Юозас Мільтініс. Відповідальність людини за своє життя.

«Той, що не зміг визволитися від роскішного плаття нагород та звань, схожий на людину, що, не знявши шуби, париться в бані».

Юозас Мільтініс (1907-1994) - засновник та художній керівник Паневежиського театру (Литва), вихователь цілого покоління акторів: Вацловаса Бледіса, Бронюса Бабкаускаса, Донатаса Баніоніса, Стасіса Петронайтіса та ін. Про Мільтініса складали легенди. Одні говорили, що він відлюдник, інші, що він чарівник та маг, та всі однозначно виявляли його розумним та високо інтелектуальним майстром театру. Для Мільтініса було важливим усвідомлювати, що: «Театр – це спосіб життя!».

Його творча кар’єра розпочалася у 1928 році, коли він вступив в акторську студію при Каунаському театрі. Його викладачі -  Кастантас Глінскіс (учень В. Далматова школи при Пітерському  театрі Літературно-художнього гуртка) та Борісас Даугувіетіс (учень Пітерського театраль­ного училища). Після закінчення за розподілом, Невгамовний (так називали Мільтініса однокурсники) потрапляє в Шауляє, де в Драматичному театрі відбувається його дебют. 23 вересня 1931 року він грає Тарталью в п’єсі «Принцеса Турандот» К. Гоцці. Але він був не задоволений рівнем литовського театру та публікою, яка значно відставала від зарубіжної. Найголовніше, він не сприймав богемність у театрі. Одного разу навіть повісив на вхідних дверях театру 10 заповідей поведінки. Але директор театру все знищив, не підтримавши бунтаря. Всі свої погляди на театр він підкріплював статтями у тогочасній періодиці під псевдонімом «Догма». Але його стиль і напади на режисерів викрили автора і привели до звільнення з театру.

У 1932 році він полишає Литву і їде до Парижу. Там потрапляє у школу театру «Ательє», до педагога та режисера Шарля Дюллена, метод навчання якого базувався на імпровізації. Молодий Мільтініс багато читав, особливо його вразила книга К. Станіславського «Робота актора над собою». Цікавився живописом, слухав лекції в Сарбонні. Він також відвідував вистави таких режисерів як Луї Жуве (театр «Атеней»), Гастон Баті (театр «Монпарнас-Баті»), Жорж Пітоєв (театр «Матюрен»), також цікавився творчістю Макса Рейнгардта.

В кінці 1939 року він повернувся на батьківщину і рік викладав у студії театру в Каунасі. Але саме йому запропонували керувати щойно створеною студією в Паневежюсі. Перша його постановка з акторами-аматорами була «Падь Срібна» М. Погодіна (1941). Після якої тривало двадцятирічне шукання власного стилю, власної театральної ідеології, філософської головної думки. У театральній студії був постійний потік акторів. Але йому вдалося створити тут справжній професійний театр. Не зважаючи на перерви: в 1954 році його зняли з місця керівника театру і відправили на Литовську кіностудію працювати режисером дубляжу. Але вже в 1959 році він повернувся до своєї роботи.

 На цей час припадає перша його яскрава вистава: «Смерть комівояжера» А. Міллера (1960). Роль міллерівського елегійного мрійника Віллі Ломена виконував  Донатас Баніоніс. Але в його виконанні це зовсім не мрійник, а скоріше людина, яка не бачить правди життя, він намагається існувати двояко, підлаштовуючись під всіх. Серед його синів лише Біф, (С.  Петронайтіс)  єдиний хто намагається віднайти істину, і не боїться цього. Він приваблює до себе духовною чистотою. На противагу йому,  зображений його брат Хеппі (А. Масюліс), як бездіяльна риба, яка пливе за течією. Смерть комівояжера – це особиста трагедія однієї маленької людини, але вона виростає до соціальної трагедії. Тому перша рецензія на виставу мала дуже влучну назву «Людина у джунглях» (В. Сирийос Гира. Человек в джунглях. – Газ. «Литература и искусство», 1960, 23 января).

Саме після цієї вистави голосно зазвучала новаторська школа акторського мистецтва Мільтініса, із філософсько-інтелектуальним заглибленням. Адже на той час у Литві виділялося два напрямки – учні ГІТІСа, прибічники системи Станіславського, та напрямок Мільтініса, учня французького актора Шарля Дюллена. Але він сам себе не відносив до певної школи, вважаючи своїм вчителем – життя.

Мільтініс про свої школи: «Я, наче макбетівські відьми, -  в котел своїх знань кидаю все: і кігті дракона, і зміїне м'ясо, і со­бачий язик, і око саламандри, і ніс турка — словом, все, що дістаю. Кипить «котел», и виходить якесь варево, що ви  називаєте моєю школою».

