина, зареєструвавшись попередньо безкоштовно через інтернет, вартий нашої заздрості. Паркан перед Верховною Радою і політичні в’язні – це наше негативне досягнення! Річка Шпрее та п’ять островів мистецтва – музеї, філармонії, театри. На фронтоні театру опери та балету плакат із танцівником із Кривого Рогу! Знай наших!!! Інститут Гумбольдта та пам’ятник спаленим книжкам, розправі, яку вчинив Гітлер. До речі, за жест-привітання фашистам – 500 євро штрафу. А ми досі прославляємо діяльність Сталіна, як на мене рівноправного тирана.
Варшава навіть при такому морозі зустрічає теплотою старого міста, базилікою Св. Яна, кав’ярнями, що нагадує про Львів, тому відчуваєш себе там абсолютно вдома. Закрита на зимовий період концертна площадка, присвячена, звичайно ж, Фредеріку Шопену, гордості і славі поляків. Слід лише закрити очі і уявити літні концерти і практично відчути музику, наскільки там все просякнуто мистецтвом.  Не дивлячись на минулу приналежність Польщі до Радянського Союзу, топоніми та пережитки того часу тут можна порахувати на пальцях.
По дорозі назад ми застрягли на цілий прекрасний день у Львові, де погрілися в кнайпах, скуштувавши печеного коропа у криївці з медовухою. Вперше відвідали Палац Потоцьких, який зберігає досить пристойну колекцію картин італійських художників часів Ренесансу. Звичайно, це не да Вінчі, чи Рафаель, але наприклад, Софонісба Ангісолла – приємно здивувала. Музей книги розчарував своїм станом. Переглянути українську стрічку "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" саме у львівському кінотеатрі "Копернік" досить символічно.
Літом вибралися за новими враженнями до Італії. Це був мій день народження, і подарунок від чоловіка – тур на сім днів літаком. Останній раз я літала приблизно у своїх три. Жуляни – Тривізо, і Тривізо-Жуляни. Незабутній галоп по культурним знахідкам Італії, голова йшла обертом. Венеція – мрія мого дитинства. Площа Сан Марко і її славнозвісні голуби, яких годуєш прямо із рук, Собор Сан Марко. Палац Дожів, з його розкошами та картинами. І варто лише глянути у відкрите вікно – а там найкрасивіша картина, сонце, вода, гандоли, люди у капелюшках. Це Диво. І відчуваєш ледь-ледь помітне похитування будівлі. Болото, на якому тримаються будівлі ХIV-XIX  століть, похитується від важкості розкішних будівель усіх стилів та напрямків. Потім  сідаєш у гондолу із пластиковими стаканчиками і шампанським і прямуєш у романтичну подорож, яку хочеться продовжити іще та ще. Але час – то гроші, і доволі не маленькі. Ми це зробили, поцілувалися під мостом зітхання. Я повернусь сюди колись і продовжу подорож містом – воно абсолютно фантастичне. Невистачить життя, щоб насолодитися цим раєм.
Флоренція, сіра ззовні, але прекрасна та кольорова всередині. Церква Санта Кроче із усипальницями Галілея, Данте, Мікеланджело. Собор Санта Марія дель Фьоре (Дуомо) із куполом Брунеллескі. Величезна будівля малахітово-біла, з кампнеллою Вазарі. Наче величезний торт, який хочеться відкусити і відчути старовинну всіх часів, за яких вона стоїть. Баптистерій із славнозвісними дверима (докладніше про все в «Життєписі» Дж. Вазарі). До речі, Вазарі кажуть не можна повністю вірити, але прочитавши його дуже об`ємну працю, я дізналася наперед про багато легенд, про імена, тому подорожувати Італією було набагато приємніше. Палаццо Пітті з Рафаелем, Тиціаном, з розкошами надлюдини Козимо Медичі. Можна пройтися шляхом збудованого Вазарі коридору, яким прямував від Палацу Правління (Палаццо Веккіо)  до Палацу Пітті Медичі, щоби не бачити чернь. На жаль, так і не потрапили в Галерею Уффіці, але скоштували славнозвісне флорентійське морозиво. Плакала в центрі Флоренції через неможливість вивчити все детально, відвідати всі галереї, насолодитися творчістю великих митців. Завжди треба було бігти. Як зворушує можливість довго роздивитися картину Рафаеля, або Ботічеллі, до якої так прагнув доторкнутися мій погляд. Жили під Флоренцією в маленькому містечку Монтекатіні, де термальні джерела. В центрі містечка є все – величезний кінотеатр, ігрові зали, галерея, і, звичайно, опера!!!!
Тоскана – це ще й Піза та Сієна. Піза – Площа Чудес – Падаюча башта у комплексі з собором та кладовищем. До речі, башта будувалася як звичайна дзвіниця, а набула більшої популярності, ніж сама церква. Нещодавно виникла загроза дійсного падіння вежі. Її і закріпляли, і підпирали, а врятував її росіянин, викачавши пісок із-під фундаменту. Таким чином, досі невідомо, чи скульптор (теж не встановлено хто саме) задумував падаючу вежу, чи так сталося помилково. Але маємо дійсне чудо світу. І це важливо.
Сієна. Старе місто-лабіринт. Можна звернути в якийсь поворот, і вийти вже зовсім до інших воріт, хоча за виглядом практично однаковим. Місто поділено на райони (контради) – в кожного є свій символ, джерело в якому хрестять новонароджених. І старовинна традиція-гра Паліо. Гра, що відбувається щороку на центральній Площі міста. Змагання коней за районами міста, до якого готуються протягом року. Для сієнців – це не просто гра, це спосіб життя. Це боротьба, за якою спостерігають всі – діти від року, і старі люди. Вражає Дуомо. Найфантастичніше, що я бачила – це собори Італії (у Флоренції, Сієні, Римі)