 Найбільш  знаковими постановками режисера стали вистави «Іванов» А. Чехова (1960) та «Макбет» В. Шекспіра (1961). Рішення вистав були самобутні, він не копіював столичні постановки. Наприклад, бездіяльного чеховського Іванова грав молодий статний актор С. Петронайтіс, що не нагадував слабкого чоловіка. Він просто свідомо не сперечався з дійсністю, вважаючи це тратою своїх сил. Його не цікавило майбутнє, він жив спогадами. Вся вистава була вибудувана на контрастах, парадоксах, тонкій межі між трагічним та буфонадою. Але у всьому звучить головна ідея вистави – непримиренність з духовною вульгарністю. Остання сцена вистави  вирішена так: Іванов розштовхує натовп, сам підіймається на сходи, ніби возвеличується над іншими, виривається з ненависного суспільства.  Просто опускається завіса, і одночасно з цим звучить постріл.

В образі Макбета Мільтініс, в теоретичній своїй роботі (1939), в першу чергу виділяв контраст  відважності і безвольності, мужності і боягузливості.  Але через двадцять років у втіленій на сцені виставі Макбет  (С. Петронайтіс), уособлював іншу контрастність: з одного боку – воїн, з іншого – честолюбець. Це не просто чудовисько, як трактував  раніше  Макбета режисер, це титан, в душі якого ведеться складна війна між добром та злом. Шалені переходи від гніву до печалі, від почуття провини, до жаги вбивства, від  мук совісті та певної відстороненості. В цій виставі всі інші персонажі, яких грали відомі актори, слугували лише фоном для Макбета. Тут вирішувалося питання про людську сутність, що звучало майже у всіх виставах Мільтініса.  Він не переймався історичними аспектами, але й не осучаснював п’єсу, його цікавила філософська домінанта злочинця. Мільтініс виносив суворий вирок: злочинець не може бути виправданий, він має бути покараний.

Далі були інші вистави: «Там, за дверима» В. Борхерта (1966). Унтера-офіцера німецької армії Бекмана грав Д. Баніоніс. Він зображував трагедію цілого народу, жертву фашизму. Образ Дівчини (Д. Відугіріте) на контрасті до темної частини вистави, несе в собі світ і доростає до символу Надії та Мрії. З трагедія «Франк V » Ф. Дюрренматта (1969) Мільтініс створює сатиричну виставу.

Мільтініс про актора: «Актор - це особлива людина, який на сцені одночасно є і творцем і творінням. Ідеальний актор для  мене такий: в певному сенсі він – філософ, в якомусь іншому  – акробат».

Також він ставив російську драматургію і класику, і радянські п’єси. Головна тема цих робіт – молодь і прагнення в майбутнє.  В репертуарі були: «Піднята цілина» М. Шолохова, «Вели­кий пролог» за твором «Дні Турбіних» М. Булгакова, «Марія» А. Салінського. Також литовські радянські п’єси: «Середня жінка» А. Лаурінчукаса, «Карусель» В. Мілюнаса, «Піюс не був розумним» Юозаса Грушаса  та ін.

В основі творчості режисера лежало питання про відповідальність людини за своє життя. Улюблені прийоми – контраст темного та світлого, радісного та сумного, а також імпровізація. Юозас Мільтініс важливе місце у створенні вистави віддавав сценографії та музиці. Він завжди не просто займався режисурою, а викладав у театральній студії, виховував акторів. Його творчість вплинула на багатьох театральних  митців. Він з маленького провінційного литовського містечка створив театральну столицю, збудувавши справжній інтелектуальний та філософський театр. Зараз Паневежський драматичний театр заслужено носить ім`я Юозаса Мільтініса.

Мільтініс про драматургію: «Мені подобаються п’єси з трагічним завершенням, в цьому я бачу прояв віри у духовну велич людини».

 

Любов від грузинського до світового масштабу!

До Києва вдруге завітав грузинський «Вільний театр» з Тбілісі (художній керівник – Автанділ Варсімашвілі). Київський глядач зустрічався з цим колективом декілька років тому. У 2009 році вони привозили вистави «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта та  «Брати» Дж. Тесторі, Л. Вісконті.

Перед тим, як розповісти про виставу «Люблю!Люблю!Люблю!» за повістю В. Бахтіна «Одне абсолютно щасливе село»,  хочеться згадати про «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта. Адже дуже цікаво було спостерігати саме за грузинською версією цієї п’єси. Якщо Брехт описував умовну ситуацію далекої від нього Грузії, то сучасні грузини знаходять у творі відбитки справжньої історії, яка відбувалася під час війни із Росією. Усі умовні військові Брехта тут вдягнуті у сучасний військовий одяг кольору хакі.