Рим. Всі дороги ведуть до Риму. Зранку в`їхати в Рим дуже важко, люди живуть за містом у віллах – це вважається достатком. Працюють,  звичайно, у Римі. Наплив авто неймовірний. Але по місту їздять на скутерах – зручно і швидко. Колізей, Форум, Замок Св. Ангела. Автономна республіка Ватикан зі всіма своїми гобеленам, оригіналами статуй, живопис. Сікстинська капела – фантастика. Мікеланджело - Бог у мистецтві. Голова болить дивитися на стелю, важко уявити, скільки здоров`я залишив там майстер. Цей  його вклад  у мистецтво заслуговує звання Божественного. Собор Святого Петра, за яким є двір, де дозволяється зробити перепочинок, і навіть покурити. Після побаченого не стримуюся і курю. Це божественно.
Екскурсія «Рим християнський». Відвідали маленьку церкву Св. Климентія XII ст., під якою провели розкопки, знайшовши церкву IV століття, ще нижче I століття, доторкнутися рукою до бруківки такої давнини, немає повітря, є тільки скажене враження. Собор Св. Джованні Лютерана, Санта Марія Маджоре – одна з найкрасивіших, найліричніший будівель світу (яку я бачила).
Фонтани, вулички, капелюшки, вино, кава. Згадки про фільми Фелліні, раннього Антоніоні, Пазолліні. Вілла Боргезе, і, звичайно, Галерея. Берніні – Венера і т. д. це неможливо описати, це варто побачити. Раджу всім. Фонтани вілли Тіволі, що неподалік від Риму. Це водна феєрія.
Неаполь. Місто крадіїв та ледарів, там навіть повітря продають. Італійці не поважають жителів Неаполя. Нас попереджають тримати свої речі міцно у руках. Море. Фотки на площадці Картоліні (в перекладі – листівка). Опера, Пасаж. Палац королів. Хамавитий гід, з вульгарними анекдотами. 
Помпеї. Люди із групи згадують Кримський Херсонес – я там не була, але тепер неодмінно поїду. Думаю, ми ні в чому не поступаємось. Жахлива історія про вулкан Везувій. Вулкан зараз обліплений хатками, дешевизна житла приваблює сюди багатьох. Кажуть, що знову скоро прокинеться, але люди не залишають своїх домівок. В уяві оживають місцеві жителі, гарно одягнені. Фалос, як вказівник на будинок розпусти, зображений прямо на бруківці. Лупанарій – будинок розпусти, більше схожий на язичницьке місце для оргії. Приблизно так воно і відбувалося.
Автономна республіка – Сан Маріно на останок. Найдешевше місце у Італії. Серпантинна дорога, і зламаний автобус, знайомство із місцевою поліцією, підтягнуті хлопці (на противагу нашій міліції) обережно висаджували кожного туриста за руки через місце водія. Автобус стояв так близько до обриву, що неможливо було відкрити двері. Екстрим. Але сервіс – інший автобус подали за півгодини. Все закінчилося щасливо. Сан Маріно – старе місто збережено, лише прикрашено маленькими сучасними бутіками. Середньовічний осередок. Потрапили на середньовічне святкування, що проводиться раз на рік. Лучники зі стрілами, танці, співи, музика, просто казка. Вразив музей тортур – велична гидотність. Трохи дорогувато як для маленького музейчика, але цікаво. 
Італія. Аеропорт. Очікування у втомі. Величезний дощ на прощання. Так і хотілося вибігти на вулицю та освіжитися після тижня інтенсивної жари. Ця подорож – це величезне духовне збагачення. Потрібно обов’язково поїхати туди іще. Дуже хочеться у Верону, у Венецію на фестиваль, у Мілан, поплисти на Сицилію. Але наступним етапом хотілося б з`їздити в Барселону, в Грузію, в Чехію (особливо, у Музей Альфонса Мухи, що у Празі).
Одна з найважливіших подій року – Євро-2012. Цікаві спілкування із шведами на Хрещатику у фан-зоні, цікава поїздка у Донецьк – місто контрастів. «Блеск и нищета» - вилизаний центр міста, і жахливі спальні райони із п’яними шахтарями, які загублені у власній важкій роботі. Вважають Януковича не кращим вибором, але свідомо аргументують «Он же свой». Жахливо роз’єднаний Схід і Захід, який по суті не знає один про одного нічого. Просто живуть телевізійним стереотипом. Для донеччанина львів`янин поганий, і навпаки, чому? Бо так історично склалася. На питання^ чи ви спілкувалися один з одним, відповідають «ні, і не хочу». Але ж ми всі нормальні люди. Я особисто проїхала від Сибіру (де мешкає моя рідна сестра і родичі) до Швеції. І скажу правду – скрізь находила спільну мову. Інтелектуальна людина, збагачується всіма культурами і мистецтвом. А не шукає крайніх. Це можливо і потрібно нам. Ми ж Люди. Треба просто вірити в це. 
Донецьк приємно вразив Художнім музеєм – досить непогана добірка російських живописців – Юон, Серебрякова, Шишкін та ін. Працівники музею радо і щиро спілкуються, випитують звідки ви, і хваляться, що за період Євро до них завітало багато людей. Адже місцеві жителі не часто сюди заглядають. Важке шахтарське життя – не до музеїв. Непоганий парк кованих скульптур.
Донецьк вітав нас справжньою бурею – чоловік спостерігав на стадіоні як зупинили матч, перенісши його на цілу годину, я спостерігала за балетом «Собор Паризької Богоматері» в Опері, де були практично в той день одні жінки. У другій дії на сцену почала капати вода, балет танцював зі швабрами. Я не розуміла до чого це все. Але як виявилося така дика злива зірвала шматок даху, і дісталася сцени. Було весело. Бродити вулицями міста із українським прапором на шиї, і відчувати величезну спорідненість з натовпом, який цінує і любить свою країну.
Літом вперше збирали трави у полях Черкащини. Місцева бабуся розповідала про їхні властивості, як їх вживати від чого, для чого. Вперше відвідали кінний завод у Жажкові. Кормили коней з рук, спостерігали за змаганнями. Безкоштовне відвідування і навчання для дітей – це передвиборчі показні дії місцевого депутата. Але потрібно користуватися красивими можливостями.
Влітку вперше хрестила дитину, хлопчика – сина моєї подруги з дитинства. Через декілька тижнів йому виповниться рік. Даня, рости великим та щасливим. Я тебе люблю.
Цього року закінчила магістратуру!!! Досі не можу вирішити чи вчитися далі в аспірантурі, чи нехай уже так як є!