Наближенням до реальних подій є і сценографічне вирішення художника Міріан Швелідзе. По периметру сцени збудована залізна конструкція, шматки якої рухаються, створюючи різні комбінації: будинок з маленькими вікнами або інші військові приміщення. За допомогою їх рухів показується  умовний потяг, що разом із відповідним звуком символізує дорогу,  втечу мирних жителів від «законної влади».  Задник, який знаходиться за третім прошарком залізних шматків-дверей, – це   ікона Святої Богородиці. Саме  вона зупиняє Груше (Марішу Кітіа), коли та хоче покинути дитину. Груше – Кітіа декілька разів б’ється головою об  ікону, і лише після докорів сумління, забирає малого Міхаїла з собою. На авансцені знаходиться «отвір», що нагадує собою вихід з потойбічного світу. Вбивають Георгія Абашвілі (Аполлона Кублашвілі), нахабно пхаючи у цей «отвір», а коли він сперечається, то Єфрейтор (Каха Макіашвілі) разом із Солдатом (Мамука Мумладзе) стають йому на плечі, і Георгій нарешті зникає в ямі. Ось так нова влада знищує стару. Потім з цієї ями витягають купу черепів вбитих  представників старої влади. А представники нової влади котять по сцені коло, всередині якого Груше намагається втримати дитину. Це  символізує нищівне відношення влади до свого народу, а також колесо долі, яке приносить Груше багато випробувань. На суді знамените кавказьке коло не прокреслюється крейдою, а  просто висвічується променем світла. Аздак-суддя (Ніко Гомелуарі) – відлюдник, тут місцевий Робін Гуд, який дурить багатих, і віддає все бідним. Після суду над Груше, він полишає справу судді, надягає на себе просту солом`яну  шляпу і махає рукою глядачевій  залі, в цей час підсвічується обличчя Богородиці. Утворюється композиція картини Ніко Пірасмані «Рибак у червоній сорочці». Таким чином театр  віддає честь великому художнику Грузії,  і підкреслює значення таких людей як Аздак.

У виставі не збережена система зонгів Брехта, замість них просто звучать тексти в записі, які розповідають про подальшу ситуацію,  але елементи «відсторонення» присутні. Актори зберігають степінь умовності, іноді нагадують ляльок, яких спочатку вивезли на сцену, потім ввімкнули, і лише тоді вони почали грати. Але в грі відбувається переплетіння умовності з психологічними сплесками, особливо яскраво це виражено в любовних сценах Груше – Кітіа та Симона – Курасбедіані та в сценах Груше з дитиною.

         Музичним оформленням слугують композиції Яна Тірсена та Горана Бреговича. На композицію «Aquai» Тірсена навіть  накладається грузинський ритм барабанів, що дуже влучно поєднується з колоритом дії.

Темпераментність акторської гри,  віддача себе, хороша режисура та цікава сценографія – ось чим вразили грузини. Не зважаючи на те,  що вистава була задовга для українського глядача, хотілося ще продовження. Тому другі гастролі тбіліського театру кияни зустріли гаряче. Адже знову вистава «Люблю!Люблю!Люблю!» (режисер - Автанділ Варсімашвілі), яку кияни побачили 5 жовтня на сцені Молодого академічного театру, із несамовитим запалом розповідає про кохання. Але це знову страшна історія про наслідки війни, яка розбила  сім`ї, залишила самотніх матерів, примусила шукати виходу із надскладних життєвих ситуацій. Ця вистава доводить, що для кохання немає різниці якої ти раси, якого соціального стану, якої статі. Все одно: Любити – це головна сутність людини. Вистава висвітлює помилки влади, яка знехтувала здоров`ям своїх жителів, яка відправляла їх на смерть молодими без жодних пояснень. Тут немає звинувачення чи виправдовування певної нації. Російські солдати такі ж самі молоді хлопці, як і грузинські, так само не вміли вбивати, зіштовхнувшись з цим жахливим поняттям – ВІЙНА.

Історія справжнього кохання Нікали (Аполлона Кублашвілі) та Тамти (Марії Джологуа), яка так прекрасно розпочиналася у гармонії з природою, завершилася самотністю матері-одиначки з дітьми-близнюками на руках. 

 Лаконічне умовне оформлення сцени (художник – Міріан Швелідзе): банер з квітами, зверху якого звисає маленька поролонова хмаринка і стікає вічна річка у вигляді білої тканини. В цій річці купається Тамта, замотуючись ніби в простирадло. Тут відбуваються перші обійми коханих людей. Маленька гойдалка, на якій сидять молодята та звичайні елементи побуту. Оживлення природи підкреслює поняття всесвітньої любові, створює романтику. Персоналізовані річка, звірі, які постійно бігають і граються у кохання. Анна Аладашвілі етюдно створює образи курки, овечки, рибки, корови, метелика. Це співчуття і допомога природи виявляє стимул у людини жити далі. У виставі оживає пам’ятник Сталіна – Дід (Олександр Маргариташвілі) – пережиток радянського минулого. Він вибілений білою пудрою, яка сиплеться з нього коли він розмовляє. Це топонім, який залишився і загубився десь в далекій глибинці Грузії. Він говорить російською мовою різні військові терміни, грається  в танки. Але, окрім сміху, він вселяє страх. Адже відголоски минулого обернулися сучасною війною. Оживає городнє опудало (Каха Макіашвілі). Виявляється воно теж уміє кохати. Головні герої спілкуються з природою, з усіма оточуючими предметами, питають у них поради, вислуховують їхні історії. 

У першій дії бачимо двох молодих людей, сповнений щастя та наснаги, любові до життя. Тамта-Джологуа та  Нікала - Кублашвілі лягають на підлогу і вдивляються у дзеркало, вони милуються своїм щастям.  А  потім дзеркало відбиває зображення глядачів, приєднуючи всіх до відчуття любові.  Але  вже шалений  танець на весіллі, який переривається мовчазними зупинками, сповіщає про наближення лиха.

У другій дії Тамта стає більш прозаїчною, з неї спадає флер романтики, вона ніби старішає на років десять. Її біганина по хаті, коли вона кидається від праски білизни, до ремонтування забору та пиляння дров, потім до дітей, вселяє біль і відчуття скорботи за тисячі зламаних жіночих сердець. Вони мали видихатися самотужки, аби вижити. Лише сповіщення про геройську смерть чоловіка як єдина згадка, а ще борошно і дрова від країни – все! І це ніколи не замінить справжні чоловічі руки та підтримку.

Фінальний виголос «Люблю!» - це ствердження найголовнішого людського почуття. Динамічна вистава з різкими переходами від радісного до болісного, від красивого до жахливого дійсно стверджує головні постулати нашого життя. Адже любов по-грузинськи нічим не відрізняється від любові по-українські!

Блукаючи театром у пошуках школи…

фото надане театром

Молода режисура в усі часи – це нова точка зору, нове бачення театру як такого, це прагнення зробити щось оригінальне. Зараз особливо посилилася робота молоді в київських театрах. І це є гарною тенденцією сучасності. Молодий академічний театр вирішив теж не відставати від цього руху. Новий керівник (точніше поки що виконуючий обов’язки художнього керівника) театру Андрій Білоус, що донедавна сам відносився до категорії молодих, створює навколо себе платформу для розвитку нових експериментів. І недарма він згадує головні принципи роботи Леся Курбаса, особистість якого вельми важлива для стін Молодого театру.

Першою цьогорічною постановкою юних талантів у Молодому театрі стала вистава «КомА» за текстами німецьких авторів Фолькера Шмідта та Георга Штаудахера, прем’єра якої відбулася 7 жовтня. Вистава створена у співпраці з Gothe – Institut. Режисер, він же й автор сценічної редакції (разом з Себастьяном Антоном) – Андрій Май, відомий своєю участю у різних експериментальних постановках сучасних п’єс. Наприклад, вистави «Шмарун» (АРТ-Центр «На Тераспільскій», Одеса) та «Місто на Ч.» (Черкаський обласний музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Андрій Май також співзасновник Центру «Текст», та Центру ім. Вс. Мейєрхольда (м. Херсон), постійний учасник щорічного фестивалю «Тиждень актуальної п’єси».

Нова вистава не стала виключенням у професійному доробку режисера. Він  обрав соціально актуальний матеріал. Цього разу про школу та важкі стосунки учнів. Сама назва вистави «КомА» - прочитана ззаду наперед, адже «амок» - це психічний стан, що призводить до агресивних дій та можливих нападів на людей. У програмці навіть вказано, що слово «амок» використовується як синонім стану неконтрольованого сказу. Звичайно, сама історія з п’єси ближча до реалій Заходу, але можливість такої ситуації (учень перестріляв у школі своїх однокласників і вчителів) у нашій країні ніхто не відкидає. Перший задум режисера сягав навіть відтворити виставу у справжній школі, де ролі б виконували учні, як, до речі, і сталося у Відні при першій постановці даної п’єси. Але поки що жодна школа Києва не погодилась на таку пропозицію.

Тому вистава оселилася у приміщенні Молодого академічного театру. Саме не на сцені театру, а у всьому його приміщенні. Підзаголовок «репортаж з місця злочину» відповідає блукаючій формі вистави, де глядач перетворюється на спостерігача справжнього розслідування. Початок і кінець спектаклю грається на  камерній сцені, що імітує шкільний клас. Але весь інший час дійство рухається коридорами театру, зупиняючись у певних локаціях. Чотири гіди запрошують глядача поділитися на чотири групи, кожна з якої розходиться у різних напрямках. Глядач відвідує дві класні аудиторії (одну на камерній сцені, другу в акторській гримерній), проходить по сходам театру, спостерігаючи закулісне життя (в задумі це коридори школи) і навіть потрапляє на сцену, де може відчути себе у певній мірі актором. І нарешті, всі потрапляють до шкільного туалету, як до чоловічого, так і до жіночого. Добре, що глядач поділений на групи, кожна з якої поступово проходить різні локації. Адже іноді вони дійсно затісні для розміщення спостерігачів. Але для акторів це створює свої складнощі: вони мають зіграти кожен свою сцену чотири рази протягом вистави, поки всі групи зможуть переглянути кожний епізод. Таке існування в часі досить сміливе і має чітко регулюватися, щоби дії не накладалися одна на одну. На прем’єрі дві групи все ж таки перетнулися, але цього неможливо уникнути і це немає великого значення. Окрім живої гри, іноді на глядача чекають записи певних монологів учнів, що транслюються на телевізорах. Це ніби інтрев`ю Каро (Анастасії Євтушенко), яка завжди намагається зняти все на камеру.