Враження від літератури, прочитаної у 2012 році.
1.                      Цю сходинку посідає знайомство із творчістю Томаса Манна (раніше читала лише новелу «Смерть у Венеції», для розуміння фільму Лукіно Вісконті, новела краща). Найбільше враження від роману «Зачаровна гора». Роман про втрату часу, про те, як нас засмоктує бездіяльність, яка з маленького строку розтягується у довжелезну епопею. Ганс Касторп приїжджає на деякий час відпочити у санаторій і залишається там на сім років. Його безтурботне життя перериває війна. Так і ми сьогодні, спокійно пливемо за течією, поки не станеться подія, як заставить нас ворушитися, триматися в тонусі, діяти. Роман «Будденброки» - за який автор отримав Нобелівську премію (1929), розповідає про декілька поколінь цієї родини. Як від серйозних промисловців, рід вироджується в слабенького хлопчика, який гине. Можу провести певну паралель із романом «Сто років самотності» Г.Г. Маркеса, але німецька версія. Роман «Доктор Фаустус» - ода для будь-якого музиканта, мене особисто збагатив музичними знаннями. Закривала книгу і прослуховувала Арнольда Шенберга, Орландо ди Лассо, Дітріха Букстехуде, Міхаєля Преторіуса та ін. Геній та його чорна сторона. Прекрасно розвинена тема Фауста у мистецтві. Планую прочитати роман «Сповідь авантюриста Фелікса Круля».
2.                      Знайомство іще з одним Нобелівським лауреатом (2003), тільки із більш сучасним – Джоном Максвеллом Кутзее, що мешкає в країні ПАР, пише англійською. Роман «Життя Міхаєля К.» про опортунізм у ПАРі, про несамовиту хіть абсолютно не освіченого хлопця жити. У не людському існування розкривається жахливі похибки влади і збігу обставин, які призводять до морального, а потім і до фізичного знищення людини. Питання: а скільки таких Міхаєлів було знищено? І хто в цьому винен?
3.                      Знайомство із творчістю Ельфріде Єлінек. – Першу п’єсу прослухала на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» - «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств». Таке собі продовження Генріха Ібсена, який боровся за права жінок. Єлінек іде далі, показує цілу низку проблем, з якими стикалися жінки під час своєї еволюції. Як змінювалися їхні звички, одяг, чого вони досягали, до чого опускалися. Хотілося б побачити на сцені. Читку проводив режисер А. Май. Можливо, варто спробувати втілити в життя? Єлінек теж Нобелівський лауреат (2004), мешкає в Австрії, пише високою німецькою мовою. Роман «Піаністка» - найпопулярніший твір письменниці не вразив. Розповідь про 30-річну піаністку, яка мешкає з матір`ю, що поводиться із нею як з власністю. Це впливає на психічний розлад, що проявляється в сексуальному потязі до знущань. Планую почитати романи «Діти мерців»,  «Коханки», можливо п’єси.
4.                      У 2012 році продовжила читати романи Умберто Еко. Прочитаний трохи раніше роман «Ім`я троянди» дав право назвати  цього автора живим класиком.  Нашарованість стилів, яка сприймається різною читацькою масою приводить мене в шалену ейфорію. Я задовільняюсь усіма його винаходами: трилер, детектив, та історична книга в одній, де все чудова пов’язано з релігійною тематикою. І до всього мій улюблений час – Середньовіччя. Потім прочитала «Маятник Фуко». Здавалося, що прожила все із героями захопливої історії.  У 2012 році просто проковтнула один за одним всі його художні твори: «Острів напередодні» - знову стилізація під певний час. Але тут уже перед нами герой, схожий на графа Монте Крісто, який дізнається про географічні пояси світу, про різницю часу, робить певні відкриття. «Баудоліно» - світ релігійних ілюзій Ренесансу, шарлатанів, казкарів, які перетворювали життя на фарс із хибними уявленнями. «Таємниче полум’я  цариці Лоани» - скомпільована книга із різних уривків, віршів, не несе важливої цінності і виглядає дуже простувато по зрівнянні із попередніми романами. Цікава лише тим, що можна простежити захоплення самого Еко, його страхи, його певні передбачення, плани. Потім була книга «Шість прогулянок у лісах»  - шість лекцій, які Еко прочитав в Гарвардському університеті у 1994 році. Останній роман «Празьке кладовище» - єврейська тематика, важливу частину книги займає справа Дрейфуса. Хочу відмітити, що найцікавішою книгою з його творчості для мене залишається «Ім`я троянди», далі все йшло на спад, хоча дійсно залишалося якісною літературою. Не дивіться фільм «Ім`я троянди» із Шоном Коннері. Не дивно, що Еко заборонив екранізувати свої романи.  Також цікаві його есе: «Внутрішні рецензії», «Середні віка вже почалися», «Відкритий твір», «Вавілонська бесіда», навіть трохи не про наші реалії, але можна відшукати і для нас корисні поради в есе «Як написати дипломну роботу?».
5.                      Важливим для себе вважаю знайомство із Зігмундом Фрейдом. «Ввід до психоаналізу», «Тотем і табу», «Тлумачення сновидінь», «Сімейний роман невротиків», «Психопаталогія буденного життя», «Достоєвський та батьковбивство», «Нариси з психології сексуальності», «Незадоволення культурою», «Печаль та меланхолія», «По інший бік принципу задоволення», «Я та Воно», «Потяги та їх доля», «Се людина Мойсей», «Марення та сни у «Градіві» В. Йенсена (звичайно, довелося прочитати поему «Градіва» Йенсена, що викликала чудові асоціації та свіжі спогади про Помпеї, не знаю, що ще прочитати в цього автора, але поема надзвичайно тонка), «Ми та смерть», «Леонардо да Вінчі. Спогади дитинства».  Все розкриває важливі речі для самопізнання.
6.                      Після Фрейда прочитала Еріха Фромма «Величність та обмеження теорії Фрейда». Цікаві і дійсно дуже важливі зауваження до теорії Фрейда. Раджу читати у такому порядку. Багато чого розумієш у нашому житті. Найголовніше дослідження Фромма «Мати чи бути?» дало зрозуміти як важливо БУТИ, а не просто володіти якимось непотрібними нам насправді статками.
7.                      Джером Селінджер. Просто обожнюю роман «Над прірвою у житі». Нахлинула ностальгія. Я перечитала всі його оповідання. Це ніби короткі спогади, емоції, маленькі життєві історії. Проймає до глибини: особливо люблю розповідь «Добре ловиться рибка-бананка», «І ці вуста, і очі зелені», «Сельді в бочці», «У човні».
8.                      «Головою в мур Кремля» Кристина Курчаб-Редліх. Виграла книжку на початку року, коли підписалася на рік на журнал «Тиждень» (який продовжую підписувати і зараз). Довгий час книга пилилася на поличці. Дуже цікаві підсумки спостережень польської вільної журналістки за російською політикою. Вона прожила в Росії довгий час, виступала проти Путіна, проти геноциду молдаванського (придністровського) та чеченського народів. Цікаві та водночас жахливі факти щодо московських терактів (особливо у «Дубровці»). Ще в неї дійсно варто повчитися журналістським навичкам писання. Стисло, важливі факти, цікаво, без води. Отримала багато журналістських премій:, а в 2005 «Amnesty International», Гельсінська фундація та чеченська організація «Эхо войны»  висунули її Нобелівську премію.
9.                      Знайомство із творчістю польського письменника та художника, фотографа, графіка Станіслава Ігнація Віткевича (Віткаци). Дякую за це Андрію Александровичу-Дочевському та виставці студентів НАОМА «Віткаци та ми». П’єси «Чоботярі», «Дюбал Вахазар», «Каракатиця» вразили своєю відкритою сатирою, своєю сміливістю, дивним містифікаційним зрозумінням світу, недолугими піснями. Хочу прочитати роман «Ненаситимість». Польський фільм 2010 року «Містифікація» про смерть художника не несе глибоке пізнання автора, але все одно цікавий як версія. Знятий посередньо. Краще переглянути його малюнки!!
10.                  Габрієль д`Анунціо. Зацікавив як дивна людина, різнобічний митець. Розпочала із його маловідомих «Сільських повістей»: «Тото», «Кішка», «Брат Лучерта», «Дівоча земля» та ін. Зовсім не проймає. Враження, що автор не розуміє предмету свого написання. Прочитавши роман «Насолода» про аристократичні походеньки чоловіка, що знаходив насолоду у розпусті, зрозуміла, що навіть близький до автора Рим із його настроєм теж мене не проймає. Мабуть, просто не мій автор. Треба було б почитати п’єси, але якось іншим разом. Збереглися шматки фільму «Корабель» за п’єсою д`Анунціо, де можна подивитися як танцювала Іда Рубінштейн, загадкова багата танцівниця. Теж не вражає. По зрівнянню з Л. Піранделло – одним із моїх улюблених італійських авторів, цей автор не в конкуренції.  
11.                  Десь наприкінці вересня – на початку жовтня розпочала семитомну епопею Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу». До кінця року (з перервами) прочитала три томи: «На Сванову сторону» («По направлению к Свану)», «У затінку дівчат-квіток» («Под сенью девушек в цвету»), «Германська сторона» («У Германтов», найцікавіший, найдинамічнийший том). Не люблю кидати розпочате, але читається досить нудно. Аристократичне життя минулого століття на противагу сучасному темпу видається трохи не актуальним. Розтягнутість тексту є для мене зовсім не звичною. Але безумовно, там заховані важливі філософські думки: про важливість часу, про кохання, про можливість вибору, роздуми про творчість різних цікавих письменників, художників та ін. Тому повільно читаю четвертий том «Содом і Гоморра». Здається, така мелодика тексту краще б читалася в українському перекладі, але я не знайшла в електронному варіанті. Маємо, що маємо.