Найстрашнішою локацією, яка найкраще пояснює внутрішній стан цих дітей, та й навіть сьогоднішньої людини як такої, є кімната у темряві. Де, Штефан (Василь Скакун) намагається розповісти, чому він так ненавидить своїх однокласників, але його монолог звучить дуже не переконливо. Люди так само живуть у темряві, де не бачать один одного і спілкуються так, щоб не почути про що йде мова. В темряві не лише не видно істини, але й неможливо навіть шукати її.

Не дивно, що прем’єра вистави співпала з днем вчителя. Адже постановка розкриває трьохвимірну проблему сучасної школи: учень-учень, учень-батьки, учень-вчитель. Вона закликає звернути увагу на те, що ці світи зараз існують окремо один від одного. Вчитель загубив можливість впливу на учня, таким чином втратив у його очах степінь поваги. Тому Йоганнес Штах (Себастьян Антон) – вчитель фізики доходить до відчаю, він заплутався, він не розуміє як  посилити вплив на цих дітей, де знайти ключ до розуміння,  або чим їх зацікавити. Батьки, постійно працюючи, аби мати гроші на їжу та одяг для особистої дитини, забули про моральне спілкування з нею. Мати Домініка (Вікторія Авдєєнко) бачить перед собою не люблячого сина, а потвору і навіть не розуміє, що вона теж у цьому винна. Бігаючи з однієї роботи на іншу, вона не виділяє навіть секунди на його життя. Мати  скидає це заняття на плечі вчителя, а у вчителів таких учнів сотні. І от вони стоять з вчителем у коридорі і сперечаються, хто має відповідати за поведінку дитини, ніби хочуть позбутися непотрібного баласту. Але в даній ситуації виховну функцію не виконує жоден з них. Штефан (Василь Скакун) хоче поспілкуватися з батьками чи навіть просто побути з ними, але йому дають п’ятдесят євро і зачиняють перед ним двері. Для хлопця залишається єдина істина: «Я не хочу бути таким, як вони». А відносини між самими учнями іноді в край жорстокі: вони збудовані на відсутності любові і тепла (не отриманої від батьків), на вихованні глянцевих журналів та інтернету, або телевізора. На відсутності вміння слухати і чути, на відсутності спілкування,  довіри і розуміння. Деградація школи викликає депресії та комплекси, що так важко знищити потім, у буденному житті. Наприклад, розумний хлопець Ян (Павло Римкевич), якого постійно б`ють у туалеті, назавжди  пам`ятатиме жахливий досвід і буде невпевнений у собі.

Важливим є те, що у виставі ролі учнів грають студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Станіслава Мойсеєва). Це не вносить дисонанс у сприйняття, адже за віком вони не набагато відрізняються від школярів. Молоді актори щирі, запальні, наївні та відверті. І естетично правильним є остання сцена розстрілу, що відбувається за лаштунками. Глядач залишається сам у шкільному класі і лише чує постріли за дверима, де зникли учні. Немає традиційного поклону, щоб не розбивати цілісну завершеність вистави. І саме такий прийом ставить найстрашнішу драматичну точку. Жахливе усвідомлення порожнечі та болю після скоєного злочину втискає глядача у стільці.

Сміливим є вибір такого тексту та спроба по максимуму відтворити атмосферу персонажів, а також змусити глядача годину сорок хвилин блукати театром. Але потрібно не забувати про добрі сторони наших дітей. Адже не всі ведуть себе так жахливо, і не всіх слід рівняти під єдину планку. Звичайно, таке виховання слід зупиняти і головне вчасно, аби уникнути стану «амок». Завжди треба шукати можливості, як контролювати співіснування. Ця вистава не дає відповідей, вона лише виносить проблему на осуд і ставить величезне запитання: ЯК? Як виправити таку величезну помилку, як зацікавити дитину чимось хорошим, як врятувати цілий клас від вбивства, як зупинити насилля і знущання у школі. Вона ставить запитання: ЩО? Що для цього мають робити батьки, викладачі, самі діти? Вистава ставить запитання: ЧОМУ? Чому це відбувається? Чому це неможливо уникнути? Чому  неможливо замінити агресію на любов у середині кожного з нас? Ці питання виникали завжди, але мали різний соціальний підтекст. Вони завжди потребують відповіді. Тому, блукаючи театром у пошуках школи, ми насправді блукаємо життям у пошуках вічної істини.

режисер - Андрій Май

Головне мати свідомий вибір.