Вистави, які вразили найбільше.
1.     «Войцек» Г. Бюхнера у театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (режисер – Дмитро Богомазов). Злагодженість у всьому, повна гармонія, витончений смак.
2.     «Перехрестя» в Національній опері (театр модерн-балет Роду Поклітару). Рівноправна робота трьох талановитих митців: композитор – Мирослав Скорик, сценограф – Олександр Друганов, балетмейстер – Роду Поклітару.
3.     «Перехресні стежки» за І. Франко. Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Найкрасивіша деталь вистави – сценографія Андрія Александровича-Дочевського.
4.     «Лісова пісня» Лесі Українки. Львівський академічний драматичний театр ім. Леся Курбаса. (Режисер – Андрій Приходько). Синкретичне мистецтво акторів.
5.     «Кома» у Молодому академічному драматичному театрі (режисер – А. Май).  
  
Враження від кінематографа за 2012.
1.       «Метрополіс» (1927) Фріца Ланга. Повна версія фільму довгий час була загублена. Тепер можна переглянути її в інтернеті. Цей фільм фантастично красивий, у ньому можна знайти вплив на багатьох послідовників. Деякі знахідки перетікли навіть у відомий «П`ятий елемент». Люблю німе кіно.
2.       «Кабінет доктора Калігарі» (1920) Роберта Віне. Початок кіноексприсіонізму. Вразив своєю намальованою декорацію. Дивовижна можливість для художника кіно.  
3.       «Піна. Танець пристрасті 3D» (2011) Віма Вендерса. Взагалі люблю Вендерса за його роуд-муві, як і за німецький період, так і за американський. Він створює дивовижну атмосферу фільму через місцевість, передає колорит міста, чи регіону, де проходять зйомки. Єдине, що в американському періоді відслідковується його надмірне возхваляння США, у Німеччині це виглядало природніше. У «Піні» він заставляє танцівників Вуппертальського театру (трупа Піни Бауш) говорити мовою танців, а коли вони з`являються в кадрі просто як розповідачі, звучить закадровий текст, а вони просто дивляться в кадр, природно існують, передають емоції, але нічого не говорять. Ця дуже високо, розповісти про мистецтво своїми роботами, а не словами. Через танці передається образ самої Піни. Це надзвичайно красивий фільм.
4.       «Артист» (2011) Мішеля Хазанавічуса. В головній ролі – незрівнянний Жан Дюжарден (сфотографувалася з ним під час зйомок на Хрещатику, надзвичайно простий, без будь-яких понтів). Фільм отримав 10 номінацій  на премію «Оскар». Чудова розповідь про відхід німого кіно, поява звукового, про вплив на акторів. Здається, цей фільм переглянули усі мої знайомі, навіть які не цікавляться акторською темою.
5.       «Хранитель часу» (2011) Мартіна Скорсезе. Казочка, яка дійсно тримає тебе у напрузі. Естетичне задоволення від Жоржа Мільєса у виконанні Бена Кінгслі (обожнюю актора після фільму «Дім із піску та туману», «Олівер Твіст» Р. Паланскі). Не дивно, що Жорж Мільєс – один із зачинателів кінематографа досі викликає цікавість своїм способом життя авантюриста. Раджу переглянути його «Політ на Місяць».
6.       «Іди та дивись» (1985) Елем Клімов. Мабуть, найжорстокіший фільм, який я бачила. Друга світова війна за один день перетворює життєрадісного хлопчика на знищене створіння. Про безтурботне радянське щастя, в яке, здається, сам режисер ніколи не вірив, фільм «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено» (1964).   
7.       «Сходження» (1976) Лариса Шепітько  (дружина Елема Клімова). Також про війну, про совість, про важливість жертви заради миру. Голгофа часів війни.  Також раджу її фільм «Крила» (1966).
8.       «Нічний портьє» (1974) Ліліана Кавані. Фільм про післявоєнну розправу над фашистами. Жахлива правда про збочення.
9.        Вперше в минулому році познайомилася із творчістю Вуді Аллена. Дуже цікавий режисер. Його фільми для різного рівня сприйняття. В нашарованості інформація відслідковується для звичайного глядача, для вишуканого інтелектуала, і навіть для дітей. На його фільмах я відпочиваю, особливо коли він грає сам. «Сенсація» (2006),   «Загадкове вбивство на Манхеттені» (1993), «Вікі Кристина Барселона» (2008), «Прокляття нефритового скорпіону» (2001), «Манхеттен» (1979).    

Вітаю всіх з Новим роком та Різдвом Христовим. Раджу плідної праці і духовної збагаченості!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

вторник, 11 декабря 2012 г.

«Тернопільські театральні вечори. Дебют»

З 4 по 8 грудня відбувся театральний фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют».  
 У фестивалі  взяло участь вісім театральних колективів з Коломиї, Львова, Івано-Франківська, Рівного, Києва, Вінниці та Тернополя. Вистави пройшли на малій і великій сцені обласного драматичного театру.
Програма X фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют»
Велика сцена, початок вистав о 19.00
4 грудня – Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. І. Озаркевича, трагікомедія «Отак загинув Гуска» М. Куліша.
5 грудня – Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, драматична імпровізація «І все-таки я тебе не зраджу» Неди Нежданої.
6 грудня – Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка, фантазії міщанських буднів за О. Островським «Фатальні жінки Бальзамінова».
7 грудня – Рівненський академічний музично-драматичний театр, абсурдна трагедія «Калігула» А. Камю.
8 грудня – Львівський національний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької, п’єса «Полліанна» Е. Портер.
Мала сцена, початок вистав о 16.00
5 грудня – Київський національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, слідчий експеримент «Моменти кохання» за В. Винниченком.
6 грудня – кафедра театрального мистецтва Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка, міщанський трагіфарс «Моральність пані Дульської» Г. Запольської.
7 грудня – Вінницький академічний музично-драматичний театр ім. М. Садовського, драма «Я б тобі небо прихилив» І. Карпенка-Карого.

 Вінницький  молодий режисер Оксана Бандура отримала диплом за режисуру ІІІ ступеня. Вітаю!!!!!!!!!!!
Оксана Бундура одна із провідних актрис Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського. Випускниця Вінницького училища культури і мистецтв ім. Д. Леонтовича (1997).  Зіграла понад тридцять ролей у театрі: Жанна Д`Арк у виставі "Друга смерть Жанни Д`Арк" С. Цанєва (режисер - Т. Славінська, 2000), Едіт Піаф -  "Ассо та Піаф"  (режисер - Т. Славінська, 2004), Мартіріо - "Дім Бернарди Альби" Ф. Г. Лорка (режисер - Т. Славінська, 2006) та ін. Також працювала у Київському театрі "Срібний острів" (режисер - Л. Лимар).
Зіграла у телефільмі В. Придувалова "Весілля Барбі". Її обличчя також можна побачити у рекламах пива "Чернігівське" та йогурту "Активіа". 
Оксана Бандура закінчила Національний київський університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (режисерський факультет, 2008). У театрі здійснила постановки таких казок: "Хуха-муховинка" Н. Шейко-Медведєвої , "Стережися лева!" Я. Стельмаха, "Буратіно" О. Толстого, В. Селезньова.
Наталя Шолом та Жанна Андрусишина


Наталя Шолом та Віталій Рибак
Її перша доросла вистава "Я б тобі небо прихилив" за п`єсою "Безталанна" І. Карпенка-Карого здобула свою першу нагороду. Це підкреслює рух у правильному напрямку всього він. театру! Наступним кроком має бути показ вистави у Києві! Чого я й бажаю режисеру і всім акторам! Молодці! Ще раз вітаю!

воскресенье, 2 декабря 2012 г.

Очі блакитного собаки.