Вистава «Лісова пісня» Львівського театру Леся Курбаса у режисурі Андрія Приходька – це в першу чергу якісний продукт, де органічно поєднано музичну лінію (композитор – Мар`яна Садовська) з художнім простором (сценограф – Богдан Поліщук), гру акторів  з глядачевою залою, роботу режисера і акторів. По-друге – це свідчення високого театрального смаку. 26 жовтня вже вдруге львів`яни показали виставу у Києві, вдруге грали на малій сцені Палацу «Україна», і вдруге зібрали повну залу.

Дія вистави відбувається в центрі залу, навколо знаходиться глядач. Актори поєднуються із глядачем, вони виходять з різних чотирьох сторін, створюючи ніби дійсно всі чотири сторони світу. Глядач опиняється серед лісу, ніби вибивається із власного урбану і відходить у первинний етнічний стан. Вистава розповідає про Лукаша, як людину, що загубилася і втратила зв'язок із українським народом, прийняла російську мову і російську дружину (тут – краще сказати радянську). Це призвело до повного знищення його як особистості. Але крізь особисту трагедію однієї людини, тут показана трагедія нації, яку намагалися знищити спочатку розстрілами, потім голодомором, і найстрашніше насадженням іншого менталітету та культури. Останнє знищувало найгірше, призводило до морального зубожіння і пиятцтва. Лукаша грає три різних актора, що підкреслює конкретну зміну людини, навіть на фізичному рівні.

 Перша світла дія сплетена із радісних пісень (використані пісні гуртів «Кросна», «Божичів», «Древо») та з жартів. Хлопці водять козу, задіюють  глядача в свої ігри. Все насичено етнографічною українською символікою: весільне гільце зі стрічками в руках Лісовика (Олега Цьона), рогач, колесо, маски, що нагадують лісових звірів. Русалки у віночках, або у гуцульських китицях. На лоні всеохоплюючої природи відбувається зародження кохання Мавки (Оксани Козакевич) та Лукаша (Ярослава Федорчука). Це момент дорослішання чоловіка, пізнання світу. Лукаш – Федорчук – наївний хлопчик, що дивується лісовим знахідкам, грає на сопілках, що сам зробив, він із захопленням слухає розповіді Дядька Лева (Олега Стефана) і вірить у все. Він готовий кружляти і співати разом із Мавкою, а лісові жителі посипають їх просом та білими конфетті, ніби граючи весілля. Мавка – Козакевич із двома маленькими хвостиками на голові –  дитина, щира та безтурботна.  

У другій дії Лукаш (Микола Береза) потрапляє з лісу додому, де стає маминим синком. Його мама (Тетяна Каспрук) не змогла відпустити сина і надати йому свободу вибору, вона назавжди залишила його своїм маленьким синочком, який не зміг подорослішати. Ще  від початку дії, мати ногами штовхає розстелені на підлозі палаци з українськими орнаментами, на яких закохувалися Лукаш та Мавка. Та й Мавка – Козакевич перевдягається в буденний одяг: фіолетові штани, светр та берет. Мати – Каспрук зорієнтована на радянське життя, тому приводить в дім іншу невістку Килину, яку до речі, теж грає Оксана Козакевич. Актриса одразу змінює тонку романтичну лінію на грубу практично мужицьку. Вона розмовляє російською мовою, одразу готова поратися по хазяйству. Серп й її руках також нагадує нам про радянський союз. І Лукаш, слухаючи свою мати, відступається від Мавки. На сцену з різних сторін вилітають залізні відра  та каструлі, а Лукаш, ніби падає під тягарем приземленого побуту. Дуже сильним моментом у виставі є одягання Мавки – Козакевич на власне весілля. Вона ридає, розуміючи, що вже ніколи не буде щаслива. Великий весільний вінок виглядає як насмішка, коли Лукаш-Береза нахабно її відштовхує. І навіть Той, що в скалі сидить відмовляється від неї. Вона вірить, що буде жити вічно і перемагає.

У третій дії поперек сцени висять мотузки із одягом, їх підпирає дерево, весільне гільце з першої дії, але вже без яскравих стрічок. Лукаш (Андрій Козак) – п’яний, схожий на рослину. Він просто гасить свій недопалок об це дерево. Він знищений морально і фізично. Його дитина (Ярослав Федорчук) з фізичними вадами – це як наслідок не правильного способу життя, не правильного вибору. Хлопчик приносить батьку сопілку. Не дарма хлопчика грає перший виконавець Лукаша, він ніби отримує шанс виправити все, відродити свою ментальність і не йти в розріз із своєю етнічною приналежністю. Фоном звучить не народний спів, а радіо, що віщує про сьогоднішні проблеми, передвиборчу компанію. Дружина Килина – Козакевич одягнена в такий самий халат, в якому її зустрічала колись Мати Лукаша, вона перетворилася на таку саму сварливу літню жінку, яка не знайшла радості у житті, у власній сім`ї. Розумієш що не тільки Лукаш – Козак загубився в чужій ментальності, а й власне Україна сьогодні в стані загубленості. Але з`являється Мавка і проголошує свій знаменитий монолог. Зараз вона знову світла та з дитячими хвостиками на голові. Вона наче Надія-нагадування: якщо будеш жити в злагоді з глибинами своєї народності, з власною совістю і власним вибором, то будеш щасливий. А тіло – це зовсім не головне, головне душа.