Оповідання «Очі блакитного собаки» Габрієля Гарсія Маркеса написане у 1950 році. Це коротка сюрреалістична історія про відношення двох людей, які шукають один одного у паралельному світі сну.
Інсценізація Кіри Малініної теж не дуже багатослівна. А вистава (перм`єра 28-29 листопада) режисера Антона Романова (м. Сімферополь) у Молодому театрі вирішена як музично-хореографічно-словесний етюд. Для вистави спеціально написав музику Олексій Харченко (м. Кіровоград) та поставив хореографію Олександр Маншилін (м. Київ). Двоє акторів Марк Дробот та Валерія Ходос виконують складну задача – відшукати один одного у нашому заплутаному світі.
У виставі ці зустрічі можна розцінювати не лише як у сні, є паралелі також із соціальною павутиною – інтернетом. Вся мала сцена театру завішана металевими ланцюжками (сценограф – Юлія Заулична). Життя головних героїв сховане і загублено в буденності, в хащах, в лісі, в потоці нашої свідомості. Наші світи накопичують проблеми від яких важко втекти, і так важко віднайти справжні почуття серед цього всього. Музично-хореографічні етюди передають моменти переходу від стану справжнього існування у стан сну. Актори торкаються ланцюжків, які схожі на нервові волокна, рухаються, збуджуються. Актори пересувають та по-різному комбінують ці ланцюжки, створюючи для себе локацію, створюючи для себе відсік у власному житті для зустрічі. Кожен раз ця локація висвітлюється софітом напівколом. Тут відбуваються ефемерні зустрічі у сні, які кожен раз перериваються стрічкою із пісні Едіт Піаф «Non, Je ne regrette rien»  (до речі, якщо згадати фільм «Початок» (2010) з Леонардо ді Капріо на схожу тему, то ця пісня перекочувала прямо звідти).
Але цікаво провести паралелі із справжнім життям. Іноді ця історія стає реальною – вибудовуються зовсім справжні відносини жінки і чоловіка, які спочатку знайомляться і придивляються один до одного, потім все переростає у недовіру, у сварку, у жіночі сльози, і смерть. Але смерть як можливо фізичну, так і смерть почуттів. Тут уже залишається питання і роздуми: для кого, що ближче. Слід згадати, що у виставі перестає рухатися жінка, і слід згадати, що жінка їла таблетки, щоб забутися, заснути. І слід звернути увагу як змінилася протягом вистави героїня Валерії Ходос – з радісної маленької дівчинки вона перетворилася у стомлену змучену жінку. І вона пам’ятала про всі зустрічі, а чоловік забував, тому якщо це і лише уява – то скоріше її, аніж його.
Не важливо сон це, чи реальність, чи інтернет, адже головне – знайти людину близьку по духу, близьку і рідну, аби не залишитися самотнім. Головне втримати вірні почуття, змогти любити і бути поруч.
Програма Молодого театру щодо молодих режисерів просувається успішно, і дуже приємно, що є така можливість молодим митцям потрапити хоча б на малу сцену академічного театру. Після постановки Андрія Мая («Кома») та Антона Романова, тут планується робота молодого режисера Стаса Жиркова (театр «Відкритий погляд»), який вперше зможе випробувати себе із іншим колективом. Ну що ж працюйте і нехай вам щастить!!!!!!

Музеї!!!!

Скільки людей сьогодні відвідують музеї? І як часто це з ними відбувається?
Є певна когорта людей, які відвідують лише музеї під відкритим небом і звичайно, лише влітку для прогулянки) Є інші, які просто хочуть відмітити у списку, що вони були отут і отут. А є взагалі частина, яка їздить за кордон для відвідування розпіарених музеїв, щоб про це похвалитися, а які є музеї в нашому місті (чи в нашій країні) ніхто і згадати не може.
Сьогодні я з чоловіком відвідала Національний краєзнавчий музей України. Було цікаво спостерігати за людьми. Звичайно, в неділю там було досить багато персонажів. Ось деякі з них.
Сім`я: батько, мати (років 35), дочка і син. Мати схожа на зашугану інтелектуалку, батько трохи на людину з відзнаками частого вживання алкоголю. Прямо в музеї, коли ніби ніхто не бачить, батько дістає із куртки маленьку пляшку коньяку, випиває ковток, надихається йти далі роздивлятися рибок.
Діти із районів з вчителями, фоткаються на телефон біля кожного мамонта, вовка, пугача. І всі обов’язково щось жують. Хіба не можна було десь нагодувати дітей і пояснити, що не дуже гарно їсти в музеї. Звідси росте наша культура.
Батько з сином і дочкою. Діти зупиняються і роздивляються цікавих алігаторів, рибок. Батько нервує і підганяє. Коли вони щось запитують, пояснення у відповідь звучить приблизно так: «Ну шо, це змія, так, чого вона тут стоїть? Вбили, по голові довбанули і сюди поставили? Все пішли, бо часу нема». Бідні діти бігають за ними, хочуть про щось ще запитати, але в татка є якісь інші важливі справи у неділю, ніж розгулювати із власним дітьми і розглядати засушених рибок. Думаю, для нього таранька з пивом виглядає набагато привабливішою.
Але радує, що є люди які прийшли сюди за власним бажанням, вони роздивляються, спілкуються.
Було ще трійко китайців, які посміхалися з наших радянських технологій. Нажати на кнопку, і маленький мамонт за 1 грн. порухає хоботом і поричить. Думаю, для них це ганджет минулого століття.
Звичайно, щоб там не казали, але ремонти нашим музеям необхідні. Якщо виділяються великі гроші на Пінчук Центр з купою сміття, чи на будівлю мега торгівельних центрів, казино та ін., невже так важко відрахувати гроші на нові стенди у музеях, замінити фото, зробити ті ж самі пояснювальні апарати на різних мовах біля кожного стенду, а не лише біля трьох найбільш цікавих. І найлегше (це вже відноситься до працівників музеїв) замінити таблички з написами Туркменська СРСР, чи Українська СРСР. В якому часі ми живемо? Ей, вже більше двадцять років не існує Радянського Союзу, отямтеся. І що за порожні розламані стенди посеред експозиції. Статусу Національний має відповідати внутрішній зміст. При тому, що музей має  таку прекрасну базу експонатів. Дійсно в Європі до такого ставляться зовсім по-іншому. Там це цікаво, це сучасно, це потрібно, адже це наше життя, це культура, а в нас що? Про музеї пишуть, їх рекламують на весь світ.
Але в наших музеях теж є багато всього, що треба подивитися, про що треба говорити і рекламувати. І ще дивує, скільки всього є  в запасниках, а немає просто місця, щоб все показати. Все залишається гнити у підвалах, вмирати. І залишається питання: як наша влада може зацікавитися і вирішити цю проблему, якщо більшість з них (я просто в цьому впевнена) ніколи не були в цих музеях? Принаймні за власним покликом і бажанням.
Вибір залишається за нами: куди ходити на вихідних, куди приводити своїх дітей, і за що платити свої гроші. Я наприклад, вже навіть згодна платити більше за музей, аби в ньому оновилися стенди і провели ремонт. Бо чесно, плакать хочеться.  