Звичайно, важко уявити таке прочитання класичного твору Лесі Українки, тим паче, що в останній діє звучить навіть нецензурна лексика. Але слід не забувати, що класична драматургія має бути актуальною у будь-який час. Сьогодні саме таке прочитання п’єси несе великий месендж для нашого народу, який стоїть перед вибором власних орієнтирів. А філософська домінанта п’єси: бути вірним самому собі до кінця, не зраджувати свої почуття – не перестане бути актуальною ніколи.  

Плачевна деградація.

Лист-звернення до театру і до тих, хто не байдужий.

Театральна ситуація Вінниці сьогодні виглядає дуже плачевно. Прекрасне місто зі своїми театральними традиціями знаходиться у справжньому творчому застої. Слід згадати, що тут  розпочинав свою діяльність театр ім. І. Франка на чолі з Гнатом Юрою, творив Верещагін. Цей театр вів гастрольне життя, обмінювався досвідом і був відкритий для запрошених режисерів. Тоді чому сьогодні відбувається така деградація? При тому, що такі вистави як «Лісова пісня» Лесі Українки, «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорка та інші вистави режисера Таїсії Славінської засвідчили хореографічні можливості трупи. Створені тут музичні вистави різними режисерами свідчать про хороший рівень вокальної і музичної частини роботи у театрі. Чому тоді актори  мають так ганебно виглядати у абсолютно розваленій виставі «Софія» В. Селезньова? В мене є повага до віку режисера і автора, в мене є повага до свого вчителя. Але скажу чесно, що людина має знати межу, має відчувати певні грані. Справжній режисер прагне в першу чергу відповідати актуальності, бути в контексті української сцени, а не створювати авторський театр в академічному великому театрові і задовільняти сімейні примхи. Тим паче, коли це єдиний драматичний театр у місті. Це не висока драматургія, вона немає права виноситися на осуд на таку велику сцену. Вистава «Софія» - це страшний сон кожного актора, який уже мав змогу грати хороші ролі. І дочка художнього керівника театру – Катерина Селезньова у головній ролі просто доводить до абсурду. Після цього вона ще й Анну Кареніна зіграла. Це дійсно красива актриса, але вона зовсім не драматична. Пригадую її  цікаві характерні ролі в комедіях. Там вона справді на своєму місці, але тут… Адже Софія Потоцька це не лише гарненька порожня жіночка. І таку Софію має любити стільки чоловіків? На сцені просто порожнеча. Сценографія, яка не несе ніякої суті, не відкриває ніякої думки, актори, що ходять порожні по сцені, і награна Софія. Вибачте мені за різкість, але напівпорожня зала є свідком кризи у театрі. І якщо і далі будуть продовжуватися такі авторські егоїстичні сімейні  вибрики,  то театр у Вінниці зазнає краху. Люди, ви що? це ж єдиний театр у місті!!!!!!!!!Рятуйте його швидко!

Все має бути вчасно. Зараз у театрі є режисер, який дійсно може очолити його. Але час дуже швидко йде, роки беруть своє. І якщо цей режисер займе піст занадто пізно, то він не врятує театр.

І ще катастрофічна робота зав. літа. Де піар? Де през-релізи вистав? Боже, я вже мовчу про вчасний репертуар на сайті. Це хіба так важко? Ви маєте заохочувати глядача, ви маєте зацікавлювати інших митців, ви маєте запрошувати всіх до свого театру. Популяризуйте театр! я бачу здібну молодь. Наприклад, режисери Оксана Бандура (остання вистава «Я б тобі небо прихилив» за «Безталанною» І. Карпенка-Карого) та Максим Какарькін, та й актори непогані. Молодь, я вас просто прошу, не будьте байдужими. Це ваше майбутнє. Про ваш театр на сьогодні знають менше ніж про Черкаський чи Рівненський, а ви ж знаходитесь ближче до столиці. Хіба так можна?

І ще ініціюйте фестивалі, пишіть гранти, прагніть і все вийде. Вінниця потребує виховувати глядача іншими виставами, так робіть їх. Невже фонтан має бути найцікавішою заманухою народу, що їде у ваше місто. Це просто соромно!

І вибачте, що це все пишу, мені просто боляче за цим тихенько спостерігати. Насправді, я вас усіх люблю. Шкода, що не може такі відвертості надрукувати у якомусь виданні, але ж ви самі розумієте - це внутрішні проблеми, вони не стосуються широкого загалу.

Вимагаю любов!

Фото: Віктора Кравченко

                                                

2-3 листопада на малій сцені Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського вийшла прем’єра «Замовляю любов» Т. Іващенко (режисер – Т. Славінська).

Віра Миколаївна у виконанні актриси Любов  Остапчук ззовні звичайна жінка олігарха з награними манерами, яка не любить розкидати грошима і веде себе як справжнє стерво. Але всередині вона звичайна проста жінка, яка прагне кохати та довіряти, і головне – бути потрібною. Тому вона робить дивні вчинки: замовляє чоловіка-красеня і найстрашніше закохується в нього, стаючи жертвою афери. Актриса дуже чітко змінює награну поведінку на справжнє відверте почуття. Коли вона вислуховує брехню Кирила (Антона Михайлика), вона губить свою індивідуальність, вона сідає в сукні на підлогу, недолуго падає на спину, вона п’є алкоголь на сходинках і займається там коханням. Вона робить дурниці, але вона кохає. А це найголовніше. Молодий актор Антон Михайлик, що грає красеня-звабника Кирила зовнішньо ідеально підходить на цю роль. Але внутрішньо він не набирає потрібного градусу ролі. На фоні досвідченої актриси Любов Остапчук, що грає з шаленим запалом, він просто не переконує у можливості звабити таку жінку. Скоріше навпаки, вона могла б його звабити, обібрати і викинути на смітник.  

Сценографічне оформлення (художник – Валентин Качуровський) практично всю дію залишається не рухомим та монохромним. Чорно-білі тони ніби показують дві сторони кохання, що отримала Віра Миколаївна – Остапчук – справжнє і удаване. Кирил (Антон Михайлик) переконує жінку у коханні всілякими гарними історіями, спостеріганнями за зірками. І свого апогею його брехня досягає обіцянкою мати один парашут на двох: на заднику зверху висить ніби біленька хмарка з білим стрічками, які  вони беруть у руки і ніби летять на крилах кохання. Але все закінчується і звичайний елемент побуту більше ніколи не нагадує про романтику. Коли кохаєш всі повсякденні речі опоетизовуються, а коли кохання проходить, ці речі не викликають ніяких ілюзій.

У ролі Надії молода актриса Анна Положенко теж створює двояку ілюзію – з одного боку бідної жінки-перукаря, з іншого аферистку, що вже не вперше обкрадає багатеньких жіночок. Тому залишається не відомим хто з цих двох жінок насправді більше відповідає ярликові «стерва», але можна чітко засвідчити – що завжди отримуєш від людей те ж саме, що даєш їм. Вічна істина не рятує любов, а просто ще раз карає кожного із цих героїв. Музичний супровід вистави відповідає попсовому сприйняттю життя головних героїв. Олег Мітяєв із піснею «Лето – это маленькая жизнь»  та легенькі музичні композиції підкреслюють буденність і звичайність ситуації, яка може стосуватися будь-якої жінки та чоловіка.

В цілому вистава вийшла цікава, поетична і цілісна, що дає їй право бути і проголошувати життєві істини кохання.

Вікторія Немченко у ролі Надії.

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=272840

повну версію статті надруковано в газеті "Голос України" за 17 листопада 2012 року

яким має бути Вчитель, а не просто педагог?

Чому відбуваються настільки несправедливі речі? На пам’ятному вечері, присвяченому вчителю, його вже дорослі учні – самі педагоги зі стажем говорять про нього як про вчителя, який умів те і те, а самі цього не дотримуються? Чому так важко бути дійсно відкритим та не заздрісним педагогом? Чому сьогодні панує така величезна лінь і пасивність по відношенню до своїх учнів, студентів? Чому студенти кинуті на призволяще: самі шукають  знайомств, самі повинні про себе заявляти, самі вчитися всьому? Така байдужість народжує відкритий пофігізм до своєї роботи,  якою ти займаєшся, тай до життя в цілому. Дуже мало хто залишається у професії, тим паче що всі театральні професії бідні і мало цікаві сьогоднішній українській нації. Яка так само виховується на пофігізмові і мовчанні. Ми наче всі у маленьких власних торбинах, зав’язані по самі вуха. Ми не можемо поділитися з іншими власними досягненнями, тому що мало кому цікаво, що в тебе щось вийшло. Ми не можемо поділитися своїми невдачами, ми просто боїмось, що з них посміються. Сьогодні все відбувається через «контакт», або «фейсбук», але не наживо. Ми не хочемо запускати у свої нори ворожих хижаків, а для багатьох – всі інші – вже ворожі. Наші педагоги часто не дбають про нашу індивідуальність, вирощуючи з нас клонів. До сьогодні мені здавалося, що принаймні я розумію одного прекрасного педагога, але я чимось безповоротно її образила, і ніяких пояснень, і ніяких нарікань, знову просто тупа безмежна порожнеча. Порожнеча, яка заповнює мене – це байдужість один до одного, це жахлива не любов. Єдине я рада, що в моєму житті є близькі люди, мої ДРУЗІ, які дарують все таки тепло і надихають мене рухатися далі, а ті, кому байдуже і кому пофіг, мені так само по відношенню до вас, любі мої вчителі, мої «натхненники» та мої «взірці». Ви ображені життям і не готові шукати точки перетину і дотику. А молодь все стерпить і буде рухатися далі – в нас принаймні є на це час))))))