суббота, 1 декабря 2012 г.

Акторський ансамбль понад усе!


Вистава «Звідки беруться діти?» Анатолія Крима в Театрі на Подолі йде вже декілька років (прем’єра 8 березня! 2008, режисер – Віталій Малахов). Але вона і досі турбує своєю вічною тематикою – материнством! Звичайність та побутовість  п’єси зливається в один тон з реалістичною  грою акторів. Тут створюється потужний вдалий акторський ансамбль, де практично кожна роль відточена філігранно. Це такий собі парад жінок різного ґатунку. І об’єднує їх всіх природна можливість народжувати! Але кожна з них по-різному відноситься до свого найголовнішого обов’язку.
Найпривабливіша і найбільш «відповідальна» за народжуваність Поліна (Лариса Трояновська) – мати-героїня, що чекає шосту дівчинку. Її зовнішній вигляд нагадує кругленьку пухкеньку булочку, яку хочеться обійняти, попестити, і дійсно сказати їй слово «Мама». Навіть коли вона свариться зі своїм чоловіком (Михайло Кришталь), то робить це із любов`ю. А потім вони сідають прямо на ванну, що нагадує човен у життєвому морі, і співають «Цвіте терен». Трояновська удає грайливе хлюпання води, і мило  посміхається. В її посмішці закарбовується  відчуття глибокого розуміння жінки, яка знає не книжкову мудрість, а життєву. Такі жінки завжди все знають: як і чим лікуватися, де і що купувати. Вони про це ніде не читали, вони просто це знають. Її піжама салатово-оранжевого кольору із жирафом підкреслює домашність та теплоту. І її підкрадання до телефону, аби дізнатися, що там вдома, як там її дівчатка – це прояв турботи.

Фотография: Volodymyr Shuvayev
Також складний образ Жанни створює Анна Салівончук. ПТУшниця, яка не пам’ятає де нагуляла свою дитину і від кого. «На ничку» хоче покурить, щоб не бачив лікар. Вона від безвихіддя наважується «подарувати» свою дитину жінці, яка не може народити вже вдруге. Вона свідомо відноситься до такого рішення, адже нічим не зможе допомогти власній дитині.
Наталя Ракитська трохи нуднувато і не завжди переконливо грає важку роль жінки Анни, що втрачає другу дитину. Мабуть, важко повірити в таку складну ситуацію молодій актрисі. І тому коли вона плаче, янголи з відео-ряду у вигляді її померлих дітей і жалібна дитяча озвучка довершують справу, накаляють ситуацію до потрібного градусу. І в ці моменти її гра стає більш правдивою.
Ще є бізнес-вумен (Оксана Аніщенкова), яка після трьох абортів не має можливості народити. Вона приводить сюди сурогатну матір для власної дитини Оксану (Анну Андреєву). Але вони обидві виявляються жертвами брехні чоловіка першої і коханця другої Андрія (Василія Кухарського). Він загруз в брехні настільки, що перехитрив власну мати (Тетяну Печенкіну). Мати теж трагікомічний персонаж, така собі суміж радянських принципів і сучасних замашок олігархів.
Лікар Маргарита Андріївна (Марія Рудковська) не просто відчуває себе «відповідальною» перед всіма вагітними, а дійсно намагається їм допомогти зрозуміти, що найбільше благо – це ДИТИНА. Вона відмовляється робити аборти. Коли їй приносять хабарі, то тут це виглядає як подяка. Ще зранку вона намагається виглядати красиво, але запрацьовується, забуває про перуку, яка просто зіскальзує на бік, і практично падає. А під перукою волосся зібране в маленький хвостик. Спочатку вистави в неї поламані окуляри, які все одно настромлюються на очі. І в першу чергу – вона просто ЖІНКА. Яка, до речі, сама без чоловіка виховувала дочку. І можливо, робота – це спосіб втекти, забутися.
Фотография: Volodymyr Shuvayev
І звичайно, колоритна медсестра Віра Петрівна (Софія Пісьман). Дама з єврейським акцентом, що мешкає прямо тут, у лікарні. Актрису просто не впізнати. Юбка, натягнута до здоровенних грудей, чепчик медсестри і окуляри. Таке враження, що вона місцевий домовий.  Фотография: Volodymyr Shuvayev


П.С. Всю виставу  проридала. Мабуть, пора задуматися про дитину! Дякую всім акторам.